Колись я теж вірила в те, що люди можуть змінитися. Вірніше, вірила, що він зміниться. І якби тоді мені хтось розказав, що таке життя взагалі можливе з чоловіком, я б, напевно, тільки знизала плечима. Але зараз, стоячи біля вікна й дивлячись, як падає перше осіннє листя, я розумію, що наші історії часто пишуться не так, як нам хочеться.
Мій чоловік був достатньо емоційним. Інколи мені навіть здавалось, що за цими спалахами ховається щось більше, може, біль чи навіть страх. Та щоразу, коли він починав кричати, я намагалася знайти в собі силу змовчати, розуміючи, що будь-яке слово лише розпалить його ще більше.
— Ти що, не дружиш з головою? – ці слова звучали нечасто, але кожного разу потрапляли у саме серце. Здається це тільки слова, але вони обпалювали мою душу так, що я починала вірити в те, що це дійсно я винна в тому, що все не так, як треба.
Якось я повернулася додому пізніше, ніж зазвичай. Мене затримала подруга, з якою ми не бачилися кілька років. Ми довго говорили, згадували минулі часи, сміялися над різними ситуаціями і я відчула, що хоча б на кілька годин повернула собі ту легкість, яку вже давно втратила. Але вдома мене чекав він.
— Де тебе носило? Ти взагалі розумієш, яка зараз година? – він стояв у дверях і його очі світилися гнівом. Я не знала, що гірше: його злість чи той холод, який він випромінював.
— Вибач, я трохи затрималася, – відповіла я тихо, хоча в глибині душі знала, що це не врятує ситуацію. Він мовчав, лише дивився на мене з таким виразом, ніби намагався зруйнувати мене своїм поглядом. Потім він повернувся й пішов до кімнати, залишивши мене стояти у темному коридорі з відчуттям провини, яка останнім часом стала моєю постійною супутницею.
Наступного дня я намагалася відверто поговорити з чоловіком.
— Ти знаєш, ти іноді перегинаєш палицю. Можливо, варто було б стримувати хоч іноді свої емоції? – сказала я, щоб достучатися до його серця та дати зрозуміти, що він мене ображає.
Він подивився на мене з таким виглядом, ніби я запропонувала йому перестати дихати. —
– У мене такий характер, – відповів він холодно. – Ти ж це прекрасно знаєш.
Досить довгий час я вірила, що цей “запальний характер” просто його риса, яку я маю прийняти. Я намагалася жити з цим, але щоразу, коли він зривався, моє серце розбивалося на маленькі шматочки.
Спочатку я терпіла, бо ситуація була важкою, грошей не вистачало, а його фінансова підтримка була необхідною. Але жодного разу, коли я по-справжньому потребувала допомоги, він її не надавав. А одного разу, коли мені здавалося, що ми вже на межі розлучення, він просто пішов на фестиваль у центрі міста й… знайшов собі іншу. Я дізналася про це випадково, але це стало для мене останньою краплею.
Зараз я стою перед дзеркалом, дивлюся на себе й розумію, що треба було піти раніше. Десь глибоко всередині я завжди знала, що в мене є сили, щоб усе змінити. Але страх, невпевненість та бажання зберегти видимість “нормального життя” тримали мене в полоні.
Двері з гуркотом відчинилися і чоловік зайшов у квартиру. Але тепер я не та, хто буде стояти перед ним та мовчки витримувати його гострі словечка. Я пішла у коридор, де валіза вже готова, та вперше за довгий час подивилася йому в очі без страху:
— Я більше не буду з тобою. Я не твоя. І більше ніколи твоєю не буду.
Він зупинився, не розуміючи, що відбувається.
— Ти що, збожеволіла? – крикнув чоловік, але його голос більше не мав наді мною влади. Мене більше не лякали його крики. Я відчувала тільки одне — полегшення.
— Так, можливо, я була божевільною, коли вірила, що ти змінишся. Але тепер я зрозуміла, що божевілля — це залишатися тут, біля тебе, – сказала я йому наостанок та вийшла з квартири. Ноги тремтіли, серце колотилось, але я відчувала, що нарешті жива. Чоловік не встиг мене затримати, адже не очікував, що я піду.
На вулиці ставало темно і я вперше за багато років вдихнула повітря на повну. Я знала, що далі буде важко, що буде багато сліз. Але ці сльози будуть моїми, а не від когось іншого. І цей світ, нарешті, належить мені.
