– Юро, коли ти нарешті даси гроші мені і дітям на новий одяг. Я уже десять років доношую за дружиною твого старшого брата, наші діти за їхніми дітьми. І саме головне коли ми будемо мати своє житло?щоб не жити з твоєю мамою в цій тісній, обрепаній квартирі
У тісній квартирі на околиці міста. У маленькій кухні, де пахло борщем і старою
– Діти, я тут подумала, – сказала Галина, мати Дмитра, тримаючи в руках тарілку з налисниками. – Може, я у вас раз на тиждень прибиратиму офіційно? А ви мені за це, щось купите
У затишному львівському будинку на вулиці, де пахло липами і свіжоспеченим хлібом із сусідньої
— Це воно, море? — тихо спитала 63-річна Світлана. Дівчина, яка йшла поруч, засміялася: — Ні, це ще вокзал! Море звідси не видно
Світлана стояла на пероні вокзалу, тримаючи в руках стару валізу, яка колись належала її
— Стьопо, здоров, куме, — почав Павло. — Слухай, я тут порахував, і ти мені винен за вчорашній шашлик. Ну, за м’ясо, за дрова, за інше. Думаю, дві тисячі гривень буде нормально
Був спекотний літній день, коли сонце гріло так, що асфальт у селі, здавалось, ось-ось
— Пояснюй уже. Я не хочу, щоб чужі діти топтали мій дім – Галина Іванівна різко випалила і її обличчя стало ще суворішим
Сергій стояв перед старим дерев’яним будинком, тримаючи за руку маленьку дівчинку. Її великі блакитні
«Це ж обман, — сказав Іван. — Якщо мама дізнається, вона не пробачить». Але Наталка наполягала: «Ми не скажемо, що це від нас. Напишемо так, ніби Олена жива, щаслива, просто не могла раніше зв’язатися. Мама заслужила хоч трохи радості»
У маленькому селі, де час, здавалося, зупинився, а старі хати гуділи спогадами, жила Зінаїда
-Ангелінко я поїду трохи далеко, але обітцяю приїхати разом з новим добрим татком- сказала Людмила донці. А ти поки поживеш у бабусі з дідусем. Дівчинка звісно повірила матері, тільки старенькі переглянулись між собою і головами похитали
У маленькому селі, де хати гніздилися між зелених пагорбів, а вечори пахли скошеною травою,
– Аліно, ти б не могла бути тихіше, а ще їсти у вітальні – сказав роздратовано Данило молодшій сестрі. – Брате, та що ти розкричався, та яка муха тебе укусила? А хоча знаєш не відповідай, я знаю як муху звати: Христина, правда угадала?
Данило сидів за кухонним столом, нервово постукуючи пальцями по дерев’яній поверхні. Його молодша сестра
— Любо, я твоїй матері обіцяла, що ти диплом отримаєш, — і слово своє стримала. Але на цьому, моя дорога, все. Збирай речі та їдь додому. Не пара ти моєму синові, не пара
— Любо, я твоїй матері обіцяла, що ти диплом отримаєш, — і слово своє
— Ви брешете, — вирвалося в Олени. — Ігор ніколи не зраджував мене. І взагалі, як ви смієте приходити сюди й говорити такі речі? Вікторія не здригнулася. Вона лише дістала з маленької сумочки аркуш паперу й простягла його Олені
Олена сиділа за великим дерев’яним столом у своїй просторій їдальні, втомлено оглядаючи залишки поминального

You cannot copy content of this page