Я приїхала в Італію на кілька днів, щоб відвідати одну цікаву виставку в Мілані. Це була моя перша поїздка після тривалої перерви, і я сподівалася, що вона допоможе мені відновити внутрішній баланс. Я завжди мріяла побувати на великих мистецьких подіях, і тут я нарешті мала шанс.
Перш ніж я встигла увійти в зал, мою увагу привернув знайомий голос. Я обернулася й побачила його. Володимир. Мого колишнього. В моєму серці спалахнули— змішані почуття. Спочатку здивування, потім легке хвилювання. Його очі зустріли мої, і на обличчі з’явилася невелика усмішка.
— Оленко? — спитав він, ніби не вірячи своїм очам.
— Володя? — не могла повірити й я. — Це ти?!
— Ти?! — Він підійшов ближче, і одразу стало зрозуміло, що ні він, ні я не очікували такої зустрічі. Тільки-но ми побачилися, за його плечем я помітила високу, струнку дівчину з темними кучерями і яскравим макіяжем. Вона стояла поруч, посміхалася і уважно спостерігала за нами.
— Це… моя подруга, Лаура, — швидко додав Володя, ніби щоб розвіяти мої можливі сумніви. — Лауро, це Олена, моя колишня.
— О, так приємно познайомитись! — Лаура простягнула мені руку, і я автоматично потиснула її. Вона виглядала впевненою й енергійною, і, здавалося, це була саме та дівчина, яка могла б стати ідеальною парою для Володі.
— Ти теж приїхала на виставку? — запитав Володя, намагаючись перевести тему. — Я ж не знав, що ти в Мілані.
— Так, я вирішила провести кілька днів тут, — відповіла я, намагаючись приховати емоції.
— А ти? Як ти тут опинився?
— Ми з Лаурою приїхали на пару днів. Вона з Риму, а я тут, знаєш, по справах… — його голос став трохи більш знервованим, і я зрозуміла, що ця зустріч для нього теж не була зовсім випадковою.
Ми стояли в тій самій позиції кілька хвилин, і мені здавалося, що цей момент триває вічно. Я намагалася поводитися спокійно, але в голові прокручувалися тисячі думок: що він зараз думає? чи ми справді такі різні? як так вийшло, що все це сталося?
Лаура несподівано порушила мовчання.
— Можна я вас залишу? — вона з посмішкою запитала Володю, а потім, повернувшись до мене, додала:
— Сподіваюся, ви знайдете про що поговорити!
З Володею ми залишилися вдвоє, і я раптом зрозуміла, що мені важко говорити. Не було того легкого зв’язку, який був раніше, коли ми могли годинами базікати про все. Тепер це було як холодне, беземоційне спілкування.
— Так ти приїхала на виставку? — знову спитав Володя. — Що тебе сюди привело?
Я не одразу відповіла. Мені не хотілося виглядати надто емоційно залученою, але я все ж вирішила відповісти чесно:
— Я завжди хотіла потрапити на таку виставку. Тут багато цікавих художників, я читаю про них давно.
Він задумався на кілька секунд і подивився на мене. Мені здалося, що він намагається знайти у мені щось знайоме.
— Я пам’ятаю, ти завжди була така… серйозна. У тебе завжди були плани, цілі. Ти все розуміла, чого хочеш.
Я не знала, чи це був комплімент, чи критика, але вирішила не загострювати ситуацію.
— Ти теж змінився. Ти був завжди такий імпульсивний, але здається, тепер більше… зібраний, — сказала я, намагаючись зробити його слова не такими болючими.
Він відразу зняв із себе напругу і посміхнувся:
— Напевно, так. Лаура допомогла мені зібратись, у неї багато ідей. І взагалі, ми працюємо разом над кількома проектами.
Я кивнула. Відчувала, що вже більше не можу слухати це з такою байдужістю.
— Як ви познайомились? — запитала я. Можливо, це була зайва цікавість, але я не могла втриматися. Як він потрапив до її світу, і чому ми так швидко розійшлися?
Він подивився на мене, його очі стали серйозними.
— Можна сказати, що це сталося випадково. Я не шукав стосунків, але вона була там. І якось усе складалося. З Лаурою легко. Вона мені дуже допомогла… — він затримався на кілька секунд, і я побачила у його погляді якусь невизначеність. Може, він сам не зовсім розумів, як усе сталося?
— І ти щасливий? — я не могла не запитати. Це питання, яке мучило мене від самого початку нашої розмови
Він замовк, і я відчула, як холодна відстань між нами ставала дедалі більш відчутною.
— Щасливий… Може й так. Це складно сказати. Але я намагаюся бути щасливим.
Його слова звучали не переконливо, і я зрозуміла, що він не відповів на моє питання повністю. Ми мовчали ще кілька хвилин, і тоді я зрозуміла, що не хочу більше бути частиною цього розмовного марафону.
— Добре, Володю, я думаю, нам пора. Я хочу ще подивитись виставку, а вам, мабуть, теж не терпиться.
Він кивнув, знову подивившись на мене, і я побачила в його погляді щось таке, що нагадувало про наші минулі стосунки — але вже не більше.
— Так, ти права. Бережи себе, Олено.
Я пішла, не оглядаючись. Лаура вже чекала біля входу, і я не могла не помітити, як вони виглядали разом — гармонійно. Здається, вони дійсно підходили одне одному.
І я відчула неймовірний спокій. Усе минуло, і тепер це була частина моєї історії.
А що б ви сказала колишньому на моєму місці? Чи є у вас є образа на колишнього?
Автор: Олеся.
