П’ять років я доглядала за лежачим вітчимом, а він подарував квартиру доглядальниці. Коли перед переїздом я знайшла в його документах розписку, то нарешті все зрозуміла…
— Я переписав квартиру на доглядальницю, — заявив вітчим.
Папка з документами вислизнула в мене з рук.
— Ти подарував нашу двокімнатну квартиру Зінаїді? — ледве вимовила я.
— Це моя квартира. Кому хочу, тому й дарую.
П’ять років я доглядала за Віктором Петровичем: робила уколи, купувала ліки й медичне обладнання, возила його на обстеження, прала білизну, готувала окрему їжу, бо він погано ковтав. Загалом витратила майже пів мільйона гривень. Через постійний догляд від мене пішов чоловік Ігор, забравши нашого п’ятирічного сина Матвія.
А тепер вітчим нагадав, що виростив мене із семи років і, мовляв, я просто повертала йому борг.
— То за це ти вирішив залишити мене без житла? — запитала я.
У цей момент прийшла Зінаїда, якій я щомісяця платила сорок тисяч. Вона спокійно пояснила, що нічого не просила: Віктор Петрович сам викликав нотаріуса й подарував їй квартиру за добре ставлення.
Я нагадала, що п’ять років робила для нього все, на що вистачало сил. Але Зінаїда заявила, що я поводилася так, наче вітчим заважає мені жити, а вона ставилася до нього по-людськи.
Я подивилася на Віктора Петровича. Він слухав її із задоволеним виглядом, ніби заздалегідь знав, чим усе закінчиться.
— Я оскаржу договір дарування.
— Не вийде, — відповіла Зінаїда. — Він дієздатний, усе оформлено в нотаріуса, є й довідка від психіатра.
Я дістала дорожню сумку й почала складати свої речі: тонометр, ліки, підгузки та медичне обладнання. Вітчим закричав, щоб я все поклала на місце, але я нагадала, що квартира тепер належить Зінаїді й вона сама може про нього дбати.
Я навіть витягла з розетки компресор протипролежневого матраца. Зінаїда відразу втратила спокій: без нього у Віктора можуть з’явитися пролежні. Я відповіла, що тепер саме вона має дбати про нього з усією душею.
Біля дверей я помітила розкриту папку. Під договором дарування лежав ще один аркуш. Я взяла його й похолола.
Це була розписка Зінаїди:
«Гроші отримала повністю. Після того як Марина з’їде, зобов’язуюся доглядати за Віктором Петровичем і не перешкоджати його проживанню у квартирі».
Отже, квартиру їй подарували не просто за турботу. Вона отримала гроші за те, щоб дочекатися мого від’їзду.
— Що це? — запитала я.
Вітчим зблід, а Зінаїда вперше перестала усміхатися.
Саме тоді зателефонував Ігор — чоловік, який місяць тому пішов від мене разом із нашим сином. Він тихо сказав, що дізнався, навіщо вітчим переписав квартиру на Зінаїду. Я запитала, що він має на увазі.
Ігор пояснив: дарчу оформили ще в листопаді минулого року. Зінаїда вже одинадцять місяців була власницею квартири, а Віктор Петрович лише тепер повідомив мені про це.
Я подивилася на документ. Дата справді стояла на першій сторінці — дев’ятнадцяте листопада.
Одинадцять місяців я платила Зінаїді по сорок тисяч. Купувала вітчимові ліки, змінювала постіль, готувала, возила його до лікарів і після роботи вислуховувала скарги на пересолений суп, тихий телевізор та неправильно покладену подушку. І весь цей час квартира вже належала жінці, якій я платила за догляд.
Виявилося, Зінаїда сама зателефонувала Ігорю й попросила виписати Матвія з квартири, бо реєстрація дитини нібито заважала їй розпоряджатися житлом. Ігор запитав, на якій підставі вона взагалі вирішує такі питання, а вона надіслала йому документи.
Я повернулася до доглядальниці й запитала, чи справді вона збиралася виписати мого сина.
— А що такого? Дитина живе з батьком. Навіщо йому тут бути зареєстрованим?
— Бо це його дім! Він тут виріс!
— Був його дім, — тихо виправив Віктор Петрович.
Ці слова боляче вдарили мене. Я завершила розмову з Ігорем і запитала в обох, коли саме вони все оформили. Вітчим підтвердив, що ще минулого року, але пояснив, що не було потреби мені про це повідомляти.
Зінаїда нагадала, що не зобов’язана сидіти біля нього цілодобово: я платила їй за робочі години, а її робота й право власності на квартиру — різні речі.
Тоді я знову підняла розписку й запитала, які саме гроші вона отримала. Вітчим роздратовано відповів, що це його власні заощадження й звітувати передімною він не збирається. Зінаїда пояснила, що після мого переїзду планувала жити тут і доглядати за ним, а він дав їй гроші на перший час.
Зрештою Віктор Петрович зізнався: передав їй двісті тисяч гривень.
Я не могла повірити. Він постійно скаржився, що пенсії не вистачає. Коли я купувала протипролежневий матрац за двадцять вісім тисяч, він просив оформити розстрочку. Коли довелося міняти старе ліжко на медичне, сказав, що може додати лише п’ять тисяч.
А в самого були заощадження.
Майже всі витрати на квартиру, продукти й догляд ми з Ігорем поступово взяли на себе. Спочатку було не до підрахунків, бо вітчим лежав у лікарні. Потім так просто звикли. Непомітно мої гроші стали спільними, а його залишалися недоторканними.
— Тобто я купувала тобі ліки, а ти відкладав гроші, щоб заплатити Зінаїді за мій від’їзд?
Вітчим обурився: п’ять років він лежить і нічого не може зробити сам, тож невже не має права розпоряджатися власним життям? Я відповіла, що має, але не розумію, чому розплачуватися за його рішення повинна була я.
Зінаїда знову ввімкнула компресор матраца. І лише тоді я відчула, наскільки втомилася. Попри образу й лють, я розуміла: залишати хвору людину без необхідного обладнання жорстоко. Тому поклала тонометр назад на тумбочку й сказала, що всі потрібні ліки та медичне обладнання поки залишаться тут, але більше я нічого оплачувати не буду.
— Добре, я сама розберуся, — відповіла Зінаїда.
Я відразу запитала, хто купуватиме підгузки, продукти й залишатиметься з вітчимом уночі. Вона повторювала, що вони якось розберуться.
Тоді я зрозуміла ще одну неприємну річ: п’ять років тому ми з Ігорем переїхали до Віктора Петровича лише тимчасово.
Тоді лікарі сказали, що йому знадобиться постійна допомога. Нашому Матвію тоді не було й року. Ми жили в орендованій квартирі, Ігор працював, а я була в декреті. Ми думали пожити у вітчима кілька місяців, налагодити догляд і повернутися до власного життя.
Але через пів року Віктор Петрович перестав самостійно вставати, і тимчасове проживання перетворилося на роки.
Матвій пішов до дитячого садка, я повернулася до роботи бухгалтером і домовилася працювати частково з дому. Ігор спочатку терпів, але згодом почав пропонувати найняти помічницю хоча б на кілька днів на тиждень. Вітчим категорично заперечував: чужих людей не хотів, а гроші витрачати не збирався.
Коли я все-таки запросила Зінаїду, він несподівано швидко з нею потоваришував. Вона годинами розмовляла з ним, знала всі його улюблені передачі, сміялася з жартів, які чула вже десятки разів. Я раділа, що нарешті знайшлася людина, з якою йому комфортно.
Тільки одного не помітила: поруч із Зінаїдою Віктор Петрович почувався господарем, а поруч зі мною постійно згадував, що він безпорадний. Я нагадувала йому про дієту, ліки, переодягання та процедури. Зінаїда ж запитувала, що він хоче на вечерю, і обіцяла приготувати навіть смажену картоплю. Щоправда, готувала її потім зазвичай я.
Того вечора я вирішила поки не виїжджати. Не тому, що передумала, а тому, що ще не знала, куди подіти речі й де житиму.
Я повідомила, що знайду житло й переїду, але не збираюся зникати за першою вимогою. Мені потрібні щонайменше два тижні. Зінаїда невдоволено зауважила, що планувала переїхати вже першого числа, але я нагадала: її плани не важливіші за мою потребу знайти дах над головою.
Уночі я переглядала оголошення про оренду. Однокімнатна квартира коштувала двадцять вісім тисяч, ще стільки ж вимагали як заставу. Інша була дешевшою, але далеко від роботи й дитячого садка Матвія.
На картці залишалося вісімнадцять тисяч сімсот гривень, до зарплати — дев’ять днів. Я відкрила історію переказів Зінаїді: сорок тисяч, сорок тисяч, сорок тисяч… Щомісяця.
Пригадала, як Ігор не раз говорив, що ми не можемо вічно витрачати всі гроші на догляд за однією людиною. Він хвилювався, що Матвій скоро піде до школи, а ми досі не думаємо про власне житло. Я тоді ображалася й відповідала, що йому легко говорити, бо Віктор Петрович — не його батько.
Одного разу Ігор запитав: «А Матвій тобі хто?»
Тоді я образилася настільки, що три дні майже не розмовляла з ним.
Тепер ці слова згадалися зовсім інакше.
Ігор написав, запитавши, куди я поїхала. Я відповіла, що поки залишилася. Він запропонував приїхати й допомогти забрати речі, а також переночувати в нього. Я заперечила, що в його однокімнатній квартирі живе Матвій і місця майже немає. Ігор спокійно нагадав, що він батько дитини й прекрасно це знає.
Наступного дня я повідомила Зінаїді, що більше не збираюся робити її роботу. Коли вона запізнилася на сорок хвилин, я не стала, як раніше, годувати вітчима й давати йому ліки. Нагадала, що тепер це її обов’язки. Зінаїда обурилася, мовляв, Віктор Петрович — моя близька людина. Я відповіла, що вона його доглядальниця.
Через пів години з кімнати почувся невдоволений голос вітчима: каша холодна. Зінаїда пообіцяла підігріти її, а він згадав, що я завжди подавала гарячу. Я ледь не всміхнулася: п’ять років моя каша була то надто густою, то рідкою, то «як у лікарні», а тепер виявилося, що я вмію готувати.
До обіду Зінаїда кілька разів приходила запитувати, де лежить білизна, ліки й витратні матеріали. Я передала їй список препаратів із дозуваннями, телефони лікарів, дати обстежень і графік закупівель.
Вона запитала, хто ввечері перевертатиме вітчима. Я нагадала, що після мого переїзду це буде її робота. Зінаїда звинуватила мене в тому, що я навмисно все ускладнюю, але я відповіла: просто перестаю виконувати її обов’язки.
— Я платила тобі сорок тисяч щомісяця, купувала продукти й ліки, прала, готувала та залишалася з ним уночі. Тепер ти маєш квартиру й двісті тисяч від Віктора. Чому я повинна продовжувати?
Зінаїда заявила, що п’ятнадцять років доглядала за чужими старими й теж має право на нормальне життя. Я не заперечувала, але нагадала, що родичі її колишніх підопічних не зобов’язані були дарувати їй квартири. Вона роздратовано відповіла, що Віктор Петрович сам ухвалив рішення. Я погодилася: тепер їй і відповідати за обіцяне.
Увечері я поїхала до Ігоря. Дорогою купила Матвію маленький набір машинок. Довго стояла біля під’їзду, не наважуючись подзвонити.
Двері відчинив Ігор. Він виглядав утомленим, але запросив мене зайти. Матвій вибіг у коридор, побачив мене й завмер. Коли я присіла перед ним, він кинувся обіймати мене за шию. Я притиснула сина до себе й розплакалася.
Матвій показував мені малюнки, конструктор, нові капці з динозаврами й розповідав, як у садочку вони посадили цибулю. Я слухала й розуміла, що майже нічого не знаю про його життя за останній місяць.
Потім він запитав, чи житиму я тепер із ними. Я пояснила, що поки шукаю квартиру, бо ми з татом живемо окремо. Син поцікавився, чи помиримося ми, а я чесно відповіла, що поки не знаю, але ми намагаємося нормально розмовляти. Наприкінці він попросив прийти в п’ятницю на виставку дитячих поробок. Я пообіцяла й прийти, і більше не зникати без попередження.
Коли Матвій заснув, ми з Ігорем поговорили на кухні. Я розповіла йому про дарчу, розписку, двісті тисяч і Зінаїду. Хотіла оскаржити дарування, бо не могла змиритися з тим, що після вітчим просто віддав квартиру доглядальниці.
Ігор зауважив, що сам факт того, що він прикований до ліжка не означає недієздатності, а всі юридичні обставини треба обговорити з адвокатом. Я нагадала, що витратила на вітчима майже пів мільйона гривень за ці роки, але Ігор виправив мене: ці гроші витратили ми обоє. Поки жили разом, бюджет був спільним: я оплачувала ліки й догляд, він забезпечував продуктами, одягом для Матвія, комунальними платежами та іншими витратами.
Я вибачилася, що раніше не помічала його внеску.
Потім запитала, чи хоче він розлучення. Ігор відповів, що місяць тому хотів, а тепер не знає. Він ще не готовий повертати все назад, бо боїться, що Віктор Петрович знову зателефонує, а я залишу Матвія й побіжу до нього. Я визнала, що вітчим справді хвора людина, але Ігор нагадав: раніше я навіть не запитувала, хто залишиться з нашим сином, коли мені потрібно їхати до вітчима.
Мені хотілося заперечити, що я теж виснажувалася, давно не відпочивала й ледве встигала до перукаря. Але Ігор усе це знав. Він бачив, як я засинала за вечерею й плакала після чергових докорів вітчима. Просто в якийсь момент ми перестали чути одне одного.
Я сказала, що знайду квартиру ближче до них, щоб забирати Матвія із садка й іноді залишати його в себе на ніч. Ігор погодився. На прощання він сказав, що спочатку мені потрібно налагодити власне життя, а там побачимо.
Через два дні я пішла на консультацію до юриста. Зібрала чеки на медичне обладнання, банківські перекази Зінаїді й виписки про купівлю ліків. Повної копії договору дарування в мене не було, але я встигла сфотографувати першу сторінку. Розписку також сфотографувала, хоча оригінал залишився у Віктора Петровича.
Юрист уважно вислухав мене й пояснив: квартира належала вітчимові, тому сам факт мого багаторічного догляду не давав мені права власності. Він міг подарувати житло іншій людині. Оскаржити угоду можна було б за наявності реальних підстав — наприклад, якби на момент підписання він не розумів значення своїх дій або його примусили до дарування.
Розписка могла мати значення для домовленостей між вітчимом і Зінаїдою, але в ній навіть не було зазначено суми. Вона не перетворювала дарування на договір довічного утримання й сама по собі не гарантувала Вікторові Петровичу довічного проживання у квартирі. Якби він хотів юридично забезпечити собі догляд і право залишатися там, потрібно було оформити відповідні зобов’язання належним чином.
Щодо моїх витрат, юрист пояснив, що повернути гроші за ліки, куплені добровільно, буде складно. А от обладнання, яке належало мені, я могла забрати, домовившись про заміну, щоб хворий не залишився без необхідного догляду.
Я вийшла з кабінету розчарованою. Мені хотілося почути, що Зінаїда незаконно заволоділа квартирою, а вітчима обманули. Але все було набагато складніше. Чим більше я думала, тим очевидніше розуміла: Віктор Петрович чудово знав, кому й навіщо віддає квартиру. Просто не очікував, що я справді піду.
Увечері я спробувала спокійно поговорити з ним. Зінаїда вже пішла, і ми залишилися самі. Я запитала, чому він одинадцять місяців приховував дарчу. Він відповів, що знав: я почну скандалити. Я нагадала, що тепер квартира повністю належить Зінаїді й та може її продати, а вітчим ризикує залишитися без житла.
— Не продасть. Ми домовилися.
— На словах? У розписці сказано, що вона доглядатиме за тобою, але це не гарантує тобі права жити тут усе життя. Чому ти не оформив нормальну угоду з такими умовами?
Він відповів, що нотаріус усе пояснив, а рішення він ухвалив сам. Зінаїда пообіцяла його не залишати, і він їй вірить.
Я запитала, чому він не вірив мені. Вітчим сказав, що я завжди ходила невдоволена. Я зізналася, що просто втомлювалася, але він відповів, що йому теж було важко щодня бачити моє невдоволене обличчя.
Потім він згадав наші з Ігорем сварки й те, як чоловік нібито пропонував кудись його влаштувати. Я пояснила, що Ігор хотів найняти цілодобову доглядальницю, а не позбутися вітчима. Він боявся, що згодом ми відправимо його до пансіонату, але я запевнила, що ніколи такого не планувала.
Віктор Петрович лише відвернувся й сказав, щоб ми жили власним життям, бо він нас не тримає.
Мені стало особливо боляче, адже коли мені було сім років, він справді замінив мені батька. Навчив їздити на велосипеді, ходив на шкільні збори, забирав із лікарні після видалення апендикса. Одного разу всю ніч сидів біля мого ліжка, коли в мене була висока температура. Я любила його й саме тому п’ять років тому навіть не могла уявити, що залишу його на піклування чужих людей.
— Я ж не чекала, що ти подаруєш мені квартиру, — сказала я. — Я думала, що це наш дім.
— А я думав, що ти доглядаєш за мною не заради квартири.
Я відсахнулася. Найболючішим було те, що він справді так думав. Я нагадала йому: якби він одразу сказав, що хоче залишити квартиру Зінаїді, я, можливо, пережила б це. Але він одинадцять місяців дивився, як я плачу їй за догляд, і мовчав.
Він відповів, що я сама вирішила платити, бо інакше не могла працювати. І додав, що мені теж було зручно.
Того вечора я зрозуміла: вибачення від вітчима я не дочекаюся. Чим більше я розповідала про свої жертви, тим сильніше він переконував себе, що нічого мені не винен.
Наступного дня я повідомила Зінаїді, що переїду через дванадцять днів. Знайшла маленьку квартиру на першому поверсі неподалік від Ігоря. На кухні майже не було меблів, зате до дитячого садка Матвія можна було дійти за п’ятнадцять хвилин. Господиня погодилася розділити заставу на дві частини.
Зінаїда зраділа, але я нагадала, що потрібно домовитися щодо медичного обладнання. Ліжко належало Вікторові, але матрац, компресор, тонометр і масажне крісло купувала я — усі чеки збереглися.
Зінаїда обурилася, що без матраца вітчим не може залишитися. Я це розуміла, тому запропонувала їй викупити матрац разом із компресором за п’ятнадцять тисяч — це було менше половини того, що я заплатила. Забирати їх одразу я не збиралася: спочатку потрібно було знайти заміну.
Вона звинуватила мене в бажанні нажитися на хворій людині. Я нагадала, що їй подарували квартиру, вона отримала двісті тисяч і ще одинадцять місяців справно одержувала від мене зарплату. А тепер ображається через п’ятнадцять тисяч за моє обладнання.
Після майже годинної суперечки Зінаїда погодилася викупити матрац із компресором. Тонометр і крісло я забрала, бо крісло вже не підходило вітчимові й кілька місяців стояло без діла. Усе інше необхідне для догляду я залишила. Увечері Зінаїда переказала гроші, зазначивши в призначенні платежу: «За медичний матрац». Я зберегла переказ і наше листування.
За кілька днів до переїзду сталося те, чого я боялася. О пів на одинадцяту вечора зателефонувала Зінаїда: Віктор Петрович відмовляється вечеряти й вимагає, щоб я приїхала. Тиск у нього нормальний, просто вередує. На задньому плані було чути, як він наказує негайно мене покликати.
Я була в Ігоря, і ми з Матвієм складали великий гараж із конструктора. Зінаїда передала телефон, і вітчим роздратовано запитав, чому я не їду. Я відповіла, що перебуваю із сином. Він дорікнув, що я могла б посидіти з ним пізніше, а потім запитав, що буде, якщо йому стане погано.
Я нагадала, що Зінаїда може викликати лікаря або швидку, якщо виникне щось серйозне. Вітчим звинуватив мене в тому, що я остаточно його кидаю.
Мене охопило знайоме почуття провини. Ще місяць тому я б вибачилася перед Матвієм, поцілувала його в маківку й поїхала додому. Але тепер подивилася на сина, який уважно прислухався до розмови, й сказала вітчимові:
— Ти не один. З тобою Зінаїда. Ти сам її вибрав.
— То я тепер тобі чужий?
— Ні. Я твоя донька. Але зараз я зі своїм сином.
Я завершила розмову. Матвій запитав, чи не поїду я. Я відповіла, що залишаюся, і він попросив допомогти знайти довгу сіру деталь для гаража.
Руки в мене трохи тремтіли, але я залишилася.
Уранці з’ясувалося, що Віктор Петрович прекрасно повечеряв, прийняв ліки й дивився телевізор майже до півночі. Зінаїда зустріла мене незадоволеним обличчям і повідомила, що він усю ніч згадував мене та називав невдячною. Раніше я почала б виправдовуватися, але тепер просто відповіла, що таке теж буває.
Перші дні в новій квартирі були важкими. Я прокидалася о третій ночі, прислухалася до тиші й лише згодом згадувала, що більше не потрібно перевіряти вітчима. Уранці автоматично тягнулася до телефону, щоб запитати, чи прийшла Зінаїда. Але стримувалася: вона знала розпорядок, а з медичними питаннями могла звернутися до лікаря.
За тиждень зателефонував Віктор Петрович і повідомив, що закінчилися гроші на продукти. Я запитала про пенсію й двісті тисяч, але він відповів, що це гроші Зінаїди й вона сама вирішує, як ними розпоряджатися.
Я пояснила, що більше не можу оплачувати їхнє життя: мушу платити за власну квартиру й купувати продукти собі та Матвію. Вітчим образився, що я навіть батькові продуктів не хочу купити. Я пообіцяла привезти йому щось смачне під час наступного візиту, але утримувати його разом із Зінаїдою відмовилася. Він поклав слухавку.
Увечері зателефонувала сама доглядальниця. Цього разу вона говорила без колишньої впевненості: Віктор Петрович дуже вимогливий, будить її по кілька разів за ніч, постійно чогось хоче, і вона теж людина. Зінаїда попросила мене хоча б двічі на тиждень приїжджати вечорами.
Я відповіла, що можу навідувати вітчима, але більше не братиму на себе чергування з догляду. Якщо їй важко, доведеться найняти помічницю.
— Це дорого! — обурилася вона.
— Ти отримала квартиру саме для того, щоб забезпечити йому догляд. Сама казала, що так буде краще. Я просто більше не збираюся розплачуватися за цю квартиру власним часом і життям.
Після цього Зінаїда кілька днів не телефонувала. Згодом я дізналася, що вона домовилася з іншою доглядальницею про підміну двічі на тиждень. Частину витрат покривала з пенсії вітчима, частину — власними коштами. Він був незадоволений, але вперше за довгий час почав цікавитися, скільки насправді коштує догляд.
Якось він навіть запитав, чому я раніше не казала, що підгузки такі дорогі. Я ледь не засміялася: казала. Багато разів. Просто він ніколи не слухав.
Квартиру Зінаїда поки не продавала. Я передала вітчимові номер юриста, щоб у разі проблем із проживанням або доглядом він міг захистити свої інтереси. Але Віктор Петрович сказав, що не збирається ні з ким судитися й повністю довіряє Зінаїді. Я більше не сперечалася. Він мав право ухвалювати власні рішення, навіть якщо вони мені не подобалися.
З Ігорем усе налагоджувалося повільно. Він не пропонував мені повернутися, і я не просилася. Ми домовилися, що двічі на тиждень я забиратиму Матвія із садка, а на вихідних син зможе ночувати в мене.
