Дощ почався ще вночі й не вщухав до самого полудня. На міському кладовищі, між рядами чорних парасоль, стояли люди в темному, і кожен тримав свою так, ніби захищався не від води, а від чужих поглядів.
Труну з Одаркою Левенець опустили в землю о дванадцятій. Священник дочитав молитву, і всі раптом помітили те, про що шепотілися від самого ранку.
Тараса не було.
— Він навіть не зателефонував, — тихо сказала тітка Марія, поправляючи чорну хустку. — Рідна сестра, а він сидить десь у своєму Львові.
— Не у Львові, а в Дрогобичі, — холодно виправила Галина, старша сестра. — І не треба його захищати, тітко. Я знала, що так і буде.
— Ніхто його не захищає.
— Ото й добре.
Поруч стояв Микола, чоловік Галини, високий, широкоплечий, із виразом людини, яка давно все вирішила за інших. Він нахилився до дружини.
— Не починай тут, Галю. Люди дивляться.
— Я нічого не починаю. Я просто кажу, що він мав приїхати.
— Приїхав би, якби совість була.
Племінник Олег мовчки дивився на свіжу могилу. Йому було двадцять п’ять, і Одарка була єдиною людиною в родині, яка ніколи його не повчала. Він дістав телефон і втретє набрав дядька. Абонент не відповідав.
Після поминального обіду всі зібралися у вітальні квартири Одарки. Це була стара просторова чотирикімнатна оселя в будинку з ліпниною на фасаді, у самому центрі міста.
З вікон було видно подвір’я з розлогим каштаном, який посадив ще їхній батько. На столі стояли недоїдені пироги й чашки з холодним чаєм. Нотар Павло Іванович, сивий чоловік в окулярах, чекав біля вікна з теками в руках.
— Дозвольте нагадати, що Одарка Степанівна просила зачитати заповіт саме сьогодні, після поховання, — сказав він. — Усі, кого вона назвала, зараз тут, окрім одного.
— Окрім Тараса, — підказав Микола. — Так і кажіть. Окрім того, хто не вважав за потрібне прийти.
— Я цього не сказав.
— Але всі подумали.
Галина сіла на диван і склала руки на колінах. Вона була схожа на сестру, тільки жорсткіша, наче життя обточило її з усіх боків.
— Читайте, Павле Івановичу. Ми й так затримались.
Нотар розкрив теку, поправив окуляри й почав читати рівним, сухим голосом.
— Я, Одарка Степанівна Левенець, перебуваючи при здоровому розумі й твердій пам’яті, заповідаю таке. Мою квартиру за адресою вулиця Садова, шістнадцять, квартира чотири, разом із усім майном, що в ній знаходиться, я заповідаю своєму братові Тарасу Степановичу Левенцю.
У кімнаті стало так тихо, що було чутно, як дощ стукає по підвіконню.
— Що, перепрошую? — повільно перепитав Микола.
— Квартира належить Тарасу Степановичу, — повторив нотар. — Це чітко зазначено.
— Він навіть не прийшов її проводити, а квартира дістається йому, — Галина підвелася, і голос її затремтів. — Ви хоч розумієте, як це виглядає, Павле Івановичу.
— Я розумію лише те, що написано в документі.
— Читайте далі, — глухо сказав Олег.
Нотар кивнув.
— Свої заощадження на рахунку в банку, суму, зазначену в додатку, я розділяю порівну між моїми племінниками, Олегом Миколайовичем та Софією Миколаївною. Решту особистих речей прошу роздати за бажанням родичів.
— А мені, виходить, нічого, — Галина промовила це майже пошепки. — Рідній сестрі нічого.
— Це ще не все, — сказав нотар. — До заповіту додається лист. Одарка Степанівна просила зачитати його вголос, у присутності всієї родини, і лише після цього передати Тарасу Степановичу оригінал.
— Який ще лист, — Микола різко повернувся до нього. — Що там може бути.
— Я не знаю, Миколо Андрійовичу. Я лише виконую її прохання.
— Тоді не читайте.
— Чому ж не читати, — Галина пильно глянула на чоловіка. — Тобі є чого боятися.
— Нічого мені боятися. Просто це зайве. Померла людина, давайте її поважати.
— Саме тому й читайте, — втрутилася тітка Марія. — Вона просила.
Нотар розгорнув аркуш, списаний рівним, трохи тремтячим почерком.
— Дорогі мої. Якщо ви слухаєте це, значить, мене вже немає, а Тараса поруч з вами немає теж. Не судіть його. Він не прийшов, бо я його про це попросила.
Тітка Марія охнула й затулила рот долонею.
— Я знала, що на похороні зберуться всі, — читав нотар далі. — Знала, що Галина буде гніватися, Микола мовчати, а тітка Марія зітхати, і що всі разом обговорюватимуть Тараса, бо так робили двадцять років. Я не хотіла, щоб він стояв над моєю могилою, а ви дивилися на нього, як на чужого. Тому я попросила не приїжджати. Він погодився, хоч це було для нього важче, ніж ви можете уявити.
— Це вигадка, — раптом сказав Микола. — Вона була хвора, могла нафантазувати що завгодно.
— Помовч, — Галина навіть не обернулася. — Читайте.
— Двадцять років тому наш батько продав майстерню, — продовжував нотар. — Гроші мали піти на лікування мами, і ви це пам’ятаєте. Пам’ятаєте також, що гроші зникли, а винним назвали Тараса. Його судили, він відсидів два роки, а повернувшись, жодного разу не виправдовувався. Ви вирішили, що він просто не здатен заперечити очевидне.
— Бо він сам підписав ті папери, — сказала Галина тремтячим голосом. — Сам.
— Тому що йому їх підсунули, — прочитав нотар, і його голос ледь помітно здригнувся. — Я знаю це напевно, бо бачила, хто це зробив. Гроші взяв Микола.
У кімнаті ніби вимкнули повітря.
— Це брехня, — Микола зробив крок уперед. — Це наклеп. Вона нічого не бачила.
— Сядьте, Миколо Андрійовичу, — спокійно сказав нотар. — Тут є продовження.
— Я не буду слухати, як мене паплюжать за спиною.
— Ти будеш слухати, — тихо мовила Галина. — Ти сядеш і будеш слухати.
Він не сів, але й не вийшов. Стояв біля дверей, стиснувши щелепи.
— Я бачила все власними очима, — читав нотар. — Тієї ночі я прийшла до батьківської квартири по свої речі й побачила, що Микола виймає з сейфа конверт. Я мовчала, бо Галина була при надіії Софійкою, і я не хотіла руйнувати їй життя. Я чекала, що він зізнається. Минуло двадцять років, а він мовчав. Тарас теж мовчав, бо знав, що я бачила, і не хотів, щоб через нього розвалилась родина сестри. Він узяв усе на себе.
— Що ж ми наробили, — прошепотіла тітка Марія. — Що ж ми наробили.
— Ви нічого не наробили, тітко, — Олег говорив глухо, дивлячись на батька. — Це він. Тату, скажи, що це неправда.
— Олегу, не слухай.
— Скажи, що це неправда.
— Я не повинен виправдовуватися перед власним сином.
— Повинен, — вперше підвищила голос Галина. — Повинен, Миколо. Бо я двадцять років не розмовляла з рідним братом. Двадцять років я говорила дітям, що дядько Тарас злодій. Я не пустила його на Софійчине хрещення, пам’ятаєш. Я сказала, що він ганьба для родини.
— Ти сама так вирішила.
— Тому що ти мені так сказав.
— Я сказав те, що було очевидно.
— Ти сказав те, що тобі було вигідно.
— Галю, не роби з мене лиходія. Ми тоді були в боргах, у нас був малий, ти ходила при надії. Мені потрібні були ці гроші.
— Отже, ти це визнаєш.
Микола замовк, зрозумівши, що сказав зайве. Олег повільно відступив до стіни.
— Тату, там були гроші на лікування бабусі.
— Я думав, що встигну повернути.
— Не повернув.
— Не встиг.
— Вона прожила після цього лише рік.
— Не смій мене в цьому звинувачувати.
— Я нікого не звинувачую. Я питаю, чи ти знав, що без тих грошей її не можна було лікувати як слід.
— Знав, — Микола ледве вимовив це слово. — Знав.
— Двадцять років, — промовила Галина, і в її голосі було більше болю, ніж гніву. — Двадцять років ти дивився мені в очі й мовчав.
— Бо знав, що ти не простиш.
— А ти спробував би спершу сказати.
Нотар обережно кашлянув.
— Прошу вибачення, але в листі є ще кілька рядків. Дозволите дочитати.
Ніхто не відповів, і він сприйняв це як згоду.
— Я не пишу цього, щоб помститися, — читав він. — Я пишу, щоб Тарас нарешті повернувся додому. Ця квартира належить йому, бо він єдиний із нас, хто тримав слово, навіть коли це коштувало йому всього. Галино, я люблю тебе, і саме тому не сказала тобі раніше. Я чекала, що ви самі до цього дійдете. Вибач, що не дочекалась. Миколо, я залишаю тобі змогу виправити те, що ти зробив. Зроби це не заради мене, а заради дітей. Тарасе, брате, вибач, що попросила тебе мовчати ще раз. Приходь до мене ввечері, коли на кладовищі нікого не буде. Я чекатиму.
Нотар склав аркуш.
— Підпис і дата зазначені, лист засвідчено мною.
Ніхто не рухався. За вікном дощ перейшов у дрібну мжичку, і на склі залишилися тонкі криві доріжки. Унизу, на вулиці, гуркотів трамвай.
— Вона все знала, — нарешті сказала Галина. — Знала й нічого не сказала.
— Вона чекала, що ти сама здогадаєшся, — тихо мовила тітка Марія.
— А я не здогадалася.
— Бо не хотіла.
— Тітко, мовчіть, будь ласка.
— Не буду мовчати, — тітка Марія вперше за день випросталася. — Двадцять років я теж мовчала. Я бачила, як Тарас прийшов на весілля Олега й стояв біля ресторану, а ви його не пустили. Він постояв годину під дощем і пішов. Я бачила й нічого не зробила.
— Ви могли сказати.
— Могла. Як і всі ми.
Олег підійшов до батька майже впритул.
— Ти повернеш ці гроші. Усі до копійки, з тим, що вони виросли за двадцять років.
— У мене немає таких грошей.
— Тоді продай машину, продай гараж, продай що завгодно.
— Олегу.
— Я не прошу, я кажу. Або ти це зробиш, або я більше не переступлю твого порога.
— Ти погрожуєш батькові.
— Я нагадую, що в мене теж є вибір.
— Дай мені час.
— Ти мав двадцять років.
Микола опустив голову. Здавалося, за кілька хвилин він постарів. Галина дивилася на нього довго й уважно, наче вперше бачила цю людину.
— Збирай речі, — сказала вона нарешті. — Не сьогодні. Але скоро. Мені треба подумати, чи зможу я жити поруч із тобою.
— Галю, будь ласка.
— Не зараз, Миколо. Я не готова.
Вона підійшла до нотаря.
— Скажіть, де зараз Тарас.
— Я не маю права розголошувати.
— Павле Івановичу, я його сестра.
Нотар зняв окуляри й потер перенісся.
— Він у готелі навпроти залізничного вокзалу. Приїхав учора ввечері й чекає мого дзвінка. Одарка Степанівна просила, щоб він був поруч, але не з’являвся.
— Він чекає в готелі, — повторила Галина, і по її щоці скотилася сльоза. — Усі ці роки був так близько.
— Я поїду з вами, — сказав Олег.
— І я, — додала тітка Марія.
— Ні, — Галина похитала головою. — Спершу я піду сама. Він має право почути це від мене, а не від усіх разом.
Надвечір дощ нарешті стих. Небо на заході прояснилося, і крізь хмари пробився блідий жовтий промінь. Галина йшла вулицями до вокзалу в чорному плащі, повз вітрини зачинених крамниць, і кожен крок давався їй важче за попередній. Біля дверей готелю вона зупинилась, переводячи подих.
На лавці перед входом сидів чоловік у темному пальті. Він дивився на свої руки, і Галина впізнала його не по обличчю, а по цій звичці, яку він мав іще хлопчиком.
— Тарасе.
Він підвів голову. Посивів, змарнів, але очі лишились тими самими.
— Галю.
— Нотар зачитав її лист.
— Я так і подумав, — він повільно підвівся. — Отже, ти знаєш.
— Знаю.
— Мені шкода, що ти дізналася саме так.
— Не вибачайся, — вона зробила крок до нього. — Прошу тебе, не вибачайся. Це я повинна.
— Галю, не треба.
— Треба. Я двадцять років казала, що ти мені не брат. Я не пустила тебе на хрестини, на весілля, на жоден день народження.
— Ти не знала.
— Могла знати, якби захотіла.
Він мовчав. Потім дуже тихо сказав:
— Одарка просила, щоб ми не сварилися через це.
— Вона просила. А я все одно хочу, щоб ти на мене розсердився. Накричав, сказав щось різке. Мені було б легше.
— Не буду, — він ледь усміхнувся. — Я втомився, Галю. Дуже втомився.
Вона заплакала відкрито, не соромлячись, як плакала в дитинстві. Він ніяково обійняв її за плечі, і так вони стояли посеред вокзальної площі, поки повз них проїжджав останній вечірній трамвай.
— Ходімо, — сказав він нарешті. — Вона чекає.
— Де.
— На кладовищі. Вона написала, що чекатиме ввечері.
— Я піду з тобою.
— Я б цього хотів.
Вони їхали в тролейбусі мовчки, дивлячись на вогні вікон, що засвічувалися один за одним. Біля кладовищенської брами Галина зупинилась.
— Тарасе, а квартира. Вона твоя, і я не збираюся на неї претендувати.
— Вона не моя, — він похитав головою. — Вона наша. Одарка залишила її мені, щоб я мав право запросити вас усіх назад.
— Ти справді цього хочеш.
— Я двадцять років цього хотів.
На свіжій могилі лежали мокрі квіти. Тарас опустився на коліна, поклав долоню на землю й довго мовчав. Галина стала поруч і взяла його за руку.
Позаду зашаркав гравій. Це прийшли Олег і тітка Марія, а за ними, трохи осторонь, повільно ступав Микола. Він не наважувався підійти ближче, просто зупинився біля високого дерева й зняв шапку.
— Тарасе, — вимовив він хрипко. — Я повинен тобі сказати.
Тарас підвівся й повернувся до нього. Вони дивилися один на одного довго, і вже ніхто не міг передбачити, що буде далі.
— Говори, — сказав Тарас. — Тільки не тут. Тут вона спить.
— Де скажеш.
— Завтра, у квартирі. За столом, як люди.
Микола кивнув, і плечі його ледь помітно розслабились.
Над кладовищем стояла тиша. А в місті, на Садовій, під старим каштаном, що скидав останнє листя, у вікні на третьому поверсі, куди ніхто не заходив від ранку, раптом спалахнуло світло. Олег потім клявся, що нічого не вмикав.
Тетяна Макаренко
