Брама була прочинена, а там, біля ґанку, стояла вона Людмила. Його колишня дружина, як три роки тому покинула його заради сільського тракториста.
Не те щоб постаріла, але щось у ній погасло. Та сама точена статура, але вже не така доглянута. Сукня потерта, зачіска недбала.
— Людмило, що сталося? Твій милий тракторист десь застряг у борозні? — запитав чоловік, намагаючись приховати хвилювання.
Вона зітхнула і опустила очі.
— Ні, Руслане… Зі мною щось сталося. Наче пелена з очей спала. Душа болить і тягнеться до тебе.
Чоловік відчинив двері і запросив її до хати. Не від щирого серця, але на вулиці вже темніло і холодніло.
— Заходь, розкажеш, що привело тебе до мене після всього.
У хаті вона стала посеред кімнати, нервово перебираючи пальцями ремінець потертої сумочки.
— Руслане, я зрозуміла, що люблю лише тебе. Ці три роки були якимось туманом, засліпленням. Наче й не я то була.
— Ого, як швидко розвіявся твій туман, — Руслан всміхнувся гірко. — Цілих три роки розвіювався. Добряче ж тебе затуманило.
— Не смійся, благаю — її очі наповнилися слізьми. — Ми ж із тобою більше двадцяти років прожили. Все було добре. А з ним… з ним зовсім не так.
— То з ним щось не так? — підняв чоловік брову.
— Ні, з ним усе так. Це зі мною щось не так. Душа болить, розумієш?
Тягнеться до тебе. Я ж наївною була — вона зробила крок Руслана. — Подумай сам, коли ми одружилися, мені ледь вісімнадцять було. Я ще й світу не бачила, не нагулялася…
— А при чому тут вік? — перервав її чоловік. — Мені також було близько двадцяти. Але я взяв на себе відповідальність і за тебе, і за сина. Пахав як кінь, на вихідних підробляв, ще й на городі копирсався. Мені ніколи було роздивлятися по боках. А тобі, бачу, було коли.
— Це ж помилка була. Помилка, яка стільки проблем у моє життя принесла…
— Дивно, — Руслан скривився. — Ти так не казала, коли три роки тому тікала до нього. Т
оді наслухався: і в ліжку він — дай Боже кожному, і грошей достатньо має, і як чоловік — мрія, і поговорити вміє, і попід ручку по селу пройтися…
— Я такого не казала – швидко заперечила Людмила.
— А я пам’ятаю інше. І всі люди пам’ятають.
Вони тоді мало не заплатили мені за циркову виставу.
Ось Петрович говорив, що якщо що, він онука краще до нас, ніж у театр. Корисніше малому подивитися, що в житті буває.
— Не треба так Це ж не жарти. Це серйозно. Йдеться про мої почуття, про моє життя
— А про мої почуття ти подумала, коли на все село мене осоромила? — голос чоловіка затремтів від давнього болю. — Я навіть думав продати хату й переїхати. Ледве заспокоївся.
Людмила раптом сіла на стілець і схлипнула:
— Постривай, послухай… Мені сусідка розповідала, що Мирон ночами щось палив на городі, ходив колами. А це означає, що баба Віта його навчила, як мене в себе влюбити.
Руслан розсміявся, хоч було зовсім не до сміху:
— Виміряй температуру! Мені здається, мозок у тебе кипить добряче
— Але це ж усе пояснює. Я просто була не в собі
— Не чекай, що я повірю в таку маячню. Але якщо сама віриш — скажи своєму трактористу, нехай ще пошепче, і ти станеш із ним знову щасливою.
— Не стану — вона схопилася зі стільця.
— Він уже не той, ким був три роки тому.
— А хто? Чарівник? І трактор у нього їде за щучим велінням?
— Якби ж трактор… — зітхнула Людмила.
Руслан знову засміявся, але вона раптом вибухнула:
— Не знущайся Бачиш, якою я стала? Працюю з ранку до ночі
– В такої, як ти, копійки не водиться. Ні. Ти на все село кричала про гроші.
– Так от, гроші є тільки двічі на рік — навесні та восени. Решту часу все на мені: і їжа, і одяг, і платежі… Ще й борги його в магазині. Прийде, набере в кредит випити-закусити, вгостити своїх друзяк, а гроші потім з мене видзвонюють:
“Твій чоловік брав, тобі й повертати”.
Вона втомлено опустилася на стілець:
— Я так стомилася… Нічого не було за цей час, крім роботи та городу.
Руслан мимоволі згадав, як ми з Людмилою мінімум двічі на місяць виїжджали в гори, ходили в кіно, чоловік водив її по магазинах, і обов’язково в ресторанах бували.
Скільки спогадів, скільки щасливих днів…
І все вона перекреслила своєю дурною витівкою.
— Не розумна ти, Людмило… Хто ж тебе любити так буде, як я любив?
Любив, — наголосив він.
— А тепер усе пропало.
— Ні, не пропало…
І Руслан розповів їй, як дізнався про зраду.
Вони тоді якраз відзначали випускний сина. Він закінчив університет. Коли все вже скінчилося, згадали про город — треба було орати. Кого просити?
Мирона з крайньої хати, він завжди дешевше бере. Людмила якраз до матері поїхала в сусіднє село — так я думав. Він вирішив за трактор домовитися. Дорога неблизька, тож на велосипеді покрутив туди.
— Підійшов, став під дверима: “Мироне, ти вдома?” Чую в хаті рух, але відповіді немає. Постояв ще трохи, а потім набрався хоробрості й увійшов. У коридорі нікого, я — до кімнати. А та ти, на одній нозі скачиш, на другій штанину надягаєш.
Людмила сиділа, опустивши голову.
— Син де? — нарешті запитала вона.
— Син влаштувався на роботу, вирішив знімати квартиру в місті.
Я залишився зовсім один. А ти зі своїм ідеальним шерстяним чоловіком. І нехай би. Але навіщо ж так соромила мене перед усіма? Наступні пару місяців усі говорили тільки про мене…
Людмила раптом впала на коліна:
— Руслане, ну скажи, ну невже не залишилося до мене почуттів? Адже ж минули ті два-три роки…
— Тепер уже точно минули, — він глянув на неї.
— А я бачу, ти теж із чоловіком своїм пару крапель пропустити можеш.
— Ні, це… сьогодні душа як заболіла, я не втрималася.
— Так я тільки з роботи. Давай я в душ сходжу, освіжуся, а ти поки посидь кілька хвилин, а потім договоримо.
Руслан залишив її одну в кімнаті, а коли повернувся через пару хвилин, вона вже як грецька богиня в самій лише заколці лежала на дивані.
Він взяв її під руку і повів за собою, потім відчинив двері й виштовхав зі свого дому:
— Не смій більше потрапляти на очі Я теж людина, і почуття в мене є А ще є самоповага. Біжи, красуне, до свого тракториста.
— Ти що, мені отак піти?
— Он дивись — ганчірка для підлоги сохне на дровах. Бери, мені не шкода.
Жінка ще кричала, погрожувала, але Руслан зачинив двері. І робити нічого — обмоталася ганчіркою і бігом. А на дворі якраз п’ятниця, всі з роботи та навчання повертаються.
А Людмила в ганчірці для підлоги помчала через усе село. Вона, як лань, бігла назад до свого тракториста.
Тепер Руслан сидить на ґанку і думає: “природньо, що зі мною їй було зручніше й краще.
На тепленьке місце мітила. Але я ж не іграшка. Не можна ж так із людьми чинити.
Ну, а їй уроком буде”.
Валентина Довга
