Однієї п’ятниці я прийшла додому раніше і почула знайомий голос із вітальні: “Мені потрібно, щоб ти повернулася. Будинок занепадає, сад теж.” Я не повірила своїм очам – батько сидів на ліжку, а мати збирала речі. “Мама нікуди не їде!” – сказала я в наказовій формі татові

Не знаю, хто вигадав, що дитинство – це найкрасивіший час життя. Для мене це точно було не так. Я пам’ятаю лише сварки батьків, плач матері та гнівні вигуки батька.

Мама була дуже молода, коли завагітніла. У двадцять років вона вже була заміжньою жінкою та дитиною на руках. Все це відбувалося у 1980-у році. Вони з батьком не довго зустрічалися. Не скажу, що батько любив маму, просто так склалися обставини.

Тато сильно розсердився, коли дізнався, що народилась дівчинка, він мріяв про сина. Це позначилось на стосунках з самого початку. Правда, через два роки у них народився і Андрійко, тому тато заспокоївся.

Тато був досвідченим будівельником, він завжди був при роботі, на вихідних він, як говорили, “ходив на халтуру”. Але він не дав моїй мамі багато грошей. Чисто так, на домашнє господарство. Всіма іншими покупками керував він сам. Наприклад, коли мені потрібно було купити нове взуття, мамі доводилося благати його. “Хіба Людмилі вже немає чого взути, тільки минулого року ж купляли?” – говорив він. “Що, лише для неї заробляти гроші?”.

Спочатку він навіть не хотів слухати про те, що мама хотіла вийти на роботу. Але це був єдиний раз, коли вона не послухалась його наказів. Вона поставила його перед фактом і пішла працювати.

Тепер, коли у мене самої є маленька донька, я усвідомлюю, як важко їй було. Вона прокидалася о четвертій ранку, щоб приготувати батькові сніданок та перекус. Вона годувала курей та кроликів, які у нас були, бо тато їх хотів. Потім вона швидко вела нас в садочок чи школу, а сама бігла на роботу.

Вона забирала нас по дорозі додому, і нам доводилося терпіти, чекаючи в черзі за покупками. Дома швиденько готувала смачну вечерю, щоб тато, як годиться, повечеряв. Мила посуд, робила з нами домашнє завдання і читала нам казки ввечері.

Тато ніколи не допомагав мамі. “Ти, мабуть, з глузду з’їхала”, – крикнув він їй, коли та у лихоманці та з сильним болем у горлі, попросила його прибрати в будинку.

Я, закінчивши школу, вирішила вступити до університету, але не в нашому рідному Тернополі, а у Львові, подальше від батька.

Андрій ставав все більше схожий на батька, і мама їх обслуговувала вже двох. “Мамо, розлучись і тікай, ти все ще молода жінка”, – підбадьорювала її я. “Ти ж не служниця!?” – Вона завжди дивилася на мене сумними очима: “Людмилко, все добре, він просто трохи кричить, і все. Ти ж знаєш, наскільки важка його робота”.

“Але ж і ви багато працюєте, мамо!” – сказала я. Мама мовчала…

Незабаром я стала незалежною, переїхавши жити до столиці.

Під час одного візиту я помітила, що моя мати була не такою, як завжди.

“Лікар відправив мене на обстеження”, – сказала вона. “Щось вони у мене знайшли, мені ще потрібні деякі обстеження”.

Потім все було наче в тумані – лікування… лікування… “Я не буду вдома з жінкою-інвалідом, – обурювався батько. “Вставай і йди, ніякої від тебе користі!”

Їй не було куди діватися. Я взяла її з собою, я вже на той час була вже заміжня, і мій чоловік Петро не сказав жодного слова. Тато ніколи не телефонував і не хвилювався, раз до нас приїхав лише Андрій.

“Батько привів до нашого будинку нову жінку, в будинок, який вони побудували разом з мамою, який був ще половиною її”, говорив брат.

Це було занадто для Андрія, тому він знайшов роботу в іншому місті і переїхав туди.

Однієї п’ятниці я прийшла додому раніше і почула в залі знайомий голос із вітальні: “Мені потрібно, щоб ти повернулася. Будинок занепадає, сад теж.”

Я не повірила своїм очам – батько сидів у нашій вітальні, а мати збирала речі. “Мама нікуди не їде!” – сказала я в наказовій формі. – “Ти тут не керуєш”, – він зневажливо подивився на мене. “Вона хвора!” – сказала я. – “Але що ти кажеш, – махнув він рукою, – вже пройшло більше року після операції.

“Мамо, ти не можеш цього зробити!” – “Людмило, він не може бути там один, – прошепотіла вона, – Ірина, ця жінка, втекла від нього”. Я незрозуміло похитала головою.

Минуло п’ять років з моменту повернення мами. Втомлена, виснажена, але вона навіть не хоче чути про переїзд до нас. Щоразу, коли я розмовляю з нею, я переконую її остаточно залишити батька. Вона ще не стара, їй лише п’ятдесят вісім! Я бачу, що вона не щаслива.

Ви можете сказати, що жінка повинна бути біля чоловіка в добрі і в горі. Та добра в її житті було дуже, дуже мало…

Фото ілюстративне – maminuklubs