Мільйонер переодягнувся звичайним прибиральником у власній лікарні, щоб знайти кохання. Але крім нього ще й купу проблем отримав.
Андрій Вівчар, 35-річний мільйонер, сидів у своїй розкішній вітальні з келихом в руці. Чудовий краєвид на місто крізь величезні панорамні вікна не приносив йому радості. Попри статки й високий статус, його серце залишалося порожнім.
Роками він зустрічався з красивими жінками з усього світу. Але всі вони хотіли одного й того самого — його грошей. Ніхто не бачив у ньому людину, лише банківський рахунок.
Одного вечора до нього в гості завітав давній друг і довірений юрист Максим. Андрій відверто заговорив із ним, і в його голосі звучало розчарування.
— Максиме, я втомився. Я хочу справжнього кохання, хочу зустріти когось, хто побачить мене таким, який я є, а не через моє багатство, — сказав він.
Максим співчутливо кивнув.
— Це непросто, — визнав він. — Але що ти збираєшся робити?
Андрій нахилився вперед, і в його очах спалахнула рішучість.
— Я збираюся відкрити найбільшу лікарню в місті. Вона буде світового рівня: найновіше обладнання, висококваліфікований персонал… Але я не буду мільйонером-власником. Я буду… звичайним прибиральником.
— Прибиральником? Ти серйозно? — здивувався Максим, піднявши брову.
— Так. Я зміню ім’я, мене зватимуть Микита. Ніхто не знатиме, хто я насправді. Я хочу побачити, як до мене ставитимуться, коли я буду звичайним працівником. Хочу знайти людину, яка поважає всіх, незалежно від їхнього статусу. Це мій шанс.
Максим тихо засміявся, вражений задумом.
— План зухвалий. Але ти впевнений, що зможеш витримати цю роль?
— Два місяці, — відповів Андрій. — Більше й не треба. Люди показують своє справжнє обличчя вже за два тижні.
Максим витримав паузу.
— Гаразд. Оформимо тебе не до штату лікарні, а через клінінгову компанію. Вони там працюють за договором підряду. Микита Шевчук, тридцять п’ять років, без освіти. Тільки не став мені запитань, як я це зроблю.
Лікарня відкрилася в березні. Шість поверхів, власний томограф, скляний вестибюль із живим фікусом у діжці, на який витратили стільки ж, скільки на «швидку». На відкритті від імені власника виступав Максим. Андрій стояв серед натовпу в куртці, позиченій у когось, і слухав власні слова з чужих вуст.
За тиждень він вийшов на першу зміну.
Його напарницю звали Тамара Іванівна. Їй було п’ятдесят вісім, вона мала коротку стрижку й потріскані руки. Вона оглянула його, наче товар на базарі.
— Здоровий. Це добре. Бачиш візок? Червона ганчірка — для туалетів. Синя — для палат. Переплутаєш — я тебе сама вимиватиму.
— Зрозумів.
— Шваброю не розмахуй, веди її від себе. І воду міняй, а то тягатимеш бруд із поверху на поверх.
Перші три ночі в нього так боліла спина, що він спав у машині, яку залишав за два квартали від лікарні, адже приїхати на власному автомобілі прибиральник Микита не міг.
Зміна тривала з восьмої вечора до восьмої ранку. Двадцять тисяч гривень на руки. Він порахував, скільки це виходить за годину, а потім чомусь порахував ще раз.
Лікарі ходили щойно вимитою підлогою, навіть не дивлячись під ноги. Один молодий ординатор якось кинув йому замість імені: «Ей, ти!» — і Андрій спіймав себе на думці, що вже прикидає, як звільнити цього ординатора. Потім йому стало соромно. Адже він прийшов сюди зовсім не для цього.
Віра працювала медсестрою процедурного кабінету в терапевтичному відділенні на третьому поверсі. Їй був тридцять один рік, волосся вона збирала у вузол, а на халаті в неї завжди був розстібнутий один нижній ґудзик. Уже першої його ночі вона вийшла з процедурної, побачила його з відром і сказала:
— Я там розбила флакон, обережно, скло. Вибачте. Як вас звати?
— Микита.
— Віра. Я зараз сама підмету.
— Не треба.
— Треба. Я ж розбила.
І вона підмела. А він стояв поруч із відром і почувався ніяково.
Згодом це повторювалося. Вона наливала йому чай у кімнаті для лікарів, коли там нікого не було, і ні в кого не питала дозволу. Запам’ятала, що він п’є без цукру. Одного разу при ньому вона насварила санітарку, яка нагрубила бабусі з четвертої палати, а за пів години він застав її в сльозах у підсобці. Бабуся з четвертої палати відійшла вночі, і Віра вважала, що недогледіла її.
— Ви ж не винні, — сказав він тоді.
— Усі так кажуть.
У квітні в нього «захворіла мати». Він і сам не зрозумів, навіщо збрехав, — просто треба було пояснити, чому він такий похмурий. Наступної ночі Віра принесла дві тисячі гривень і засунула йому в кишеню халата.
— Не вигадуй. Віддаси з авансу.
— Віро, я не можу.
— Можеш. У мене син, я знаю, як це — коли до п’ятнадцятого числа не вистачає грошей.
Він узяв. Дві тисячі гривень лежали в кишені його куртки, і він не знав, що з ними робити. Одразу повернути було не можна — Микита Itdxer так не міг. Покласти гроші назад на її картку він теж не міг. Уперше за багато років у Андрія виникла проблема з грошима.
А потім сталося дещо, після чого ця гра перестала бути грою.
У ніч на двадцять третє квітня він мив коридор третього поверху. Табличка «Обережно, мокра підлога» була лише одна — друга тріснула ще в березні. Тамара Іванівна двічі подавала заявку менеджеру, а той відповідав: «Чекаємо на постачання». Одну табличку Андрій поставив біля ліфта, де ходили люди. Далекий кінець коридору, біля сімнадцятої палати, залишився без попередження.
Він домив до поста медсестер, сперся на швабру й сказав Вірі щось про її сина, який у шість років вимагав купити йому справжній дриль. Вона сміялася, прикриваючи рот долонею, щоб не розбудити відділення.
Петро Панасович, сімдесяти восьми років, із сімнадцятої палати, встав, щоб сходити до туалету. Він не став нікого кликати, бо соромився турбувати жінку. І пройшов чотири метри мокрим лінолеумом.
Звук падіння був коротким і дуже неприємним.
Віра прибігла першою. Андрій стояв із відром і дивився, як вона опускається навколішки біля старого й рівним голосом говорить:
— Петре Панасовичу, не рухайтеся, я тут.
Усе минуло нормально, наскільки це взагалі може бути нормально в сімдесят вісім років – операція, протез, реабілітація. Через день приїхала донька з іншого міста й написала претензію на чотирьох аркушах.
Далі все закрутилося дуже швидко.
Клінінгова компанія «СітіКлін» провела власне розслідування за півтора дня. Винною призначили старшу на об’єкті, адже саме вона підписувала відомість про наявність інвентарю. Тамару Іванівну звільнили. Микиті виписали штраф у п’ять тисяч і оголосили «останнє попередження».
Він поїхав до офісу підрядника. Сорок хвилин просидів у черзі на стільці в коридорі, як усі. А менеджер Ігор, хлопець років двадцяти восьми в сорочці поло, навіть не підняв на нього очей.
— Це був мій поверх, — сказав Андрій. — Моя підлога. Табличка була одна, бо друга зламалася ще в березні, і заявки є.
— Де заявки?
— У вас на пошті.
— Ну, розберемося. Ти взагалі хто такий? Іди працюй, гаразд? Тебе ж не звільнили.
У машині він зателефонував Максиму й говорив хвилин двадцять, не добираючи слів.
Максим вислухав його, а потім сказав те, чого Андрій зовсім не очікував.
— Андрію. У грудні ти підписав оптимізацію експлуатаційних витрат. Мінус п’ятнадцять відсотків. Я показував тобі таблицю, ти сказав: «Скорочуй, тільки не за рахунок лікарів». На лікарях я не скорочував. Скоротив витрати на прибирання. Раніше вночі на поверсі працювали двоє, тепер залишився один.
— Я не пам’ятав, що там люди.
— У таблиці люди не поміщаються, — сказав Максим. — Хочеш, я зараз усе скасую. Тільки врахуй: щойно я почну смикати підрядника через одну прибиральницю, на твоєму об’єкті за добу всі знатимуть, що в прибиральника Микити є покровитель. І твій експеримент закінчиться.
Андрій нічого не відповів і вимкнув телефон.
Через три дні він знайшов Тамару Іванівну. Вона відчинила двері в домашньому халаті. За її спиною працював телевізор, а кімнатою ходив онук років дев’яти.
— Чого приїхав?
Він простягнув конверт. Усередині було п’ятдесят тисяч. Увесь вечір він думав, скільки покласти, щоб це не виглядало божевіллям, але все одно виглядало саме так.
— Звідки це?
— Позичив. У брата.
— У тебе є брат?
— Є.
Вона подивилася на конверт, потім на нього. Взяла його, відрахувала звідти двадцять тисяч, а решту повернула.
— Тридцять візьму, за травень. Більше не треба, я не милостиню беру. — І, уже зачиняючи двері, додала: — Ти не винен, Микито. Винен той, хто ставить нас по одному на поверх. Тільки його ніхто ніколи не знайде.
Він спускався сходами й рахував сходинки, щоб ні про що не думати.
Віру не звільнили. Їй оголосили догану й позбавили стимулювальної виплати на квартал — за те, що вона не забезпечила нагляд за пацієнтом. Вона поставилася до цього спокійніше, ніж він.
— Двадцять вісім тисяч на місяць, — сказала вона. — Зніму Мішка з басейну, подумаєш. Він і так постійно ниє.
— Через мене.
— Через табличку. Не бери все на себе, у тебе й без того вистачає своїх проблем.
На початку травня її сина на тиждень забрала до себе бабуся, і Віра вперше запросила його до себе додому. Однокімнатна квартира в панельному будинку біля метро, дитяча шафа з наліпками, на кухні сушарка з однією тарілкою. Вона розігріла гречку з котлетами, потім дістала пляшку вина, подивилася на етикетку й засміялася:
— Двісті сорок гривень. Не кривися.
Він і не кривився. Узагалі погано міркував, бо вона стояла босоніж на кухонному лінолеумі й була зовсім поруч.
Потім вона лежала поряд і водила пальцем по його долоні.
— У тебе немає мозолів.
— Є.
— Не такі. У Тамари Іванівни руки, як наждачка. А в тебе — як у бухгалтера. — Вона підвелася на лікті. — Ким ти раніше працював?
— Логістика, — сказав він. — Різне.
— Гарно ти брешеш. — Вона позіхнула. — Гаразд, брешеш та й брешеш. У кожного щось є. Головне, що ти не п’єш і чесно миєш підлогу.
Він лежав і дивився в стелю до пів на п’яту ранку.
Вранці, поки вона спала, він вийшов на сходовий майданчик і зателефонував Максиму.
— Розірви договір із «СітіКлін». Повністю. Новий підрядник, по двоє працівників на поверсі в нічну зміну, нормальна оплата. Тамару Іванівну Скрипку поновити на роботі й виплатити їй гроші за вимушений прогул. І нехай нарешті закуплять ці таблички. Я не знаю, скільки вони коштують.
— Тисяча двісті за штуку.
— Максиме…
— Зрозумів. Ти усвідомлюєш, що після цього перестанеш бути Микитою?
— Усвідомлюю.
— Ти знайшов те, що шукав?
Андрій подивився на зачинені двері квартири.
— Гірше. Знайшов.
Через два дні, увечері, він розповів їй про все на дитячому майданчику у дворі, поки Мишко висів на турніку. Він обрав вулицю, бо в квартирі їм обом нікуди було б подітися.
Він говорив хвилин п’ять. Розповів про лікарню, про те, що він її власник, про справжнє ім’я, про Максима й про те, навіщо все це затіяв. Намагався говорити коротко й не виправдовуватися, але вже до середини розповіді почув, наскільки жалюгідно все це звучить уголос.
Віра слухала й дивилася на сина.
— Міш, злізь, куртку порвеш.
Потім повернулася до Андрія.
— Повтори, будь ласка, ту частину. Про те, що ти хотів подивитися, як до тебе ставитимуться.
— Віро…
— Ні, повтори. Я не насміхаюся, я справді не зрозуміла.
Він повторив.
Вона кілька разів кивнула, ніби погоджувалася з почутим.
— Тобто я два місяці була у твоєму… як це… експерименті.
— Ти не була експериментом.
— А ким я була? — Її голос не підвищився, лише став сухішим. — Я дала тобі дві тисячі. У мене їх не було, я зняла гроші з картки, на якій у мене залишалося чотири тисячі. Я наливала тобі суп, бо ти приходив блідий і їв самі сосиски. Я за тебе перед тим Ігорем телефоном поручилася, ти знав? Він телефонував і запитував, чи не пиячиш ти на зміні.
— Не знав.
— Ну ось. — Вона поправила шарф. — А ти весь цей час сидів і ставив галочки. Хороша прибиральниця, погана прибиральниця.
— Я не ставив галочок.
— Ставив. Інакше навіщо ти сюди прийшов?
Мишко підбіг, попросив пити. Вона дала йому пляшку, витерла йому носа рукавом і відправила назад гратися. Усе це було так буденно, наче й не відбувалося жодної важливої розмови.
— А якби я тоді тобі нагрубила? — запитала вона, коли хлопчик відійшов. — У перший же день. Знаєш, у мене й таке буває. Минулого тижня я на санітарку кричала. А якби я сказала тобі: «Набрали тут усяких»? Ти б що, викреслив мене зі свого списку?
Він мовчав.
— От і я так думаю, — сказала вона.
— Тамару Іванівну поновлюють на роботі, — сказав він. — І виплатять гроші за вимушений прогул. Договір із підрядником розірвано. Із вівторка вночі на поверсі працюватимуть двоє людей.
Віра довго дивилася на нього.
— Тобто, щоб у нас на поверсі вночі працювали двоє людей, треба було, щоб власник особисто помив підлогу й особисто впустив старого?
— Виходить, що так.
— Це жахливо, Микито. — Вона почула, що сама сказала, й скривилася. — Андрію. Бачиш, я навіть твого справжнього імені вимовити не можу.
Він хотів заговорити про гроші, про те, що скасує їй догану, про басейн, квартиру, узагалі про все. Але вчасно зрозумів: якщо він це скаже, вона встане й піде назавжди.
— Я не знаю, що мені зараз робити, — сказав він.
— Іди додому, — відповіла Віра. — Мені Мишка годувати.
На нараді в четвер Андрій сидів поруч із Максимом у костюмі. Головний лікар Едуард Сергійович, представляючи присутнім власника лікарні, збився вже на другому реченні, бо впізнав його обличчя. У залі зашурхотіли. Молодий ординатор, той самий, дивився в стіл і, здається, гарячкувато намагався пригадати, що й кому він говорив.
Андрій не став влаштовувати виставу. Він сказав три речі: договір із клінінговою компанією розірвано; усі дисциплінарні стягнення у справі від двадцять третього квітня скасовуються без винятку, зокрема й штраф прибиральникові; лікарня визнає свою провину перед родиною Петра Панасовича, оплачує його реабілітацію й не затягуватиме справу до суду.
— Юридично ми, мабуть, могли б відбитися, — сказав Максим пізніше у своєму кабінеті.
— Мабуть.
— Ти розумієш, що тепер кожен, хто впустить швабру, знатиме, що в нас власник добрий?
— Не кожен. Нехай краще знають, що в нас на поверсі вночі працюють двоє людей.
Наприкінці травня Тамара Іванівна повернулася на роботу. Він зустрів її в коридорі цокольного поверху біля побутової кімнати, і це виявилося важче, ніж нарада.
Вона поставила відро й витерла руки.
— То ти, виходить, брат, — сказала вона.
— Тамаро Іванівно…
— Та годі. — Вона махнула рукою. — Ваш новий менеджер усе мені виплатив, дякую. Я вже влаштувалася була на ринок, там гірше. — Вона помовчала. — Ти хоч справді мив підлогу чи тобі там хтось за спиною перемивав?
— Справді мив.
— Ну, хоч щось. — Вона взялася за візок. — Тільки ти, Андрію, як тебе там по батькові, більше так не роби. Ти граєшся — для тебе це гра. А в нас тут робота.
— Миколайович.
— Ага. Ось і я кажу.
З Вірою він не розмовляв шість тижнів. Бачив її в коридорах, вітався, вона кивала у відповідь. Одного разу він не витримав і через відділ кадрів дізнався, чи вільна посада старшої медсестри терапевтичного відділення. Посада була вакантною, Едуард Сергійович шукав людину. Андрій продиктував Максиму одну фразу для головного лікаря: «Я не втручаюся в кадрові питання відділення, вирішуйте самі, і потім я не запитуватиму, кого ви взяли».
У липні Віра стала старшою медсестрою терапевтичного відділення.
Він дізнався про це з наказу, який підписував не він.
Через тиждень вона сама прийшла до нього в кабінет і постукала. Стояла у дверях, не заходячи всередину.
— Едуард Сергійович сказав мені, що ви наказали йому вам не доповідати. Це правда?
— Правда.
— Добре. — Вона видихнула. — Бо я б відмовилася.
— Я знаю.
Вона все-таки зайшла й поклала на стіл аркуш паперу.
— Тут щодо третього поверху. У нас нові знаки, які закупили, але вони високі й падають від протягів. Потрібні інші, нижчі. І ще: ми просимо, щоб у нічну зміну на два пости була не одна санітарка, а дві. Я написала службову записку, але подумала, що вам буде простіше сказати це особисто.
— Простіше, — погодився він.
Вона кивнула й попрямувала до дверей. Біля виходу зупинилася.
— Я тобі ті дві тисячі так і не пробачила, — сказала вона. — Смішно, правда? Лікарня, старий, суд, а я все про ті дві тисячі.
— Хочеш, я їх поверну?
— Не хочу.
Вони трохи постояли мовчки.
— Може, колись просто повечеряємо разом?
— Так, але не сьогодні, — сказала вона.
— Добре, — відповів Андрій.
Вона пішла, а він узяв її аркуш і попрямував на п’ятий поверх, де на нього вже пів години чекав новий підрядник.
