Онук мені побажав здoxнути, невістка вдарила, а син мовчки пройшов повз. Для них я перестала існувати, хоча вини моєї тут немає

Син зі мною не спілкується, для невістки я порожнім місцем стала, вона навіть коли повз проходить – не вітається. Онук знати мене не хоче. Знаю, що правнучка у мене є, півроку їй. Але я її ніколи не бачила. І не побачу.

Я не могла вчинити інакше! Свого сина я виростила порядною людиною – він ні копійки чужої не візьме, хоч і народила його рано, мені навіть 18 не було. А дружина його зі своїм завданням не впоралася – не встежила за онуком.

14 років тому у нас в магазині, я бухгалтером там працювала, сигналізація ночами стала спрацьовувати. Охорона відразу виїжджала, магазин – закритий, їхали відразу до мене – у мене ключі були. Мої – на місці. Їхали до господині – вона вдома спала, ключі при ній.

На перший раз списали на випадковість – обіцяли вранці майстра прислати. А я вранці в магазин прийшла – грошей в сейфі немає. Ні копійки. А там виручка за тиждень лежала.

Господиня інвентаризацію провела – не вистачало кількох пляшок дорогого алкоголю і трійки блоків сигарет. Вона написала заяву в поліцію про крадіжку, підняла на вуха охоронне агентство – сигналізація-то спрацювала.

Стали всіх перевіряти, ключі від магазину і сейфа забрали на експертизу – все чисто, але 34 тисячі в сейфі – як корова язиком злизала. Міліція працювала, свідків шукала, шум вщух, справа так і не була розкрита. Я була головною підозрюваною, але за мене заступилася власниця магазину – я працювала у неї 9 років.

Наступного разу до мене приїхали через півроку – знову спрацювала сигналізація. Охоронці, навчені минулим досвідом, сказали мені збиратися і їхати з ними в магазин. Я живу через два будинки від тієї будівлі, де він раніше розташовувався. Знову та ж картина – сейф порожній, не вистачає алкоголю і сигарет. Тоді й почалися мої проблеми з серцем.

Знову поліція, пошуки свідків, ключі здані. Були поміняні замки на самому магазині і сейфі. Після цього, сигналізація спрацьовувала кожні півтора-два тижні. Я рвала на собі волосся – господиня хотіла мене звільнити.

Тоді служба охорони вирішила влаштувати засідку. Вони ночами чатували біля магазину. І злодії були спіймані.

Коли сигналізація спрацювала в останній раз, вони були поруч з магазином. Охорона заблокувала вихід з магазину і викликала міліцію. Поки вони їхали, один із злодіїв виліз через віконце для приймання хліба і втік.

Як тільки сигналізація спрацювала, мені подзвонили на домашній телефон, попросили перевірити ключі. Я встала і перевірила сумку – ключів не було. Я стояла в коридорі і не вірила своїм очам. Перевірила свої вхідні двері – вони були відкриті. Я вимкнула світло і стала чекати.

Через 5 хвилин в квартиру увірвався мій онук. Йому тоді 16 було. Побачивши мене, він почав благати:

– Бабусю, не здавай, будь ласка! Я більше не буду! Бабусю!

У мене серце кpов’ю обливалося. Я набрала номер охорони і все розповіла. Здала власного внука. Він, зрозумівши що я не буду його вигороджувати, втік.

Його знайшли. Та й хлопчина, спільник онука, не став відпиратися і здав його з потрохами. Сенсу в моєму мовчанні не було.

Суди, відшкодування шкоди – близько 130 тисяч за вісім місяців, моє звільнення за рік до пенсії з «вовчим квитком». Прокляття невістки – після того, як в залі суду зачитали вирок – два з половиною роки в колонії, вона вдарила мене і побажала здoхнути.

Син просто пройшов повз мене, не сказавши ні слова. Спільнику онука дали 4 роки. Саме на суді з’ясувалося, що онук брав ключі від моєї квартири, які я колись віддала синові про всяк випадок. Він відкривав мої двері, поки я спала. Забирав ключі, біг до магазину, де його чекав спільник, вони відкривали приміщення.

Один забирав гроші з сейфа, другий – алкоголь і сигарети. На все про все йшло кілька хвилин. Онук знав, де мій кабінет – не раз бував у мене на роботі. Потім магазин закривався, подільник переховувався з грошима і взятим товаром, онук біг до мене і віддавав ключі.

Підкинувши ключі, він перечікував поверхом вище. Потім вони зустрічалися, ходили по саунах, кидали гроші в перехожих, складаючи з них літачки. Розважалися, як могли, на вкрадені кошти.

Син з дружиною не відкривали мені двері, не брали трубку. «Ти для нас помepла.»

Мені 68 років. Я живу сама. За весь цей час, онук був у мене один раз – кілька років тому. Він запитав, чи згодна я спокутувати свою провину перед ним – віддати йому свою квартиру і погодитися на будинок престарілих.

Читайте також: Вибирати він не міг: шефова доця “зaлетiла”, а батьком нарекла його. Доводилося вибирати – або стати улюбленим зятем і жити в достатках або довіку скніти десь у Богом забутому селi

В чому моя провина? Хіба я його виховувала? Хіба я навчила його проникати ночами в мою квартиру і красти ключі від магазину, грабуючи його?

Я відмовилася. Тоді він побажав мені здoхнути на самоті. І додав:

– Все одно батько мені твою хату віддасть. Справа часу.

Хіба можна звинувачувати когось в своїх помилках? Я їх пробачила. І сина, його сім’я для нього – головне, значить я правильно його виховала. І невістку пробачила – вона сама мати, не могла відреагувати інакше. Я пробачила онука. Знайшла в собі сили.
Одного хочу – щоб його побажання скоріше виповнилося.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram