Олена була жінкою системною — працювала провідним аналітиком у банку, вміла рахувати дебет з кредитом і понад усе любила тишу та передбачуваність.
Її чоловік Андрій, талановитий програміст, мав лише один недолік — колосальне, майже дитяче почуття провини перед своїми родичами з містечка Халеп’я.
Коли пара нарешті виплатила кредит за простору двокімнатну квартиру з дизайнерським ремонтом у новобудові, Олена видихнула. Але радість була нетривалою. На початку літа на телефоні Андрія з’явився характерний хорах звуків — заграв марш «Прощання слов’янки», який стояв на дзвінку від його мами, Любові Петрівни.
— Андрійку! — загриміло з динаміка так, що Олена на іншому кінці кухні почула запах привокзальних пиріжків. — Ми тут з батьком і Толиком рішили, що треба дитині поїхати світ подивитися, на екскурсії сходити. Толик якраз інститут закінчив, тре’ йому роботу в столиці знайти, на ноги стати. Коротше, ми вже в поїзді. Зустрічай завтра о шостій ранку. Візьми тачку побільшу, бо ми торби веземо, щоб ви там з голоду не попухли на своїх доставках!
Андрій бліднув, червонів і лише покірно кивав головою. Олена спробувала включити аналітичний розум: — Андрію, твій брат Толик — це той самий, якого три рази відраховували за прогули, а твій батько, дядько Петро, минулого року на нашому весіллі намагався зняти люстру, бо вона «неправильно світить»? — Оленко, ну це ж рідня… — благально подивився Андрій. — Ну посидять тиждень, Толик по співбесідах походить, і поїдуть.
Наступного ранку квартира Олени перетворилася на склад сільськогосподарської продукції. Дядько Петро, чоловік у кашкеті й з кулаками розміром із диню, затягнув у коридор дві величезні засмальцьовані сумки в клітинку, з яких тхнуло сирою свининою та старою цибулею. Любов Петрівна одразу, не знімаючи взуття, пройшла на кухню і з розгону поставила трилітрову банку з бродячими огірками прямо на білу глянцеву поверхню італійського гарнітура.
— Ой, а чого це у вас так пусто? — гучно скривилася свікруха, оглядаючи мінімалістичний дизайн інтер’єру. — Стіни голі, килимів нема… Як у лікарні! Ну нічого, ми вам домашнього привезли. Де тут у вас сало покласти? Оце холодильник? А чого він такий маленький? Куди я пів кабана сховаю?!
Позаду всіх плентався Толик — двадцятидворічний хлопець у спортивних штанях із витягнутими колінами. Він одразу вмостився на світлий диван у вітальні, закинув брудні ноги на журнальний столик і заліп у свій телефон, навіть не привітавшись.
«Тиждень» плавно переріс у три. Співбесіди Толика виглядали специфічно: він прокидався о першій годині дня, з’їдав усе, що Олена готувала на три дні вперед, і сідав грати в комп’ютерні ігри на робочому моніторі Андрія. Коли Андрій делікатно натякав, що йому взагалі-то треба працювати (він був на віддаленій роботі), Любов Петрівна вилітала з кухні, наче шуліка:
— Андрійку! Тобі жалко для рідного брата комп’ютера?! Ти он які грошища загрібаєш, тільки на кнопки тицяєш! А дитина шукає себе, у неї стрес! Він у Халеп’ї на таку зарплату не знайде, йому треба статусний офіс, щоб одразу директором або хоча б замісником!
Дядько Петро тим часом знайшов інше задоволення. Він виявив, що в новобудові є «халявна», на його думку, гаряча вода і велика ванна з гідромасажем. Він умикав джакузі три рази на день, засипаючи туди пачками звичайний пральний порошок «Лотос», який привіз із собою, щоб «краще пінилося». Як результат, піна лізла через край, заливаючи дорогу плитку, а лічильники води крутилися зі швидкістю турбіни літака.
Але фінансовий апофеоз стався наприкінці місяця, коли Олена отримала рахунки за комунальні послуги та виявила порожнечу в сімейному бюджеті. Родичі не витратили жодної своєї копійки. Навіть коли Любов Петрівна ходила в магазин «по хліб», вона приносила чек на дві тисячі гривень (накупивши дорогого балику, цукерок і лікеру) і зі сльозами на очах казала Андрію: «Ой, синку, там на касі картка не спрацювала, переведи мені на звороть, бо я ж останні копійки з пенсії віддала, щоб вас, нещасних, підгодувати».
Коли Олена побачила, що дядько Петро почав свердлити дірку в стіні вітальні під свій улюблений плакат із календарем за 2012 рік, де була зображена оголена жінка з шиною, її аналітичне терпіння луснуло.
— Андрію, — тихо і холодно сказала вона чоловікові в спальні. — Твоя родина — це не гості. Це економічний дефіцит і рейдерське захоплення території. Або ти вирішуєш це питання за 24 години, або я включаю кризову реструктуризацію.
Андрій спробував поговорити з мамою, але у відповідь отримав грандіозну театральну виставу з триманням за серце, криками «Ми його виростили, а він нас на вулицю виганяє через цю міську фіфу!» та демонстративним питтям корвалолу прямо з горла.
Олена зрозуміла: Андрій тут безсилий. Потрібен був професійний аудит та жорсткі антикризові заходи.
Наступного ранку Олена не пішла на роботу раніше. Вона дочекалася, поки вся родина з Халеп’я збереться на кухні навколо каструлі з дефіцитними сирниками, які вона купила для себе.
Олена сіла на чолі столу, відкрила свій робочий ноутбук і поклала на стіл декілька офіційних паперів із синіми печатками. Голос її звучав так, наче вона оголошувала банкрутство великого банку.
— Шановні родичі, — почала Олена, поправивши окуляри. — Оскільки термін вашого безкоштовного промо-періоду в нашій квартирі закінчився, ми переходимо на комерційну основу. Я провела аудит наших витрат за червень. Ось роздруківка.
Дядько Петро застиг із сирником у роті. Любов Петрівна кліпнула очима. — Яка основа, Олюню? Ти що, блекоти об’їлася? Ми ж сім’я!
— Сім’я — це коли витрати діляться пропорційно, — спокійно парирувала Олена, підсуваючи їм папір. — Дивіться сюди.
- За червень використання води збільшилося на 400%. Петро Івановичу, ваше улюблене джакузі з пральним порошком обійшлося бюджету в 1800 гривень за воду та 3500 гривень за амортизацію насоса, який уже почав кашляти через вашу піну.
- Електроенергія: комп’ютер Толика працює 18 годин на добу. Плюс кондиціонер, який ви вмикаєте на +16 і при цьому тримаєте балкон відчиненим, бо вам «треба, щоб повітря ходило». Це ще 2400 гривень.
- Продукти: Толик з’їдає за тиждень норму протеїну невеликого спортивного залу.
Толик насупився і пробурчав: — Я взагалі-то масу набираю…
— Ти набираєш борги, Толику, — відрізала Олена. — Отже, загальна сума вашого проживання за місяць становить 12 500 гривень. Плюс 5000 гривень за пошкодження майна — а саме за дірку в стіні, яку Петро Іванович зробив своїм свердлом, пробивши кабель інтернет-провайдера. Андрій вчора заплатив за ремонт лінії.
Любов Петрівна почервоніла, наче буряк у її борщі. — Та яке ти право маєш?! Андрійку! Ти чув, що твоя відьма каже?! Вона з матері гроші здирає! Та ми тобі з батьком… ми тобі мішок картоплі привезли! Вона в магазині по тридцять гривень за кілограм! Це триста гривень чистого доходу!
— Картоплю ми зарахуємо в рахунок вашого боргу, — кивнула Олена, роблячи помітку в ноутбуці. — Залишок — 17 200 гривень. Оскільки у вас таких грошей, як я розумію, «немає», ми оптимізуємо ваші послуги згідно з бюджетом.
З цього моменту життя жадібних родичів перетворилося на суворий фінансовий експеримент. Олена діяла виключно в межах закону та логіки, але так, що кожен крок родичів тепер коштував їм неймовірних зусиль.
По-перше, Андрій (під суворим наглядом дружини) змінив пароль від Wi-Fi. Коли Толик вранці спробував зайти в свою гру, на екрані з’явилося вікно авторизації. — Е, а де інет?! — закричав він на всю квартиру. Олена вийшла з кімнати: — Тариф «Базовий бездротовий» вимкнено за несплату. Для активації послуги Толику потрібно виконати роботу: винести всі 10 мішків будівельного сміття, яке залишилося у нашому тамбурі від сусідів, і вимити підлогу на поверсі. Один поверх — одна година інтернету. Нам якраз сусіди за це знижку на комуналку обіцяли.
Толик ледь не вмлів від такої пропозиції. Працювати фізично в його плани на столичне життя не входило.
По-друге, дядько Петро пішов у ванну, але замість звичного бурління гідромасажу виявив, що ручка перемикання на джакузі… зникла. Замість неї стояв акуратний залізний замок, а з душу текла вода виключно лімітованим об’ємом. Олена встановила розумний душовий таймер: через 5 хвилин гаряча вода автоматично перетворювалася на бадьору, крижану річкову воду.
— Мати рідна! — закричав дядько Петро, вискакуючи з ванної в одному рушнику через три хвилини. — Там же холодно! Там серце стати може!
— Це тариф «Еко-Здоров’я», Петро Івановичу, — лагідно посміхнулася Олена, проходячи повз із чашкою чаю. — Дуже корисно для судин. І безкоштовно для нашого лічильника.
Але найбільший удар чекав на Любов Петрівну. Олена закрила на ключ великий сучасний холодильник, залишивши родичам маленький старий «Саратов», який тимчасово стояв на балконі. — Оскільки ви харчуєтеся виключно «своїм, домашнім», — пояснила Олена, — ваш пів кабана і бродячі огірки мають зберігатися окремо. Наш холодильник делікатний, він від запаху вашого сала втрачає гарантію.
Минув ще тиждень. Родичі помітно схудли, Толик став понурим, а дядько Петро цілими днями сидів на балконі й сумно дивився на парк, сумуючи за своїм гаражем у Халеп’ї, де вода текла без таймера, а Wi-Fi не треба було відробляти ганчіркою.
Але Любов Петрівна була жінкою впертою. Вона все ще сподівалася пересидіти «цю міську заразу» і влаштувати Толика на роботу.
Тоді Олена вирішила допомогти з працевлаштуванням. Вона використала свої зв’язки в банківському секторі та знайшла для Толика ідеальну вакансію.
Ввечері вона виклала на стіл перед Толиком направлення. — Ознайомтеся. Компанія «Спец-Клінінг-Сервіс». Потрібні помічники оператора з утилізації твердих побутових відходів. Простіше кажучи — прибирання будівельних майданчиків після ремонту. Зарплата — стабільна, офіційна. Житло надають — гуртожиток коридорного типу на окраїні міста. Старт — завтра о сьомій ранку. Автобус забирає від метро.
Любов Петрівна аж підстрибнула на стільці: — Що?! Мій Толик — з вищою освітою! Менеджером у Халеп’ї на заправці три місяці практику проходив! І в сміттярі?! Та ти над нами знущаєшся! Андрію! Вона твого брата в рабство продає!
Тут вперше за весь час подав голос Андрій. Він подивився на Толика, потім на замучену Олену, яка щодня після роботи відмивала кухню від жиру, і раптом сказав твердо, як ніколи: — Мамо. Варіант чудовий. Або Толик завтра йде на цю роботу і переїжджає в гуртожиток, або ви всі троє завтра о дев’ятій ранку сідаєте на електричку «Київ–Фастів–Халеп’я». Грошей на квитки я вам дам. Але більше ні копійки. Я за цей місяць віддав усі наші заощадження на відпустку, щоб покрити ваші «безкоштовні» огірки. Мені набридло.
У кухні повисла гробова тиша. Дядько Петро подивився на сина, потім на дружину, зняв кашкет і сказав: — Любо, збирай манатки. Поїхали додому. В дупу ту столицю. Тут вода холодна, інтернету нема, ще й працювати змушують. У Халеп’ї у мене хоч куми поважають, а тут із мене аналітику роблять. Толику, піднімай задницю, їдемо назад на заправку.
Наступного ранку Олена та Андрій стояли на пероні вокзалу. Любов Петрівна навіть не повернулася, щоб попрощатися — вона демонстративно дивилася у вікно вагону, тримаючи в руках порожню банку з-під огірків. Дядько Петро буркнув «Бувайте», а Толик взагалі не вийшов із тамбура.
Коли поїзд рушив, Андрій важко зітхнув, але обійняв Олену за плечі: — Пробач мені, Оленко. Я мав сам це зупинити. — Нічого, Андрійку, — посміхнулася вона, притискаючись до нього. — Головне — системний аналіз і правильне керування активами. Родственний шантаж лікується тільки калькулятором.
Ввечері квартира знову пахла дорогою кавою та свіжістю. На світлому дивані не було чужих ніг, джакузі працювало тихо і без зайвої піни, а в холодильнику лежав улюблений сир Олени. Баланс було повністю відновлено.
