— Олю, поклади цей набір для спецій! Ми вже наплавали на п’ять хвилин у морі, а через ці твої солонки ми знову поїдемо максимум на річку з наметами! Ну… хоча зачекай… подивись, яка кришечка! Це ж справжній прованс!
Січень у великому місті — це не просто пора року, це стан душі. Це час, коли новорічні вогні вже згасли, а сірі бетонні джунглі вкриваються брудним нальотом відлиг та морозів. Саме такого вечора Таня та Оля сиділи на кухні, яка за п’ятнадцять років не бачила капітального ремонту, але завжди була наповнена розмовами.
Таня, за професією бухгалтер із залізною витримкою (як вона сама вважала), дивилася на свої руки, що тримали тріснуту чашку з логотипом банку, який збанкрутував ще у 2014-му. Оля, вчителька молодших класів з очима вічної мрійниці, гортала стрічку новин у телефоні.
— Таню, подивись на це, — Оля розвернула екран. — Це Дахаб. Ти бачиш цей синій колір? Це не просто вода, це — надія. А я сьогодні на уроці розповідала дітям про кругообіг води в природі, а сама думала тільки про те, що мій особистий кругообіг обмежений маршрутом «школа — супермаркет — аптека».
Таня важко зітхнула. Вона знала цей тон. Оля була схильна до «туги за неможливим».
— Олю, ми з тобою не бачили справжнього сонця три роки. Відтоді, як поїхали в Затоку і жили в будиночку, де з даху капало прямо на паспорт.
— Саме так! — Оля випросталася. — Таню, нам по тридцять п’ять. Якщо ми не поїдемо зараз, то скоро ми почнемо обговорювати не дайвінг, а кращі мазі від радикуліту. Давай зробимо це. Справжній Єгипет. П’ять зірок. Березня. Коли тут ще буде сльота, ми будемо пити коктейлі з парасольками.
Таня, чия бухгалтерська душа завжди вимагала дебету і кредиту, взяла аркуш паперу.
— Добре. Розрахуємо. Переліт, готель, страховка, екскурсії до пірамід… Нам потрібно по шістсот доларів з кожної. Це реально, якщо ми запровадимо режим суворої економії.
Вона дістала з верхньої полиці порожню трилітрову банку.
— Це наш «Валютний фонд». Жодних зайвих витрат. Жодної кави на винос, жодних випадкових покупок у «Єві» чи «Аврорі». Кожна вільна гривня — сюди. Клянешся?
— Клянуся! — вигукнула Оля, витягаючи з гаманця перші двісті гривень. — Нехай я ніколи не побачу Червоного моря, якщо хоч раз зайду у відділ розпродажу!
Перший тиждень пройшов під знаком аскези. Дівчата відчували себе героїнями, які долають труднощі заради вищої мети. Таня навіть почала готувати обіди на роботу сама, а Оля відмовилася від улюблених круасанів у шкільному буфеті. Банка поповнювалася, і мрія про піраміди ставала ближчою.
Але в четвер стався збій у системі. Оля поверталася додому після важкої батьківської зборів. Її психіка вимагала реабілітації. І тут, на шляху від метро до зупинки, засяяла вивіска: «ГРАНД-ПОСУД: ЗАКРИТТЯ СКЛАДУ. ЗНИЖКИ ДО 80%».
Оля спробувала пройти мимо, заплющивши очі. Але внутрішній голос (схожий на голос змія-спокусника) прошепотів: «Просто зазирни. Ти ж нічого не купиш. Ти просто подивишся на те, як люди марнують гроші».
Через п’ять хвилин вона стояла перед стендом із сотейниками. Це був не просто посуд. Це була поема з антипригарним гранітним покриттям. Важка скляна кришка з силіконовим обідком, ергономічна ручка з ефектом soft-touch, колір «вулканічний попіл».
— Дівчино, це останній екземпляр, — підійшов консультант. — Він коштував дві тисячі, зараз — сімсот п’ятдесят. Ви ж розумієте, що в ньому навіть найпростіша каша буде виглядати як страва з ресторану Мішлен?
Оля згадала свою стару алюмінієву каструлю з подряпаним дном. Вона уявила, як прийде додому, виснажена перевіркою зошитів, і почне готувати в цьому «гранітному диві».
— Це ж інвестиція в моє психічне здоров’я, — переконувала вона себе. — Якщо я буду щасливою на кухні, я буду менше хотіти їсти в ресторанах, і ми швидше назбираємо на Єгипет!
Логіка була бездоганною, але хибною. Коли Таня прийшла до Олі в гості, вона побачила не банку з грошима, а сотейник, що величаво стояв на плиті.
— Олю… що це? — голос Тані затремтів.
— Це стратегічний об’єкт, Таню! Помацай ручку. Це ж шовк! Я не змогла його там залишити. Він би потрапив у погані руки…
Таня хотіла кричати про зраду, про піраміди, про клятву на банці. Але Оля вже насипала в сотейник картоплю, і звук, з яким овочі торкнулися гранітного дна, був таким благородним, що бухгалтер всередині Тані на мить замовк.
Через тиждень Таня зрозуміла, що «вірус споживання» передається через дотик до якісних речей. Сотейник Олі став центром їхнього мікровсесвіту. Але поруч із ним старі стакани Тані виглядали як бідні родичі на королівському балу.
— Знаєш, Олю, — сказала Таня, розглядаючи тріщину на своєму келиху. — Ми летимо в Єгипет, де все буде «люкс». Але ми повернемося сюди. І ми будемо пити напої з цього непотребу? Це ж психологічне приниження.
У суботу Таня пішла в торговий центр за зубною пастою. І «випадково» опинилася біля вітрини з богемським кришталем. Серія називалася «Димчастий тюльпан». Келихи були високі, на тонких ніжках, з легким сіруватим відтінком, який робив воду схожою на розплавлене срібло.
— Акція «1+1=3»… — прочитала вона на табличці. У голові Тані почалася складна математична операція. Якщо купити три набори, то один келих вийде за ціною пляшки кефіру. А кефір вона може не купувати тиждень…
Того вечора банка «Валютного фонду» схудла ще на тисячу гривень. Таня та Оля сиділи на підлозі серед коробок.
— Ми — жахливі люди, — зітхнула Оля, піднімаючи до світла димчастий келих. — У нас немає совісті.
— У нас немає грошей на Єгипет, — уточнила Таня. — Але подивись, як красиво в цьому келиху відбивається люстра… Це ж майже як захід сонця над Нілом
Лютий приніс морози і депресію. Сума в банці росла повільно, як трава в пустелі. Подруги вирішили: «Травень — кращий місяць для Єгипту. У березні там вітри, ми просто застудимося. Переносимо дедлайн!».
Це рішення розв’язало їм руки. А руки вимагали… порцеляни. У березні Таня знайшла в антикварній лавці супницю. Це була справжня англійська класика: біла, з дрібними блакитними квітами та золотим обідком.
— Це символ дому, Олю! — гаряче пояснювала Таня.
— Ми живемо як кочівники. Їмо з випадкових тарілок. Супниця — це фундамент цивілізації. Якщо в домі є супниця, значить у дому є майбутнє.
Оля спробувала заперечити:
— Таню, ми не їмо суп! Ми їмо мівіну або йогурти!
— Бо в нас немає супниці! Як тільки ми її купимо, ми почнемо варити борщі, солянки, крем-супи з броколі… Ми станемо здоровими! Це інвестиція в довголіття!
Супниця обійшлася як два дні перебування в готелі «Sea Gull». Тепер на полиці в Тані стояв справжній вівтар побуту: гранітний сотейник, кришталеві келихи та велична супниця.
вітень прийшов із оманливим теплом і новою маркетинговою загрозою. Місцева мережа супермаркетів запустила акцію: «Збери 100 фішок — отримай набір італійських десертних тарілок зі знижкою 99%».
Таня, як людина цифр, спочатку висміяла цю затею:
— Олю, ти розумієш, що для отримання цих фішок нам треба купити продуктів на тридцять тисяч гривень? Це ж чистий грабунок! Ці тарілки вийдуть нам золотими!
Але Оля вже побачила їх на стенді біля каси. Вони були теракотового кольору, з нерівними краями, наче їх щойно виліпив майстер десь у горах Тоскани.
— Таню, вони не золоті. Вони справжні. Ти уявляєш, як на цьому фоні виглядатиме звичайний сирник? Це ж не сніданок, це сцена з фільму Фелліні!
Наступні три тижні перетворилися на марафон. Подруги почали купувати дорогі сири, оливкову олію та елітні консерви — не тому, що хотіли їсти, а тому, що за них давали «подвійні фішки». «Валютний фонд» у банці почав нагадувати пацієнта в комі: купюр ставало все менше, а дріб’язку — більше.
— Ми купуємо восьминогів у маслі, щоб отримати тарілку для десертів, — констатувала Таня, вклеюючи чергову наклейку в буклет.
— Олю, ми офіційно зійшли з розуму. В Єгипті море солоне, а в нас на кухні — сльози від власної дурості.
Коли сота фішка була вклеєна, вони нарешті отримали свій «італійський» скарб. Але виявилося, що до теракотових тарілок абсолютно не підходять їхні старі ложки.
— Ти ж не будеш їсти тосканський десерт алюмінієвою виделкою з радянським гравіюванням «Общепит»? — підступно запитала Оля. Так у бюджеті поїздки з’явилася дірка під назвою «набір столових приборів під старовину».
Кінець квітня став моментом істини. Колега Тані по роботі, нудна Світлана з відділу кадрів, повернулася з Шарм-ель-Шейха. Вона весь обідній час показувала фото: бірюзовий горизонт, рибки-папуги, вечірні шоу та безкінечні тарілки з фруктами.
— А ви як, дівчата? Зібралися? — запитала Світлана, поправляючи свіжу засмагу. — Зараз такі ціни на травень… горітимуть!
Таня повернулася додому і мовчки сіла на кухні. Вона дивилася на свою супницю, на димчасті келихи, на італійські тарілки. Все це було красивим, але воно було німим. Воно не пахло морем. Воно пахло миючим засобом для посуду.
Вона дістала банку «Валютного фонду». Там лежало три тисячі гривень і кілька доларових купюр, які вони встигли купити в лютому. Це було смішно. Цього вистачило б хіба що на таксі до аеропорту і пляшку води в Duty Free.
— Олю, заходь, — сухо сказала вона в трубку. — У нас надзвичайна ситуація.
Коли Оля прийшла, Таня виставила на стіл увесь їхній «фонд» у вигляді кераміки та скла.
— Подивись на це, Олю. Це наш Єгипет. Ми його з’їли. Ми його випили. Ми його сервірували. Ми — власниці найкращого набору посуду в цьому районі, але ми — невдахи, які проведуть літо на балконі, дивлячись на дим через келих за тисячу гривень.
Оля розплакалася.
— Я просто хотіла, щоб було красиво… Я думала, що якщо в мене будуть ці речі, я почуватимуся щасливою щодня, а не тільки тиждень на морі.
— Але речі не плавають, Олю. І вони не роблять тебе засмаглою.
Тієї ж ночі вони прийняли вольове рішення: реконверсія.
— Продаємо все, — рішуче заявила Таня. — Виставляємо на OLX, у Facebook-групи «Віддам в хороші руки за гроші», у Viber-чати ЖК. Супниця, сотейник, келихи — все має піти.
Процес продажу виявився ще болючішим, ніж процес купівлі. Люди писали: «А чому так дорого? В Епіцентрі бачив схоже», «А можна знижку 50%?», «А пришліть відео, як дзвенить келих».
— Вони торгуються за мою мрію! — обурювалася Оля. — Жінка з Кривого Рогу пропонує за сотейник ціну двох кілограмів свинини! Це ж гранітне покриття!
Але гроші були потрібні терміново. Таня виявила неабиякий талант продавця. Вона писала описи, від яких плакали навіть перекупники: «Келихи, що бачили сльози надії», «Супниця для тих, хто вірить у вічні цінності».
Поступово банка почала знову наповнюватися паперовими грошима. Вони продали майже все, окрім теракотових тарілок (ніхто не вірив, що вони італійські) і однієї маленької керамічної рибки-солонки, яку Оля купила потайки від Тані.
20 травня. Аеропорт. Вони нарешті вдихнули гаряче повітря Хургади. Це був запах пустелі, солі та дешевого парфуму аніматорів. І це було прекрасно.
У готелі на вечерю їм подали суп у білій, звичайній, трохи потертій тарілці. Оля взяла ложку, подивилася на сонце, що сідало за горизонт, і сказала:
— Знаєш, Таню… Ця тарілка — найгарніша у світі.
— Чому? — посміхнулася Таня. — Бо мені не треба її мити. І мені не треба на неї збирати фішки. Я просто їм і дивлюся на море.
Вони сиділи на терасі, пили дешевий напій з товстих скляних стаканів, і жодна з них не сумувала за богемським кришталем. У кишені в Олі лежала та сама керамічна рибка-солонка. Вона виставила її на стіл.
— Це наш талісман, Таню. Наступного разу збираємо на Таїланд.
— Збираємо, — погодилася Таня.
— Але давай домовимося: банку з грошима ми заклеїмо скотчем, а на очі одягнемо шори, як у коней, щоразу, коли проходитимемо повз «Дім посуду».
Море шуміло, піраміди чекали свого часу, а «Валютний фонд» нарешті був витрачений на те, що неможливо поставити в сервант, але можна назавжди залишити в серці.
