«Подруго моя дорога, я знаю, що мені вже залишилося не довго. Прошу тебе про одне, щоб не залишила моїх дітей і чоловіка. Він звичайно ж вирішить одружитися, молодий ще, якщо зможеш, то будь йому дружиною. Мені так буде спокійніше»

Моя бабуся дружила все життя, з самого раннього дитинства з однією дівчиною. Їх дружба була дуже міцною і вірною. Були часи, коли вони втрачали одна одну з виду, жили в різних містах. Але потім, все-таки життя їх знову звело в одному місці. У кожної своя сім’я і діти. Коли моя бабуся, повернулася знову в рідні краї, то її подруга, вже жила тут кілька років. Вона приїхала провести в останню путь батьків, та так і залишилася. А моя бабуся, повернулася розлученою з дочкою. Так вийшло, що з чоловіком вони розлучилися.

Подруга, була дуже рада, побачити її знову. Коли вона дізналася, що бабуся повернулася, відразу запросила її до себе в гості. Їй дуже хотілося познайомити її зі своєю родиною, чоловіком і дітьми, та й самій хотілося дізнатися, як у тої склалося життя. Бабуся прийшла до неї. Як вона потім мені розповідала, її відразу вразив подружкин чоловік. Він був високий, красивий з вольовим підборіддям. Але бабуся звичайно ж не подала виду.

Вони прекрасно посиділи в той вечір, позгадувати молодість і шкільні роки. Продовжували дружити. Чоловік подруги іноді приходив і допомагав робити чоловічу роботу по дому, бабуся, так себе і не видавала, що він їй сподобався. Адже це був чоловік її кращої подруги, яка допомагала їй чим могла. А потім, сталося так, що її улюблена подруга Вірочка, дуже серйозно захворіла. Лікарі довго намагалися їй допомогти, але все безуспішно, хвороба, дуже підступна була.

Моя бабуся, до останніх днів, намагалася хоч якось полегшити її дні, постійно приходила до неї в лікарню. Вона допомагала і її дітям, і чоловікові. А потім Віра звернулася до неї з проханням: «Подруго моя дорога. Я знаю, що мені вже залишилося не довго. Прошу тебе про одне, щоб не залишила моїх дітей і чоловіка. Він звичайно ж вирішить одружитися, молодий ще, якщо зможеш, то будь йому дружиною. Мені так буде спокійніше.»

Бабуся здивувалася від такої розмови. Спробувала заспокоїть Віру, але пообіцяла тільки одне, що за дітьми завжди догляне. Віри не стало наступного дня. Бабуся, як і обіцяла, доглядала за дітьми. А коли минув рік, її чоловік Федір, зізнався їй, що любить. І любить дуже давно, з тієї хвилини, як тільки побачив, коли бабуся повернулася і вперше прийшла до них увечері посидіти. Але розповісти про свої почуття, він не наважувався. Ось тихо і мовчки любив стільки років. Жив із дружиною і бачив кохану поруч, а відкритися не міг.

Та й бабуся, так само, не лізла в чужу сім’ю, тим більше, сім’ю подруги. Вона дуже порядна людина була. В той момент, моєї бабусі, було тільки сорок два роки, а йому сорок п’ять. Вони одружилися і у них, з’явилася моя мама. Діти Віри, поставилися до цієї події, цілком нормально. Вони прийняли бабусю і ставилися до неї дуже добре. Пізніше, їхні діти, називали її бабусею і вона ніколи не робила різниці, ні між дітьми, ні тим більше, між онуками.

Дідусь, до останніх днів бабусі, обожнював її. І пішов слідом на сороковий день, після неї. Не зміг він без неї. Ось так ось, жили люди і мовчали про свою любов, тільки щоб не зробити боляче, іншій людині.

Фото ілюстративне з вільних джерел