Подруга начебто навіть зраділа новині. Він мене зрадив з моєю ж подругою-однокурсницею

Жили ми з Ельвірою в одному під’їзді. Познайомилися тільки в другому класі, коли батьки нас записали в танцювальну школу. До цього якось не перетиналися: вона була дівчинка-квіточка, завжди в красивих сукнях, акуратненько така. А я – міні Жанна д’Арк з обдертими колінами. Зате, коли подружилися, нам здавалося, що вже назавжди. Разом в школу – зі школи, допомагали один одному вчити уроки. Навіть суперництво в танцях було якесь дружнє.

Хоча, був один неприємний випадок. Ми вже займалися парними танцями, і в нашу групу прийшов новий хлопчик. Дуже красивий. Його поставили зі мною в пару. Ельці дуже хотілося, щоб цей хлопчик танцював з нею. Вона мені всі вуха продзижчала. А мені що, шкода? Викладачку умовили поміняти нам партнерів. Потім виявилося, що красень-то не дуже танцює. У підсумку я з Елькіним партнером посіла перше місце на міських виступах. Вона тиждень зі мною не розмовляла, переживала. Після моїх наполегливих спроб порозумітися, висловила з докором: “Це я тобі перемогу подарувала”. Я її тоді обняла: “Зате у вас найкрасивіша пара”.

Йшли роки. Закінчивши школу, ми вирішили вступати в один інститут. Елька – на матфак, так як у неї дуже добре виходили креслення, і її тато взяв би до себе в проектний на роботу, не вистачало лише дипломних кірочок. А я збиралася на філфак, любила літературу. Хоча і геометрію обожнювала. Але так як поки літературно-математичного факультету не винайшли, то я більше схилялася до гуманітарного. Краща подруга мене умовила йти з нею. Так я опинилася на матфак.

Елька тоді іспити провалила. Пішла вчитися на швачку. А я що? Тільки вступила і переводитися? Ну не до такої ж міри! Та й шити я не вміла. Загалом, знову посварилися на півроку десь. Зустрілися на студентській вечірці, порозумілися, і знову – не розлий вода. Ділилися своїми потаємними думками, любовними переживаннями. Якщо у мене щось не виходило, то Елька була першим порадником і соратником.

Читайте також: П’яний чоловік намагався викинути маленьку Полю у вікно. За коротке сімейне життя, вона ледь не потрапила на лікування до психіатра

Після технікуму Ельвіра влаштувалася в ательє, потім вийшла заміж за бізнесмена, наpoдила дівчинку. Чоловік відкрив їй власне ательє, де вона сама собі господиня. Я раділа за неї, допомагала. Приводила їй нових клієнтів, всім нахвалюючи свою подругу.

Але в наших “душевних” бесідах Елька тільки і повторювала, що все у неї в житті не так, як хотілося б. Що у ній від танців не залишилося ні фігури, ні грації; до татка в проектний так і не потрапила; і що вся її робота зводиться до обшивання замовників, мов служниця. Кожен раз я переконувала її в зворотному, що фігура і грація – така дрібниця, зате у неї прекрасна дочка; що власне ательє – для багатьох лише мрія! Хіба краще виконувати чиїсь креслення під батьковим керівництвом? “Оптиміст навіть на клaдoвищі бачить не хрести, а одні плюси”, – похмуро жартувала вона у відповідь.

– Що не трапляється – все на краще ?! Це тому що у тебе завжди так, як захочеш! Наче ти не залежиш від обставин! – обурювалася Еля.

Мені не було чого сказати – вона була права. Якщо чесно, то я взагалі по життю не звертала уваги: ​​”стакан води наполовину порожній, або наполовину повний?” Адже головне – в ньому є вода!

Замість того щоб порадіти за мене, Елю чомусь роз’їдала досада. Якось поступово я не стала їй розповідати радісні моменти, бачачи, що вона навіть злиться, коли у мене все добре. Ми стали зустрічатися тільки тоді, коли у мене траплялися життєві негаразди.

Ельвіра тут же летіла “на допомогу”. Тут вже їй не було рівних. Вона, як психоаналітик, перебирала всі мої дитячі переживання і помилки, знаходячи в них причини сьогоднішніх спотикань. Детально, по поличках, так як знала всі мої таємниці з дитинства. Не скажу, що мені це допомагало, але Елі,  було приємно від “розбору польотів”.

Ось і останній мій візит до неї пройшов в такому ж дусі. Уже півроку я зустрічалася з хлопцем, але сумнівалася, що це і є моя половинка – надто вже натяжно він сприймав мої нові ідеї. Але ж бувають різні темпераменти. Так що я чекала, поки він звикне. А Елька, мабуть, чекала, коли зірветься. Дочекалися. Обидві. Він мене зрадив з моєю ж подругою-однокурсницею. Елька начебто навіть зраділа новині:

– Да ти що?! Упустила свого бичка?

– Ель, ну який він бичок? Він розумний. Інтелігентний.

– Ось ось! Розумний бичок! Втомився від твоїх проблем! Сиділа б удома, благо гроші у нього є, і пасла б його.

– Ну, я ж не пастух! Та й сама хочу заробляти!

– Ой, ось тільки не треба! З танцгруппою виступила два рази, гроші отримала – і сиди місяць вдома. Так ти і в редакції встигаєш всіх на вуха поставити, поки у відпустці, напевно відпочивають від твоїх ідей. Мало тобі, ти в коледж влаштувалася – бачте, дизайн – це друге я! Ну і дизайн собі в квартирі, так ні, ти дітей пішла вчити! Прямо фонтан дружби народів!

– Скоріше вже дружби професій. Ти, Ель, прямо електровіник якийсь описала. Невже все так погано? – Я жартівливо їй підморгнула. Краще б я цього не робила. Вона розійшлася не на жарт:

– Погано ?! Якраз навпаки! Все у тебе добре! Все-то тобі подобається! Все влаштовує!

Мені дійсно все подобалося. Всі мої роботи були  улюблені, заміж я поки не рвалася. Навіть зрада бойфренда сталася на краще, хоч як би це дивно не звучало. Адже ситуація дала зрозуміти, що він – просто не мій чоловік.

– Але ж у тебе в житті теж все добре – просто по-іншому. У кожного своя доля, – знизала плечима я.

– Доля, кажеш? Ось тобі зрадив коханий. Чому? Він вибрав синицю в руці. Завжди в будинку, завжди поруч. А ти? Журавель у небі.

– Ну, значить, його доля – синиця. Журавлик – не для нього.

– Іди з небес на землю! Потрібно повернути його, плакати, страждати! Стань синицею. І ти будеш знову з ним разом!

– Навіщо? – я була збентежена Елькиною спрагою до моїх страждань, – знаєш, мабуть, я піду.

Швиденько зібравшись, я пішла, залишивши в подиві Ельвіру з недопитим шампанським. Так і не розповівши їй другу частину новини, що я, нарешті, зустріла свою половинку, свою кохану людину. Не стала засмучувати. Адже вона все життя заздрила. Тому, чого у неї не було. Та й не повинно було бути. Бо щастя у кожного своє. Нічого заздрити журавликів. Треба просто бути ним.

Поліна Вертинська

Джерело