Він взяв мене з чужою дитиною. Сьогодні у нас з Миколою золоте весілля, а я дивлюсь на нього і досі не розумію, як він тоді зважився на такий крок.
Кохаю його, як і тоді, коли вперше побачила. Ми були ще молодими, я тільки прийшла працювати на фабрику після училища, юна і наївна дівчинка.
Закохалася я спершу у Володьку, одногрупника свого, ми зустрічалися з ним півроку. А потім я зрозуміла, що не хочу продовжувати цих стосунків, нічого хорошого вони мені не принесуть. Володя весь час десь пропадав, толком ніде не працював і любив заявитися до мене в гуртожиток серед ночі. Скільки не говорила з ним, не просила взятись за голову – результату нуль.
А тут Микола – ми зіштовхнулись з ним у дверях їдальні, я цей погляд і ці очі не забуду ніколи, він на мене так подивився, що мурахи побігли по тілу. Ще кілька тижнів ми лише поглядами одне одного супроводжували, аж поки Микола наважився до мене підійти і запросити на наше перше побачення.
Вже тоді я відчула, ніби ми знайомі з ним все життя. Я вирішила остаточно припинити будь-яке спілкування з Володькою, тим більше, що останнім часом він до мене з’являвся лише для того аби грошей попросити.
А от з Миколою ми спілкувались, гуляли містом часто, в кіно ходили. Він мені подобався – на 4 роки старший, виважений, начитаний з відмінним почуттям гумору. Але сталось те, про що я і в страшному сні не могла подумати – я була при надії, і батьком мого майбутнього малюка був Володька, тут без варіантів.
Сказати, що я була приголомшена нічого не сказати, плакала ночами, уникала спілкування з Миколою. Та бігати від нього вічно я не могла, ну не чекати ж поки пузо буде ніс підпирати.
Микола сам прийшов до мене, стояв під вікнами гуртожитку з букетом ромашок. Тоді і відбулася найважча розмова у моєму житті. Мені довелось зізнатись коханому і в почуттях, і в тому, що ми більше не можемо бути разом, бо невдовзі я стану мамою, я плакала.
І тоді Микола сказав те, чого я зовсім не очікувала, сказав, що хоче взяти мене за дружину навіть разом з дитиною, що буде виховувати її, як рідну і ніколи в житті мені не дорікне. І знаєте, він виконав свою обіцянку. Я тоді довго думала, вагалася, але погодилася на його пропозицію.
Ми разом пройшли 50 років подружнього життя, виховали трьох наших чудових дітей, наших, спільних, бо Микола, як і обіцяв колись, жодного разу не заїкнувся навіть про те, що старший син не його. Він завжди був моєю підтримкою і опорою. А сьогодні, я ще раз переконуюсь, наскільки я щаслива – за руку мене тримає мій “коханий дід”, я його так називаю, поряд наші діти, онуки – а більшого і не потрібно.
