Я завжди була впевнена, що знаю як найкраще для мого сина. Ігор, його батько, був не надто благонадійним.
“Який з нього батько?” – думала я. – Той, який нічого не доб’ється. До того ж я дізналась, що він мені зраджує. Розлучення було неминучим”.
Пам’ятаю, як Марко плакав, коли я заборонила йому бачитися з татом.
— Але ж, мамо, він хороший! – благав син дозволити йому побачення.
— Ні, синку, – твердо відповіла я. – Він нам не потрібен. Ти маєш вирости справжнім чоловіком. А твій батько приніс мені стільки горя… Якщо він не може нормально забезпечувати сім’ю та має іншу жінку, навіщо тобі з ним бачитися? За три вихідні на місяць, коли він купує тобі іграшки, тобі цього вистачає? А де увага та виховання?
Серце моє стискалося, але я вірила, що роблю все правильно. Я тоді відчувала себе пригніченою. З дитиною на руках та купою образливих слів у свою адресу, я не знала що робити. Проте точно була впевнена, що цієї людини не має бути у нашому життя.
Не дарма говорять, що час лікує. Через два місяці ми з ним випадково зустрілися у парку. Син підбіг до тата, обійняв його і запитав:
— Тато, ти чому до мене не приходиш? Це те, що мама проти? Чого вона так?
Запитань було більше, ніж відповідей. Тато посміхнувся та пообіцяв йому прийти у гості. Потім він звернувся до мене й сказав:
— Олено, ти знаєш, що у мене нова сім’я. Мені прикро, що я не пішов від тебе раніше, так було б для всіх краще. Тільки дай мені бачитися з сином, хоч іноді.
Я не знала, що відповісти. З одного боку, бачила, як син любить тата, а з іншого — боялась, щоб він не давав марної надії, що буде піклуватися про сина та буде поруч. Наша розмова тоді нічим не закінчилася і ми повернулися додому.
Все більше я роздумувала над тим, щоб дозволити чоловіку бачитися з сином. Ще й мати натиснула на мене, сказавши:
— Твоя образа не має відображатися на дитині. Все, що відбулося між тобою та твоїм колишнім, нехай залишиться між вами. Син ні в чому не винен.
Мати ще довго вправляла мені мізки, за що я їй вже вдячна. Тоді не могла це зрозуміти, а зараз, коли минуло стільки часу і син подорослішав, я зрозуміла, що вона мала рацію.
Мій колишній чоловік раз на місяць забирав сина до себе додому. І це попри те, що у нього інша сім’я та мала донька. Я спочатку не хотіла давати йому дитину, не хотіла дружити сім’ями. Але з часом змінила свою думку. Його нова обраниця виявилась суворою жінкою, яка не давала йому спуску. Він влаштувався на нормальну роботу та більше не їздив у відрядження. Його життя ніби стало кращим.
Минуло кілька років і моє життя теж потроху почало налагоджуватись. Заміж вдруге виходити я не хотіла, одного разу там вже побувала. Чоловік у мене є, з яким я зустрічаюсь, але до планів на спільне майбутнє ще не дійшло.
Тільки тепер я можу сказати, що помилялась щодо свого чоловіка та своєї життєвої позиції. Якщо у нас із ним не вийшло, це не значить, що він не має права на своє щастя. Мій син також має право бути щасливим та бачитись зі своїм батьком.
Тільки з часом я можу дивитись на цю ситуацію по іншому, проте тепер я рада, що син спілкується із татом.
