Мене звати Марина. З Петром ми прожили разом 12 років, маємо двох донечок і сина. Я вірила, що наш шлюб – це назавжди. Але життя пішло не так як планувалося.
Петро знайшов собі іншу жінку – молоду, веселу, гарну. Вона мала трьох дітей, і він вирішив стати їм батьком, забувши про своїх власних.
Я пам’ятаю той день, коли він зібрав свої речі й пішов. Без зайвих слів. Тільки кинув коротке:
— Маринко, так склалося… Пробач. Вона мене любить, а ти ні.
Я лишилася з трьома дітьми, без підтримки, в розпачі. А він пішов у нове життя, якому, здавалося, не потрібні ні я, ні наші діти.
Він не телефонував, не цікавився, як ростуть діти, чи хворіють, як плачуть вночі.
Вчасно приходили тільки аліменти – сухі цифри на рахунку. Але хіба можна грошима купити батьківську любов?
Старша донька, Оленка, довго чекала тата. Писала йому повідомлення, малювала листівки на свята. Спершу він ще щось відповідав, а потім – тиша.
Одного дня вона запитала:
— Мамо, а тато нас більше не любить?
Що я могла сказати? Що в нього тепер інша сім’я? Що в нього нові діти, і він обрав їх замість нас?
Я мовчала. Бо не хотіла розбивати її серце так, як він розбив моє.
Минуло десять років. Діти виросли. Оленка закінчила університет і готувалася до весілля. Я бачила, як вона довго думала, чи запрошувати батька. Врешті-решт, вирішила не кликати його.
— Він не був зі мною в найважливіші моменти життя. Навіщо йому приходити зараз? – сказала вона.
Петро дізнався про весілля випадково, від спільних знайомих. Того дня він подзвонив уперше за стільки років.
— Маринко… як вона? Якби я знав?..
У його голосі було щось нове – розгубленість, біль.
— Петре, вона зробила свій вибір, – відповіла я.
Я не хотіла мститися, не хотіла нічого доводити. Просто озвучила факт: він сам себе викреслив із її життя.
Він прийшов на весілля. Стояв біля входу, у темному костюмі, ніби чужий. Дивився на Оленку, яка танцювала з вітчимом – чоловіком, який виховав її, замінив батька.
І тоді я побачила, як Петро заплакав. Вперше за все наше життя.
Наступного дня він прийшов до мене. Сидів на кухні, ховав очі.
— Пробач мене, Маринко… Я все зіпсував…
Я мовчала. А потім запитала:
— Що саме ти хочеш, Петре?
— Я хочу повернути любов своїх дітей… хоча б спробувати…
Чи варто давати другий шанс людині, яка сама зруйнувала свою сім’ю?
Чи можна пробачити тому, хто забув про своїх дітей, а потім усвідомив помилку?
Бо я й досі не знаю відповіді…
