«Пані, купіть букетик…» Бабуся, біла, як кульбабка. У руках – підсніжники. Зважаючи на свій роздратований настрій, вже хочу кинути в’їдливі слова. Про те, що підсніжники занесені у Червону книгу і зривати їх не можна. Та натомість чомусь протягую бабусі кілька гривень

Сьогодні зустріла давню приятельку. Почали розпитувати одна одну про життя, роботу, рідних, друзів. Але поміж тим розмова вперто поверталася до того, що робиться в Україні, до війни, скажено високих цін, як платити за комуналку, чим посіяти, посадити, у що одягнутися, взутися… Взагалі, як далі жити.

У приятельки – дві вищі освіти, але диплом економіста Тетяна заховала подалі і торгує у магазині. Я теж закінчила університет, але займаюся власним садово-городнім «бізнесом» на присадибній ділянці, тобто саджу для сім’ї картоплю, моркву, бурячок, зайве – продаємо за копійки на ринку. Бо в Україні дорожчає, здається, все, крім сільської продукції. Ще тримаємо дві корови, молоко від яких заготівельники теж беруть за невисокою ціною. Зате в магазинах потім те молоко коштує втридорога.

А тут – ще й війна. Нікому не потрібна, затяжна. Ледь не щодня гинуть, калічаться чиїсь сини, чоловіки, батьки… І битви за мільярдні статки олігархів. А простий народ і далі нікому не потрібен.

Ось така вийшла зустріч і розмова. Попрощалися. Приятелька, якій пророчили в університеті успішне і багате майбутнє, бо ж – розумниця, поспішила за касу у «Сільпо». Я – на ринок за насінням, вартість якого не знати, чи повернеться з вирощеного урожаю. Під ногами – на міських вулицях – яма на ямі, тож варто пильно дивитися під ноги, що я і роблю.

І раптом: «Пані, купіть букетик…» Бабуся, біла, як кульбабка. У руках – підсніжники. Зважаючи на свій роздратований настрій, вже хочу кинути в’їдливі слова. Про те, що підсніжники занесені у Червону книгу і зривати їх не можна. Та натомість чомусь протягую бабусі кілька гривень. І вже квіти, які пахнуть лісом, і які щовесни вкривають усі галявини, хоч їх і зривають наперекір встановленій кимось ще за Союзу забороні, у моїх руках.

Ніжно торкаюся білих кришталевих голівок. А з неба, хоч і крізь морозну прохолоду, сонце кидає на землю степлілі промені. Весна… Будемо і садити, і сіяти. Було б тільки мирне небо над головою. Все інше – можна пережити.

Автор – Люба СВІДЕРСЬКА, Тернопільський район

За матеріалами видання “Наш День”