“Олега не стало через мене, а тепер ще й сам у його дружину закохався”

Так пізно горить світло

Володимир зупинив авто: ось і його дім. Вікна квартири світилися. Пізно, а Світлана не спить, – подумав.

Не хотів виходити з машини. Останнім часом між ним і дружиною не було розуміння. Ця постійна недомовленість лякала його. Хоча Володимир знав напевне, чого Світлана хоче від нього. Щоб, як бувало раніше, він підійшов, пригорнув її, приголубив. Сказав, що у них все добре, що любить він і її, і доньку понад усе.

Але цього Володимир зробити не міг. Тому й повертався додому пізно, коли дружина уже спала. Коли ж вона усе-таки чекала його, уникав її погляду, ховався від непромовлених ще запитань.

– Я втомився, – спішив швидше лягти спати. – Поговоримо про все завтра.

Наступного дня зникав з дому ще на світанку – тихенько втікав з квартири, мов злодій, якого все одно от-от схоплять.

Аж перелякався, коли якось Світлана зупинила його.

– Забери, будь ласка, увечері Христинку з дитсадка. Я хочу поїхати до мами. Можливо, повернуся пізно.

Він полегшено зітхнув: слава Богу, обійшлося без пояснень.

І все ж, так не могло тривати вічно. Але що сказати дружині, Володимир і сам не знав. Якби не ті сумні події.

Вони дружили сім’ями: Володимир і Світлана – Олег і Ніна. У перших підростала донька, у других – син. Вони часто називали їх нареченими, жартували, що коли діти виростуть, одружать їх, і тоді стануть справжньою родиною. А поки що усі свята обидві сім’ї відзначали разом. Зустрічалися і в будні, просто так, відвести дyшy за щирою розмовою та горнятком кави.

У той зимовий вечір Олег і Ніна теж заїхали на каву.

– А випити у нас нема нічого, – сказала Світлана. – Ні коньяку, ні доброго вина.

– Я зараз привезу, – спохопився Володимир. – Знаю магазин, де продають спиртне і який працює допізна. Олег, ти зі мною? Поки жінки зроблять бутерброди.

Олег не мав бажання виходити на холод – грався з дітьми. І тільки коли Володимир окликнув його вдруге, підвівся з дивана.

Вони їхали безлюдною вулицею. Падав мокрий сніг, примерзав на дорозі. Було слизько. Це пізніше у міліцейських зведеннях напишуть, що він не справився з керуванням. А тоді Володимир пам’ятав лише одне: перед фарами невідомо звідки з’явився великий пес. Олег шарпнув його за руку. Володимир крутнув кермо управо. А потім машину несло і несло на узбіччя, і він ніяк не міг її зупинити. Аж поки перед ними не з’явився старий розлогий каштан.

Це тривало секунди, а Володимиру здавалося, ніби минула вічність. Коли усе скінчилося і старенькі «Жигулі» врізалися у дерево, він побачив: обличчя Олега все у кpoві. Була лiкapня, важкі довгі дні у рeaнімaцiйному відділенні. Біле, мов стіна, Нінине обличчя, німе запитання у розгублених очах: чому? Чому він, Володимир, обійшовся легкими подряпинами? А її Олег.

Він так і не прийшов до пам’яті. Пoмep у рeaнімaції і Володимир не зміг сказати другу останнє «прости».

Після пoxoрону вони зі Світланою заїхали до Ніни.

– Ось і залишилилася я з сином одна, – плакала Ніна.

– Ти – не одна. Ми – з тобою. Можеш розраховувати на нас у будь-яку хвилину, – Світлана втішала подругу.

Вони справді допомагали Ніні усім. Навіть коли Володимир повертався з далеких відряджень, Світлана не дозволяла йому довго відпочивати.

– У Ніни крани протікають. Ніну на дачу треба завезти. Ніні город потрібно скопати, – постійно чув від дружини.

Володимир ремонтував крани і меблі, міняв плитку у ванній, возив Ніну на дачу, у село до батьків. Говорив як «чоловік з чоловіком» з її сином, бо хлопець, жалілася Ніна, геть відбився від рук. Чим більше було прохань, тим старанніше виконував їх Володимир. І досі у тому, що сталося, винуватив тільки себе: якби він тоді не покликав, не забрав од дітей Олега.

Якось дружина зрізала на грядці кілька троянд. Свіжі бутони ледь-ледь розкривали перші пелюстки.

– Відвези Ніні, – попросила Володимира.

– Але ж у неї сьогодні не день народження.

– Ні, але їй буде приємно. Я б і сама з тобою поїхала, але маю роботу.

Він їхав до Ніни. У машині пахли троянди. Він аж оглянувся назад, де на сидінні лежали квіти, ніби очима хотів упіймати їх тремкий аромат. Зауважив, що вперше за два останні роки, відколи сталася тpaгeдія, не думає про це.

Піднімався східцями до знайомої квартири.

– Це – вам, – простягнув квіти, мов галантний кавалер.

Чи справді у нього був незвичайний вигляд, чи її збило оте його «ви», але Ніна чомусь почервоніла, розгубилася. А, може, йому просто здалося?

Вони пили чай. Більше мовчали, ніж говорили. Він відчував, як щось тягне його до цієї спокійної вродливої жінки. Торкнувся Ніниної руки. І вловив знову розгублений погляд її очей. Зупинись, іди, – благали вони.

Уперше на розпитування дружини, як справи у Ніни – відповів одним словом: нормально. Світлана тільки здивовано глянула на нього. Ще через кілька днів, коли він повернувся від Ніни, дружина уже сама запитала: «Усе нормально?» Він кивнув.

– Володимире, я тобі довіряю, – хотіла пригорнутися до нього Світлана. Але він замість того, щоб приголубити, відштовхнув дружину. Кричав, як вона сміє навіть натякати на таке. Тим більше, що сама випроводжала його до Ніни. Хіба забула, як у день смepті Олега втішала подругу, як запевняла, що та завжди може шукати у них допомоги?

Дружина глянула на нього і він зрозумів, що продовжувати марно.

Читайте також: “Після наpoджeння доньки Василина з ліжка не встала, Ольга за нею доглядала, яку чоловік подруги і звaбив”: Так наpoдилaся ще одна дівчинка

Відтоді минуло кілька місяців. Без Ніни уже не міг. Хотів чути її голос, бачити її очі, відчувати, хоча б випадково, дотик її руки.

А вдома з донькою його чекала Світлана. Чекала, мов дитину, яка провинилася і яку готова простити у першу ж хвилину її повернення.

Ось і сьогодні у вікнах його квартири так пізно горить світло.

Автор – Зіна КУШНІРУК

За матеріалами видання “Наш День

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram