Після смeрті дружини Владислав відрікся від прийомної доньки. У 12 років Уляна потрапила до інтернату. До тещі зять також забув дорогу. Знайшов нову пасію. Подумував про одруження

За матеріалами видання “Наш День”, автор – Ольга Чорна

Де ті колишні зими-замелілі, що пахли димом з грубок і печей? Де сніги-кучугури? Цікаві бабусі, які навіть в холоди спиралися на штахети й очікували перехожих, аби перекинутися словом-другим? Де морози, від яких дзвеніло повітря? Час змінив так багато…

Зістарілися люди і хати. Навіть, здається, горбок став нижчим, з якого на санках каталися діти, роздумувала Уляна, йдучи із автобусної зупинки до своєї подруги Марусі, сусідки баби Павлинки. Доброї, світлої душі, яку любила Уляна. І яка любила її.

Баба Павлинка відійшла у засвіти перед Водохрещем. Уляна завжди приїдждає в цю пору, аби провідати мoгилу. І мама Тамара тут поxована, яка подарувала маленькій Уляні трішки щасливого дитинства…

Коли Тамара вперше привезла Улянку до села, на дівчатко дивилися з цікавістю та осторогою. Нерідна дитина. З сиротинця. Сусідська дітлашня не хотіла бавитися з Уляною. Подружилася лише з Марусею. На рік старшою. Маруся накульгувала. Народилася з вадою. Її дражнили. А Улянка пригощала дівчинку цукерками, що привозила з міста. І давала бавитися своєю лялькою…

Доля подарувала Марусі гарного чоловіка і двох синів. А з Уляною залишилися подругами.

– Нема зими цього року, – нарікала Маруся. – У місті хоч дороги нормальні, тротуари, а тут з чобіт гумових не вилазимо.

– Глобальне потепління, – мовив Василь, Марусин чоловік. – Про це в телевізорі часто говорять. Та що ми про погоду?! Як там Стас? Донька?

Уляна діставала гостинці. Розповідала про рідних, роботу. Маруся ставила на стіл вечерю. Запах вареної картоплі, квашеної капусти, вудженого м’яса… Як колись у хаті баби Павлинки…

Уляну наpодила матір-одиначка. Коли дівчинці минуло три роки, мами не стало. Материна рідня від маленької відмовилася. Забрали в дитячий будинок.

Потім у її житті з’явилася інша мама – Тамара. І батько Владислав.

Тамара завжди хотіла донечку. Владислав не погоджувався. Хоча, подружжя знало: дітей нема з його вини.

– Я не терплю, коли плачуть малі діти, – впирався. – Та й клопоту з ними…

– Ми не будемо брати малюка. Візьмемо дівчинку років трьох-чотирьох, – наполягала Тамара.

– Хто знає, що з неї виросте?

– Що виховаємо, те й виросте.

Владиславові батьки також були проти затії невістки. А Павлинка, Тамарина матір, міркувала по-іншому:

– Якби не було тебе, я б залишилася самісінька, коли овдовіла. Не знаю, як горе пережила б. І якщо з’явиться внучка, буду дякувати Богу. Що задумала – те роби.

Владислав погодився зі скрипом.

Тамарі припала до душі синьоока дівчинка Улянка. Їй було чотири з половиною роки.

– Спокійна, допитлива, – розповідала про Уляну вихователька.

Тамара прийомну доньку любила. Владислав просто змирився. Павлинка тішилася внучкою.

…Тамарину недугу вилікувати не могли. Вона згасала на очах.

– Не пoмирай, мамо, – просила крізь сльози Уляна.

– Не хвилюйся, сонечко. В тебе ще є тато, – заспокоювала Тамара доньку. – І бабуся. Вони потурбуються про тебе. І я також… там… в іншому світі…

Після смeрті дружини Владислав відрікся від прийомної доньки. У дванадцять років Уляна потрапила до інтернату.

До тещі зять також забув дорогу. Знайшов нову пасію. Подумував про одруження.

Павлинка забирала Уляну до себе на канікули. Потім, коли дівчина подорослішала, стала приїжджати сама.

– Чужа дитина, а не забуває Павлинку, – перемовлялися в селі.

– Дівчина її, як рідну, любить. Та й нема в неї більше нікого.

– Ото доля в дитини! Двох матерів втратила. Не дай, Боже, нікому…

– Їй ангел допомагає…

…Уляна вийшла заміж за однокласника Стаса. Обоє працювали і заочно навчалися. Тяжко було сиротам життя будувати. Нікому не те, що підсобити, – поради дати. Лише Павлинка була для обох рідною душею.

Павлинка ще застала народження правнучки Сонечки…

…Уляна з Марусею йшли на клaдoвище.

– Важко повірити, що зараз січень: температура плюсова, дощі. Обіцяли сніг, а його й близько не видно, – нарікала Маруся, оминаючи чергову баюру. – Казали, щебенем дороги підсиплять, але так нічого й не зробили. Нікому село не потрібне, крім людей, які в ньому поки живуть. Навіть тим, хто від землі зиск має.

– Шкода, що стільки хат спорожніло, – зітхнула Уляна. – Ось у цій баба Катя жила. Щойно автобус із міста приїжджав, вона спиралася на штахети, і всіх перестрівала розмовою. І в погоду, і в негоду.

– А коли люди йшли до автобуса, благословляла в дорогу…

– А тут Задорожні жили…

– Тут Дарка Горобцева…

Читайте також: Вона прокинулася від світла ліхтарика. Хтось був в її квартирі і щось шукав. Відкрила очі, але не ворухнулася, так і лежала тихо, спостерігала, що ж буде далі. Пляма від ліхтарика спочатку літала по стінах, потім перемістилася на шафу з одягом, далі – на стелаж з книгами

Уляна пішла провідати мoгили мами Тамари і баби Павлинки. Маруся – своєї рідні.

Уляна змовила молитву. Поклала на мoгилах кутю для душ помepлих. Завжди так робила.

Дякувала мамі Тамарі, що колись знайшла її в цьому світі. А бабі Павлинці – що не відмовилася, коли не стало матері. Розповідала про Соню. І про те, що побувала на мoгилі ще однієї своєї мами – Галі.

Тихенько підійшла Маруся. Слухала Уляну. Сплакнула.

Почав падати сніг…

Завтра Водохреще.