— Ой, Іринко, доведеться тобі самій копати картоплю, — скривився чоловік.
Літо на дачі у Ірини та Геннадія Петрових було часом сонця, шашликів і… нескінченної роботи на городі. Особливо нестерпною для Геннадія була ділянка з картоплею — дві з половиною сотки під лопатою здавалася йому справжнім випробуванням, особливо під палючим серпневим сонцем.
Того ранку, коли Ірина підготувала відра, рукавички й лопати, Геннадій перейшов до дії.
— Ой-йой-йооой! — пролунав по хаті такий розпачливий стогін, що Ірина кинулася в спальню.
Геннадій лежав на ліжку, його обличчя було уявно перекошене, а одна рука стискала праву ногу.
— Гена! Що сталося? — Ірина сіла на край ліжка.
— Ногу… ногу підвернув! — сказав він, старанно кривляючись. — На кухні послизнувся… на мокрій підлозі. Ох, як турбує! Здається, зв’язки…
Він рішуче спробував піднятися, але відразу ж знову впав на подушку з гучним стогоном.
— Не можу! Ні встати, ні ступити! Іринко, пробач… Сьогодні копати картоплю не зможу. Взагалі не можу…
Ірина, за вдачею чуйна, миттєво перемкнулась на «режим догляду».
— Боже, Гено! Лежи, не рухайся! Я зараз щось холодне прикладу, дам ліки!
Вона метушилася, прикладала до його ноги заморожену курку, загорнуту в рушник.
Геннадій героїчно терпів, час від часу стогнучи й сумуючи за зірваними «планами» з картоплею. У душі ж він тріумфував: план спрацював бездоганно. Ірина зітхнула й вирушила на город сама.
Сонце немилосердно пекло, спина нила, а думка про Геннадія, що лежить у прохолодній хаті, додавала гіркоти. Вона раз по раз озиралася в бік будинку, уявляючи, як її чоловіку важко.
Близько полудня, втомлена й пропахла землею, Ірина повернулася додому. Всередині було тихо. «Спить, бідолаха», — подумала вона, прямуючи до спальні. Але щойно вийшла на ґанок, щоб обтрусити з чобіт грудки землі, її вуха вловили знайомі звуки: приглушений сміх і дзенькіт склянок.
Доносилося це явно з подвір’я сусіда — Василя Івановича — через невисокий паркан.
Цікавість взяла гору. Ірина обережно підійшла ближче й зазирнула через паркан. Картина, яка постала перед її очима, буквально приголомшила. Вона завмерла, на мить утративши дар мови.
На галявинці перед охайним будинком Василя Івановича стояв розкладний столик.
На ньому — майже порожня пляшка міцного напою та дві чарки. А на вільному клаптику трави… танцював Геннадій.
Її Геннадій. Той самий, що ще кілька годин тому не міг ступити на ногу. Чоловік завзято витанцьовував щось на кшталт “циганочки”: притупував, присідав і розмахував руками так, наче вигравав на сцені перед повним залом. А потім переключився на “гопак”.
Василь Іванович, сидячи в кріслі, плескав у долоні в такт і хрипло підспівував:
— Ой, повна-повнісінька моя скринька — є і шовк, і парча…
Геннадій, помітивши глядача за парканом, анітрохи не розгубився.
Навпаки — зрадів і весело замахав рукою:
— Ірочка прийшла! Йди до нас! Василич пригощає чудовим напоєм! Заходь!
Уся турбота, усі хвилювання миттєво зникли. Їм на зміну прийшло обурення. Ірина рішуче відчинила хвіртку й зайшла на сусідське подвір’я. Її обличчя було кам’яним.
— Ну що, Геннадію Васильовичу? — голос дружини зазвучав небезпечно тихо. — Нога, кажеш? Підвернув, кажеш? Не можеш на ногу стати?
Геннадій завмер. П’яний запал одразу змінився переляком. Він незграбно спробував прийняти “хворобливу” позу, схопившись за ногу:
— Ой… Ірочко… Це… ну, ніби трохи відпустило… з напоєм… але ж усе одно турбує…
— Турбує?! — Ірина пирхнула, підходячи впритул. — Та ти щойно танцював, як справжній козак! Присідав, витанцьовував! Цією ж «хворою» ногою тупцяв!
Вона тицьнула пальцем йому в щиколотку. Василь Іванович, нарешті усвідомивши масштаб сварки, занервував у кріслі:
— Ой, Геннадію… Та ти що ж це? Ти ж казав — погано себе почуваєш… Я ж не знав…
— Та нічого йому не було, Василю Івановичу! — повернулася до нього Ірина, вже спокійніше, але з гідністю. — Все в нього добре! Просто не хотів копати картоплю! Ось його “погане самопочуття”!
Жінка знову вказала на Геннадія, який знітився, намагаючись зробитися якомога меншим.
— Гена… — Ірина подивилась на нього з крижаним обличчям. — Знаєш, що найприкріше? Не те, що ти не захотів працювати, а те, що ти мені сказав неправду й змусив хвилюватися даремно. До речі, раз я капала картоплю сьогодні, то всю іншу картоплю викопаєш ти. І шашлик з тебе.
Геннадій мовчав, втупившись у землю. Лише кивнув у відповідь, навіть не намагаючись виправдовуватися.
— А отже, — продовжила Ірина, і в її голосі зазвучала сталь, — раз ти сьогодні такий бадьорий і веселий, і ногу твою вже нічого не турбує, берися за шашлики. Маринуй, розпалюй, перевертай. А я… — вона випросталась, — піду прийму душ і буду відпочивати. Після того, як сама викопала велику частину городу — я це заслужила. До речі, тобі ще й перенести картоплю самому доведеться. Вона ще на городі лежить.
Геннадій знову кивнув, не наважуючись зустрітися з нею поглядом. Веселощі скінчилися безнадійно. Вона вийшла, голосно грюкнувши хвірткою. На подвір’ї Василя Івановича запанувала тягуча тиша, яку порушувало лише зніяковіле покашлювання господаря.
Геннадій глянув на пляшку, потім — на свою цілком здорову ногу, зітхнув і поплентався назад на свій дачний шматок землі.
Увесь вечір Ірина ігнорувала чоловіка, хоча він щосили намагався загладити провину.
— Спробуй оцей шматочок шашлику, найсмачніший, — Геннадій простягнув їй тарілку з м’ясом.
— Сама візьму, — відрізала Ірина. — У мене, слава Богу, руки й ноги працюють.
— Може, огірочків принести? Свіженьких? Або кислих? — знову спробував втертися в довіру чоловік.
Наступного ранку Ірина підняла чоловіка вдосвіта, дала в руки лопату і повела на город.
— Там ще половина залишилась — вона твоя!
— А ти? — розгублено запитав Геннадій.
— А я буду відпочивати. Або, на крайній випадок, піду до дядька Васі — потанцюю й напій вип’ю, — усміхнулась Ірина, хитро блимнувши.
Знаючи, що сперечатися з дружиною, особливо після вчорашнього, собі дорожче, Геннадій без зайвих слів поплентався на город. Кілька годин він корпів під пекучим сонцем, але так і не встиг викопати все поле.
У хату Геннадій прийшов втомлений і брудний. На ґанку він почув апетитний запах.
— А що це тут у нас? — згорблений, укритий пилюкою, Геннадій зазирнув на кухню.
Повітря було просочене густим ароматом смаженого м’яса та цибулі. На столі стояла велика сковорідка, в якій шкварчали й рум’янилися соковиті шматочки… картоплі. Ірина, спокійна й чистенька, стояла біля плити.
— Що… це? — пробурмотів Геннадій, а його шлунок зрадницьки заурчав.
— Вечеря, — спокійно відповіла Ірина, помішуючи картоплю. — Смажена картопелька з тієї частини городу, яку я вчора копала, а ти носив.
По брудній щоці Геннадія скотилася крапля поту. Він подивився на сковорідку, потім на дружину, потім знову на сковорідку. Години під палючим сонцем… і от результат.
Їхня власна картопля, яку чоловік намагався не капати, тепер була подана на вечерю.
Геннадій похапцем помив руки й сів за стіл. Взяв виделку, але не насмілювався почати.
— Іриш… — винувато почав він. — Я… пробач.
Ірина сіла навпроти, взяла свою виделку. Відламала шматочок рум’яної картоплини й повільно пережувала.
— Їж, Гена, — повторила вона тихіше. — Картопля смачна. Твоя.
Він нарешті спробував. Картопля й справді була неймовірно смачною — з хрумкою скоринкою, солодкувата, просочена ароматами дачного дня. Кожен шматочок нагадував йому про сьогоднішній день: про обман, про її працю й про його заслужене покарання.
— Завтра, — сказала Ірина, відсуваючи порожню тарілку, — докапаємо її разом. Без театральних сцен.
Уминаючи картоплю за обидві щоки, Геннадій задоволено кивнув.
Наступного ранку подружжя разом закінчило копати картоплю й поїхало додому. Відтоді чоловік більше не намагався обманути дружину, аби уникнути роботи на дачі.
