Одного разу, після чергової сварки зі свекрухою, я твердо вирішила: «Все, кінець. Більше нашої Софійки вона ніколи не побачить!» Мій чоловік, звісно, спробував зайняти свою улюблену позицію посередині між двома вогнями, як він завжди любить робити.
— Олено, ну не будь ти такою категоричною, – почав він, намагаючись виглядати як дипломат.
Я тільки зиркнула на нього через плече:
— Та я пригніченою почуваю себе, коли ми в гості до неї приходимо!
Чоловік мовчав, розуміючи, що краще не сперечатися, але я вже не могла стримати потоку емоцій. Ну от скажіть мені, як можна довірити дитину людині, яка ще й досі вважає мене конкуренткою? Її ж власні слова: «Ти забираєш у мене сина». Смішно! Забираю, наче він якась річ. Хоча, чесно кажучи, після десяти років спільного життя я, можливо, й віддала б тебе назад, але ти не підеш.
От пригадую, як ми одного разу гостях у свекрухи були. Софійці рік, а я мов той шериф, кожні пів години ходжу по квартирі, ліки з її столу прибираю. Бо ж ліки там розкладені усюди, наче це м’ятні цукерки, ніби спеціально, щоб Софійка зручно могла їх потягти.
— Мамо, – звертаюся до свекрухи, – може, закриєте вікна? Бо тут протяги, дитина ж бігає.
— Та не бійтеся, Оленко, все буде добре, – відповідає вона, а сама їх ще ширше відчиняє.
Я вже мовчала, бо розуміла: ну не доходить до людини, що поробиш.
Але найсмішніше було під час обіду. Сидимо всі разом за столом, Софійка щось там собі розважається. Свекруха дістала копчену рибу:
— Мамо, тільки не давайте дитині рибу, їй ще не можна, – попереджаю заздалегідь.
— Добре, добре, Оленко, – киває вона, усміхається, а потім дивиться прямо на мене і що робить? Дає Софійці ту саму рибу у руку!
Я стою і думаю, ну от як тут не нервувати? Вона намагається мене розізлити, чи що? А потім приходжу до висновку, що свекруха просто не здатна сприймати нічого серйозно.
Коли розповідала це своєму чоловіку, він тільки плечима знизував.
— Ну не всі ж ідеальні. Вона ж моя мама, – намагався він виправдати її.
— Не моя. Твоя звісно! – я вже не знала, сміятися чи плакати. – Хочеш, сам їдь до неї, але Софійку без мене не пущу. Вона ж їй ще чого наллє, бо «так всі в родині робили».
І це не жарт, до речі. Якось старшого нашого малого вона залишила з дідусем, так ті зібрали «родинне застілля». А малому, шість років. І що? На святкуванні йому налили чарчину! Шість років! Я коли про це дізналася, ледь стрималась, щоб скандал не влаштувати їм.
— Якщо я залишу Софійку там одну, вона теж щось заборонене спробує у свої два роки. Ти цього хочеш? – сказала з сумом я.
Чоловік лише почухав потилицю:
— Та ні, ну це, звісно, перебір…
Пригадую ще один епізод. Якось ми прийшли до неї на гостину на сімейний обід. Сидимо за столом, розмовляємо, я якраз розповідала, що планую перейти на більш здорове харчування. Свекруха уважно слухала, підтакувала. Ну, думаю, нарешті зрозуміла! Але не тут-то було.
За кілька хвилин вона виходить із кухні з тарілкою домашніх солінь – огірків, помідорів, і каже:
— Оленко, це ж справжні, домашні, без хімії! Їж, це ж корисно.
— Дякую, але я ж казала, що поки не їм солоного, бо може тиск піднятися, я ж при надії – кажу їй, намагаючись зберегти спокій.
— Та ти що! – відмахнулася вона. – Це ж корисно, з’їж хоч огірочок, дитині корисно буде!
Тож я більше не хочу йти на ризики. І це не маніпуляція, як хтось може собі подумати. Це – банальна материнська відповідальність. Бо коли ти залишаєш дитину на людину, яка вже одного разу примудрилася нагодувати малу копченими сосисками, коли та мала проблеми зі здоров’ям, то про яку довіру може йти мова?
А щодо свекрухи, вона не вважає, що накоїла чогось такого. З її погляду, я просто намагаюся її «покарати» чи «довести, хто тут головний». І чим більше я пояснюю, що справа тільки в безпеці дитини, тим більше вона мене не чує.
Одного вечора, коли все це стало зовсім нестерпним, я сказала чоловіку:
— Все. Не буду більше боротися за ці стосунки. Краще Софійка виросте без любові бабусі та дідуся.
Чоловік здивовано поглянув на мене, але нічого не відповів. Я зрозуміла, тут вже немає про що говорити. Бабусі й дідусі, може і важливі, але спокій та безпека дитини — важливіше за все.
