Я вже стояла на вокзалі у Києві, збираючись їхати на чергову робочу зміну в Німеччину. Все ніяк не могла позбутися того тягучого відчуття порожнечі всередині. Це втеча? Можливо. Але що мені залишалося робити?
– Олено, ти що думаєш робити далі? – якось прямо запитала мене Оксана, наша сусідка по під’їзду, коли ми сиділи біля дитячого майданчика.
– А що тут зробиш? Двоє дітей, грошей обмаль, – відповіла я, не дивлячись їй в очі. – Ти ж знаєш, він не зміниться.
Оксана глянула на мене з сумом, але промовчала.
Так, я поїхала до Німеччини працювати медсестрою. Не тому, що дуже потребувала грошей, хоча жили ми досить скромно. Але головна причина – це була моя спроба втекти від нього, від його пляшок, від його криків. Хотіла почати щось нове, показати собі, що можу.
У Німеччині життя потекло своєю чергою. Працювала медсестрою, намагалася забути про все. Двічі поверталася в Україну, до нього. Чомусь вірила у те, що він зміниться. Він і справді казав, що все для нас зробить, обіцяв кинути свою згубну звичку. І дійсно, певний час це виглядало як казка: готував сніданки, робив мені масажі, був таким чемним, що аж серце защемило.
Він навіть спробував змінитися.
– Олено, я для тебе все зроблю. Покинув пити, бачиш? – говорив він, коли я поверталася додому. – Я зрозумів, що ти – моє все.
Я тоді вірила йому. Я була готова пробачити, закрити очі на все, хоч і відчувала, що щось не так. Моя інтуїція, як завжди, не підвела.
Одного дня пролунав дзвінок. На іншому кінці дроту був невідомий чоловік. Я застигла.
– Олено, я мушу тобі дещо сказати, – тихо промовив він. – Вони разом вже рік. І вона при надії.
– Як? Про кого ти? – я не могла повірити.
– Твій чоловік і моя дружина, вони зраджують нам, – холодно відповів він.
Я взяла відпустку й поїхала в Україну, вирішивши пробачити йому. Наївність? Можливо. Але, знаєте, я думала, що не люблю його вже давно. А тепер відчула обурення, образу та сором. Невже це я штовхнула його на зраду своєю відсутністю? Невже це я винна? Може, мої поїздки до Німеччини дали йому підставу для зради?
– Я змінився, Олено, правда, змінився! – чоловік був переконливий, аж занадто. – Все буде як раніше, я зроблю все для нашої сім’ї.
– Ти впевнений? – тихо запитала я, не вірячи його словам.
Він розказав усе, до найменших деталей. Все підтвердилося, вони з тою жінкою разом вже рік. І вона очікує від нього дитину.
— А як же наші діти? – запитала я.
— Вони дорослі та й наші мами за ними доглядали, коли я на роботі був, а ти у Німеччині.
— А як же ми? – не втрималася я.
— Нас давно вже немає, – сухо відповів чоловік.
— З якого моменту? – хотіла дізнатися я, чи то не через мою роботу в іншій країні.
Але він не став слухати. Мовчки встав та вийшов. Він зібрав свої останні речі із комори та додав:
— Ти ніколи не вірила, що я змінюсь, тільки дорікала в усьому. А вона, та жінка, повірила у мене.
Чоловік пішов з дому, залишивши мене у роздумах. Не раз я корила себе за те, що поїхала на заробітки, але вже було пізно. Моя сім’я розвалилась на шматки. У мене була зібрана валіза до Німеччини, куди я поверталась. Донька Аріна давно жила зі свекрухою, де у неї була своя кімната та кіт Барсік. Син Назар — з моєю мамою. Його школа якраз знаходиться у її дворі та він ще з першого класу залишався у бабусі до вечора, щоб на групу продовженого дня не йти. Мама слідкувала за його навчанням та харчуванням, а я на це давала їй гроші.
“Можливо я сама зруйнувала свою сім’ю?” – не давала спокою мені ця думка. Я точно знала, що виправити вже нічого не можливо. Вдома мене ніхто не чекає і що робити у цій ситуації, я не знаю.
