fbpx

– Ну все, не витримала, подзвонила йому. Він там з колегами вже гуляє. Я запитала, як він, що робить, а він раптом такий: “Та все окей, ти що, хвилюєшся, що я тут з Мариною гуляю?”

Коли мені Віра розповіла, що її Остап збирається у ділову поїздку, я відразу уявила собі щось на кшталт корпоративного бенкету, з фуршетом, і його колегами — веселими, розкутими дівчатами та чоловіками. Може, через те, що у мене самої колись була схожа ситуація, я відчула тривогу за Віру. Хоча вона трималася, я бачила, як її очі ледь помітно напружились.

Вони разом уже рік, живуть у невеличкій квартирі на Троєщині, у них, здається, все добре. Але коли Остап повідомив про заплановану триденну поїздку до Львова, де вони з колегами мали святкувати ювілей фірми, Віра не на жарт стривожилась. “Я не переживаю через нього!” — запевняла вона себе, але все одно її непокоїли думки про ті довгі ночі у готельних номерах та жарти про хмільне львівське, які вона чула з його розмов з колегами.

— І що тепер робити? — питала вона мене вже вчетверте за день. — Ну, подруги, як ви справляєтеся, коли ваші чоловіки їдуть на такі заходи?

— Та спокійно, Віро, — відповідаю, хоча сама собі не вірю. — Довіряй Остапу!

— Довіряю я йому, я не про це. Мені просто… ну, як пояснити… уявляю, як вони там випивають, а поруч ще та Марина з бухгалтерії, вона постійно з ним щось обговорює у Вайбері.

— А ти його питала про неї?

— Так, звісно, питала! — Віра розпачливо зітхає. — Він тільки нервується, каже, що я все накручую. І справді, не давав він мені ніколи приводу сумніватися. Але все одно.

Тут я розумію подругу. Довіряй не довіряй, але коли чоловік десь далеко, а ти сидиш вдома, гортаючи стрічку соцмереж і натрапляєш на фото його колеги, яка викладає історії про те, як вони гуляють Львовом уночі, тримаючи келихи у руках, — хочеш не хочеш, а починаєш сумніватися. Тим більше Віра сама згадувала, що з ними поїдуть не тільки колеги, але й ті, хто просто любить побенкетувати за компанію і хто у свої 40+ пустує не гірше молодих.

— Вірочко, якби Остап хотів зробити щось не те, він би це зробив не тільки у Львові, — намагаюся заспокоїти її, хоча вона розуміє це й без мене. — Дивись, у вас нормальні стосунки, вам просто треба поговорити. Не про нього, а про твої почуття. Може, вам разом знайти якесь рішення?

Вона тільки похитала головою. “Так, я поговорю. Я йому скажу, що мене непокоїть не він, а ця ситуація. І що я не забороняю, просто прошу зрозуміти мене”

Ми довго сиділи на кухні, обговорювали всяке: як подруга йому сніданки готує, як він її кота годує, як вони разом на город до її мами їздили. Все, здавалося, буденно, а тут раптом цей корпоратив. Віра весь час пригадувала якісь деталі про ту Марину і я зрозуміла: вона вже добре розвідала про неї все що тільки можна.

— От розумієш, Віко, я йому, як дитині, довіряю, але водночас хвилююся. Як дитину у двір без нагляду відпустити, а як щось трапиться?

Після того, як Остап поїхав, вона намагалася зайняти себе чимось: дивилася серіали, читала книги, але знову і знову поверталася до думок про нього. І от в один момент дзвонить мені й каже:

— Ну все, не витримала, подзвонила йому. Він там з колегами вже гуляє. Я запитала, як він, що робить, а він раптом такий: “Та все окей, ти що, хвилюєшся, що я тут з Мариною гуляю?”

— О, ні! І що ти? — я вже уявила, як у Віри руки затремтіли від цієї фрази, але вона продовжила свою розповідь:

— Я сказала, що не переживаю ні за що, я ж доросла людина, — її голос злегка тремтів, але вона намагалася жартувати, — а насправді хотілося б закричати: “Що ти взагалі там забув?!”

Вона посміхнулася у слухавку, а я відчула, як сильно її це все з’їдає. І хоч як би вона не намагалася переконати себе, що все гаразд, хвилювання не зникало. Ми ще довго говорили про різні дрібниці, а потім Віра сказала, що піде спати, хоча була тільки дев’ята вечора.

Наступного дня вона знову мені подзвонила.

— Оля, ти уявляєш, Остап знову мене набрав сам! Каже, що вони вже встигли відвідати три ресторани й тепер сидять у якомусь нічному клубі. І знову та жартома: “Ну ти що, точно не хвилюєшся, що я тут з Мариною?” І я врешті відповіла: “Так, хвилююся, бо ти зі мною так часто не переписуєшся, як з нею!”

Настала тиша. Мені стало шкода подругу. Довіра — це добре, але вона мала рацію: не всі живуть у світі рожевих поні. Навіть найпорядніші можуть спіткнутися, якщо є симпатія. Таких поїздок вона точно більше не потерпить і я вже бачила, чим це все закінчиться.

You cannot copy content of this page