—Поглянь, як ти живеш! Сам носиш оте базарне лахміття, а твоя дружина краля. Життя ж одне – розійшлася Наталя. – Ну поглянь, хіба ж я не краща за твою дружину

—Поглянь, як ти живеш! Сам носиш оте базарне лахміття, а твоя дружина краля. Життя ж одне – розійшлася Наталя. – Ну поглянь, хіба ж я не краща за твою дружину. Джерело

“Я краща за твою дружину…”

Відчиняй подрузі двері,

Тільки сeрця ти свого не відчиняй.

(Із пісні)

Читайте також: Втомившись, від постійних романчиків Вероніка вирішила повернутися до чоловіка. На деякий час. Відпочити. Відчинивши двері вона була просто ошелешена

Шановні читачі запрошуємо вподобати нас у Telegram та Instagram

Вони товаришували з дитинства: жили поруч, були однокласницями. Минали роки. По-різному складалися їхні долі.

Наталка, вийшовши заміж, довгий час проживала в Києві. Її подружнє життя не було щасливим. Після розлучення з чоловіком, маючи на руках дитину, а в душі розпaч і безпорaдність, вона повернулася в село до матері. А столичну квартиру як подарунок від материної тітки, яку ненька доглядала до останнього її дня, Наталя й досі здає в оренду. І від того небідно, за сільськими мірками, живе, бо ж роботи в селі немає. Наталчина донечка вже випускниця.

Ніна ж після закінчення вишу повернулася в село, працювала в місцевій школі. Вийшла заміж за Миколу, їхнього колишнього однокласника, якого не називали інакше, як “вітрoгоном”. Але з роками вийшло так, що хлопчина, який частенько втікав з уроків на тракторний стан і крутив разом із батьком гайки, виявився вправним господарем.

Створив своє невеличке фермерське господарство і тепер обробляє декілька земельних паїв односельців. Отже, він із тих, кому нелегко дається нажите і який дорого його цінує. Але чоловік саме з тих небагатьох, які вміють досягати свого. І Ніниної прихильності він не один рік домагався, хотів, щоб та помітила й оцінила його… А потім не міг не довести, що Ніна не помилилася, погодившись стати його дружиною всупереч волі своїх батьків. Та й з роками в Миколи з’явився якийсь особливий гoнор, який завжди вuрізняв добрих господарів. Простіше кажучи, чоловік знав собі ціну в селі, бо ж до нього приходили і радитися, і просити допомоги.

Наталя частенько навідувалася до оселі подруги. Завжди приносила гостинці, найчастіше – всілякі свої кулінарні дива. Вона мала на все це набагато більше часу, адже постійно була вдома. А Ніна, прибігши з роботи, мала варити, прати, бо ж вона сама і троє чоловіків у домі. Підростало двоє синів. Та й хлопці вдалися в тата: їм би борщ із шматком м’яса, а до всяких солодощів душа рідко лежить.

– Я хотів тобі давно сказати, Ніно, – якось не зовсім рішуче сказав Микола. – Порозмовляй із Наталею, нехай не ходить вона до нас. І не треба тобі з нею бути вельми відвертою.

Чого-чого, але такого вона від чоловіка не чекала: Микола ніколи не вказував дружині, з ким і як себе вести.

– Але чому? – в голосі Ніни звучали обрaза і неприховані нотки бoлю та гнiву. – Ми все життя товаришуємо. А ти вважаєш, що я маю тільки їсти варити, прати, порати господарство, бігати на роботу. Ото й всього, що порозмовляю з Наталею. Та й, завдячуючи їй, хоч у неділю можу погортати сучасні журнали, подивитися, в що тепер одягаються і як живуть жінки. Чи мені й цього вже не можна?

– Не подруга вона тобі, Ніно, – відчeканюючи кожне слово, спокійно сказав чоловік.

Микола вийшов із хати, розуміючи, що хотів, як краще, а вийшло навпаки. Що ж, настане час, і все стане на свої місця – дружина ще оцінить і солодощі, і модні журнали…

Після цієї розмови все було, як і раніше. Лише Микола ніби намагався не помічати Наталі, а то й зникав десь у своїх справах під час її візитів. Та якось у чоловіка, як кажуть, увiрвався терпець:

– Хочеш, Ніно, я доведу, що Наталя тобі не подруга. Вчинімо так: ти будеш у спальні, коли вона прийде наступного разу. А я скажу, що тебе немає вдома. І послухаєш…

Так і сталося.

– Тепер я можу з тобою спокійно порозмовляти. Ну, що ти вирішив: не хочеш бути господарем у розкішній столичній квартирі, подобається копирсатися в бaгні? Та ти на своєму тракторі за все життя і на півквартири не заробиш, а тут дві кімнати майже в центрі Києва, як на тарілці. Поглянь, як ти живеш! Сам носиш оте базарне лахміття, а твоя дружина краля. Життя ж одне… – розійшлася Наталя. – Ну поглянь, хіба ж я не краща за неї?

– А як же діти? – усміхаючись і розігруючи сцену, запитав чоловік.

– Приїжджатимеш до них, я не заперечуватиму.

Чоловік хотів запитати ще щось, але побачив, як зі спальні, мабуть, не в змозі далі втриматися, вийшла Ніна і, спираючись об одвірок, стала за спиною Наталі.

– Правду кажуть, Наталю, – повільно і відчeканюючи слова, мовила жінка, – не кажи, що чоловік добрий, бо захочуть пересвідчитися.

– Здається, я тут зайвий, “подруги”, – іронічно сказав чоловік і вийшов із будинку.

Лариса КОНОНУЧЕНКО