— Діти теж святі, — відрізала Марина. — І їм потрібніші. Твоя мама — пенсіонерка, у неї є пенсія. Твоя сестра — здорова кобила, руки-ноги є, нехай іде працювати, хоча б касиром, хоча б прибиральницею. А мої діти самі заробити не можуть. І я поки не можу, бо сиджу з твоїм сином. Так що все чесно.
— Діти теж святі, — відрізала Марина. — І їм потрібніші. Твоя мама —
— Ігорю, це була остання крапля! Все, ми розлучаємося! Можеш навіть не благати й нічого не обіцяти, як ти зазвичай робиш, — не допоможе! — поставила я крапку на нашому шлюбі.
— Ігорю, це була остання крапля! Все, ми розлучаємося! Можеш навіть не благати й
— Ти ж казав, що ноги твої тут більше не буде, — сказала вона, відступаючи. — А тут ти. І навіть пальто те саме. — Пальто — це випадковість, — відповів він. — А ноги… ну, ноги пам’ятають дорогу
Осінній вечір у маленькому містечку. Ліхтарі вже горіли, але ще не встигли розігнати сутінки.
— Саме тому, що ти була у мене в лікарні лише раз. А Костя — жодного. І онуки — теж. Коли мене виписали після процедур, я таксі викликала, щоб дістатися додому. І зустрів мене порожній холодильник і пил на меблях. Ви знаєте, скільки коштують мої ліки? Хтось із вас поцікавився цим, чи запропонував допомогу? А тепер ви говорите, що турбуєтеся про моє здоров’я?
— Саме тому, що ти була у мене в лікарні лише раз. А Костя
— Ти мені чужа людина, а душу мені схвилював. Ось мені шістдесят п’ять скоро, наче все є — а радості немає. Що скажеш? — вичікувально подивився Андрій Кириллович.
— Ти мені чужа людина, а душу мені схвилював. Ось мені шістдесят п’ять скоро,
— Ти, Лєно, затишна, як старі капці. А мені зараз потрібні кросівки для марафону. Лариса — це інший темп, розумієш, інша орбіта. Вона не просто жінка, вона партнер. З нею я нарешті реалізую свій потенціал, а то з тобою ми закисли в цьому болоті. Без образ. Гаразд.
— Ти, Лєно, затишна, як старі капці. А мені зараз потрібні кросівки для марафону.
— Ти стала важкою, Олю. Нестерпно душною, як закрита кімната, де десять років не відчиняли кватирку. Я поруч із тобою задихаюся
— Ти стала важкою, Олю. Нестерпно душною, як закрита кімната, де десять років не
— Мамо, ну ти ж не працюєш. Тобі яка різниця, вівторок сьогодні чи субота. Бери Пашу, ми побігли, у нас бронь горить. Двері захлопнулася раніше, ніж Анна Сергіївна встигла набрати повітря для обурення.
— Мамо, ну ти ж не працюєш. Тобі яка різниця, вівторок сьогодні чи субота.
— Ти серйозно думаєш, що я після цілого робочого дня побіжу тобі за таблетками? Не починай, а у мене вихідний, в кінці кінців.
— Ти серйозно думаєш, що я після цілого робочого дня побіжу тобі за таблетками?
«А я в своєму казанку плов готувала для гостей. І борщ. І варення варила. Але ви ж вирішили, що то непотріб». Марія Петрівна сіла на стілець, тримаючи в руках мокру шубу. «Ти… ти зла дівка. Я сину все розкажу»
Марія Петрівна завжди вважала себе господинею не тільки своєї квартири, але й усієї родини.

You cannot copy content of this page