Марина стояла біля вікна своєї квартири на сьомому поверсі старої київської багатоповерхівки й дивилася, як осінній дощ малює сірі смуги на склі.
За вікном жовтіло листя каштанів, а в кімнаті пахло свіжозвареною кавою й легким ароматом її нових парфумів — тих, що вона купила собі вперше за багато років без дозволу.
Чотири місяці. Рівно чотири місяці тому Олег вимовив ті слова, які розірвали їхнє подружнє життя навпіл.
Це було в кінці серпня, у спекотний вечір, коли повітря в квартирі стояло, наче густе молоко. Вони сиділи за кухонним столом.
Перед ними лежали папери від нотаріуса: заповіт батька Олега. Старий дідусь, якого Марина бачила всього кілька разів, залишив синові немалу суму — спадок від продажу землі на Чернігівщині й невеликої квартири в Ніжині.
Марина обережно торкнулася аркуша пальцями.
— Олеже, може, ми разом подумаємо, куди ці гроші спрямувати? — тихо сказала вона. — Іпотека ще на десять років, Даринці на навчання треба відкладати, а машина вже ледь їздить…
Олег підняв очі. Його погляд був холодний, як метал.
— Марино, я чоловік у цій сім’ї. І я сам знаю, як розпорядитися своїм спадком.
Вона завмерла. Ці слова вдарили сильніше, ніж ляпас. Не тому, що вона хотіла гроші саме собі — ні. Вона просто хотіла бути частиною рішення.
За дев’ятнадцять років шлюбу вона звикла, що всі важливі питання вирішуються вдвох. Навіть коли він купував нову вудку чи змінював роботу, вони обговорювали це до ночі.
А тут — «я чоловік і я сам знаю».
Марина відвела погляд.
— Добре, — сказала вона тихо. — Роби, як знаєш.
Наступного дня Олег поїхав до нотаріуса один. Через тиждень він повернувся з новими ключами — від новенького позашляховика, що стояв під будинком. Чорний, блискучий, з запахом шкіри й дорогого пластику.
— Оце так сюрприз! — вигукнув він, простягаючи їй ключі. — Сідай, покатаємося!
Марина подивилася на машину, потім на нього.
— А іпотека? — запитала.
— Та ну, Марино, не псуй настрій. Живемо раз!
Вона не сіла за кермо. Того вечора вона зібрала свою валізу — не всю, лише найнеобхідніше. Даринка була в таборі, тож пояснювати нічого не довелося.
Коли Олег повернувся з гаража, Марина вже стояла в коридорі з сумкою в руках.
— Я поїду до мами на кілька днів, — сказала вона. — Подумати.
— Та що ти вигадуєш? Через машину? — він засміявся. — Ну вибач, що не порадився. Але ж це МОЇ гроші.
— Саме тому, — відповіла вона. — Це твої гроші. А я, виходить, не частина «ми».
Вона вийшла, не грюкнувши дверима. Просто тихо причинила їх за собою.
Мама зустріла її з розпростертими обіймами.
— Доню, що трапилося?
Марина сіла на старенький диван у маминій двокімнатній квартирі на Троєщині й розповіла все.
— Він сказав: «Я чоловік і я сам знаю», — закінчила вона, і сльози нарешті прорвалися.
Мама довго мовчала, гладячи доньку по волоссю.
— Мариночко, ти ж усе життя йому підлаштовувалася. Працювала на двох роботах, коли він бізнес починав. Привела Даринку, в світ хоч мені казали «ризик».
Готувала, прибирала, заробляла, мовчала, коли він кричав… А він тепер «я чоловік».
Марина кивнула.
— Я просто втомилася бути «дружиною при».
Того ж вечора вона зателефонувала подрузі Лілі — тій самій, що розлучилася п’ять років тому й тепер жила сама в центрі.
— Приїжджай до мене, — сказала Ліля. — У мене є вільна кімната. Поживеш, поки не вирішиш.
Марина поїхала.
Перший тиждень був найважчим. Вона прокидалася серед ночі й не розуміла, де вона. Потім згадувала — і серце стискалося. Олег дзвонив щодня.
— Марино, коли ти повернешся? Я скучив.
— Я ще не знаю.
— Ну що ти? Через машину?
— Не через машину.
— То через що?
— Через те, що я для нього — не партнер. Я — додаток.
Він кидав слухавку. Потім дзвонив знову.
— Я продав би ту машину, якщо хочеш.
— Пізно, Олеже.
Через місяць він приїхав до Лілиної квартири. Стояв під дверима з букетом троянд і винуватим виразом обличчя.
— Марино, пробач мені. Я справді поводився як ідіот. Повертайся. Я все виправлю.
Вона вийшла до нього в коридор.
— Олеже, я не повернуся. Я хочу пожити сама. Розібратися в собі.
— Ти що, розлучатися хочеш?
— Поки що ні. Але й жити так, як раніше, не хочу.
Він стояв, опустивши голову.
— Я думав, ти просто образилася. А ти серйозно…
— Серйозно.
Він пішов. Не грюкнув дверима машини — просто тихо сів і поїхав.
А Марина залишилася.
Спочатку було страшно. Вона весь час чекала, що ось-ось щось зламається — або вона сама, або її рішення. Але ні.
Вона знайшла нову роботу — віддалену, в іноземній компанії, перекладачем технічних текстів. Платили вдвічі більше, ніж на попередній посаді бухгалтера в маленькій фірмі.
Вона записалася на курси йоги. Купила собі нові джинси — ті, що давно хотіла, але Олег казав «зайве».
Одного вечора Ліля затягнула її на вечірку до спільних знайомих.
— Ходімо, Марино! Ти ж молода ще, 42 роки — це не вік!
Там був Андрій — високий, з сивиною на скронях і добрими очима. Він виявився архітектором, розлученим, з дорослим сином.
Вони розмовляли весь вечір. Він розповідав про свої проєкти, вона — про книги, які давно не читала через брак часу.
— А ти чому сама? — запитав він наостанок.
— Вчуся бути собою, — усміхнулася вона.
Він кивнув.
— Розумію. У мене було так само.
Вони обмінялися номерами.
Через два тижні він запросив її в кав’ярню.
— Просто поговорити, — сказав.
Вони говорили три години. Потім ще раз. І ще.
Марина не поспішала. Вона насолоджувалася відчуттям, що її слухають. Що її думка важлива. Що ніхто не каже «я чоловік і я
сам знаю».
Одного разу Даринка приїхала до неї на вихідні.
— Мамо, а тато дуже сумує, — сказала донька, коли вони сиділи в маленькій кав’ярні біля Ліліної будинку.
— Я знаю, сонечко.
— А ти коли повернешся?
Марина подивилася на доньку.
— Я не знаю, Дарино. Мені зараз добре самій. Я вперше за багато років відчуваю, що дихаю вільно.
Даринка кивнула.
— Я розумію. Тато останнім часом став… якийсь інший. Кричить часто. Каже, що без тебе порожньо.
Марина обійняла доньку.
— Я завжди буду твоєю мамою. І ми з татом завжди будемо твоїми батьками. Просто зараз ми живемо окремо.
Напередодні четвертого місяця Олег знову приїхав.
Цього разу без квітів. Просто стояв під дверима, худий, з темними колами під очима.
— Марино, можна поговорити?
Вона запросила його всередину. Ліля тактовно пішла до подруги.
Вони сіли за стіл.
— Я продав машину, — сказав він тихо.
— Я знаю. Даринка розповідала.
— Я погасив половину іпотеки.
Вона кивнула.
— Дякую.
— Марино… я зрозумів. Зрозумів, що поводився як останній егоїст. Я думав, що «бути чоловіком» — це означає вирішувати все самому. А насправді це означає — поважати свою жінку.
Вона мовчала.
— Я ходив до психолога, — продовжив він. — Вже два місяці. Він мені багато очі відкрив. Я зрозумів, скільки разів я тебе не чув.
Марина подивилася на нього.
— І що тепер?
— Я не прошу повернутися одразу. Я просто хочу, щоб ти знала: я змінився. Не повністю, але намагаюся. І якщо ти колись захочеш спробувати ще раз — я буду чекати. А якщо ні… я прийму це.
Вона встала, підійшла до вікна.
— Олеже, я зараз щаслива. Вперше за багато років. Я не хочу повертатися в те, що було.
— Я розумію.
— Але я не проти, щоб ми залишалися друзями. Щоб Даринка бачила, що ми не вороги.
Він кивнув.
— Дякую, що вислухала.
Коли він пішов, Марина довго стояла біля вікна. Дощ уже закінчився, і в калюжах відображалося небо.
Вона набрала Андрія.
— Привіт, — сказала. — Маєш час увечері? Хочу прогулятися.
— Звісно, — відповів він теплим голосом.
Вони зустрілися біля Золотих воріт. Осінь була в розпалі — листя горіло червоним і жовтим, повітря пахло димом і дощем.
Вони йшли поруч, не торкаючись.
— Як твої справи? — запитав він.
— Складно пояснити, — усміхнулася вона. — Але добре.
— Розкажеш?
— Колись. А зараз просто погуляємо?
Вони гуляли до ночі. Говорили про все й ні про що. Сміялися. Мовчали.
Коли він проводжав її до будинку, зупинився.
— Марино…
— Так?
— Я не кваплю. Просто хочу, щоб ти знала: мені з тобою легко. І добре.
Вона подивилася йому в очі.
— Мені теж.
Вона не поцілувала його того вечора. Але вперше за чотири місяці відчула, що готова до нового початку.
Наступного дня вона пішла до перукаря. Змінила зачіску — коротше, сучасніше. Купила собі червону сукню — ту, про яку давно мріяла.
Вдома подивилася у дзеркало.
— Марино, — сказала вона своєму відображенню, — ти молодець.
І вперше за багато років повірила в це.
Чотири місяці самотності стали для неї не кінцем, а початком. Початком життя, де її голос лунає так само гучно, як і будь-який інший.
А попереду було ще стільки всього — нові зустрічі, нові рішення, нові «я сама знаю».
І це було чудово.
Тетяна Макаренко
