— У конверті в нас було п’ять тисяч, — пояснила тітка Галя. — Але ми вирішили, що не будемо дарувати. Бо на п’ять тисяч ми тут точно не наїлися й не напилися. Тож вважайте, що квити.
Ірина витерла руки об фартух і критично оглянула стіл. Біла скатертина — та сама, яку вона ховала в далекій шухляді комода й діставала тільки з особливих нагод. Кришталеві келихи, що дісталися від бабусі. Серветки, складені акуратними трикутниками. Усе виглядало урочисто, майже ідеально. Чому ж на душі було так тривожно?
— Може, все-таки в ресторан? — вкотре за тиждень запропонував Олег, зазираючи на кухню. — Забронюємо окрему залу, жодної метушні, офіціанти обслужать…
— Десять років, Олежику, — Ірина повернулася до чоловіка, притискаючи до грудей керамічну форму для запікання. — Десять років шлюбу. Твоя мама образиться, якщо ми не зберемо всіх удома. Скаже, що ми зазналися.
Олег зітхнув. Він знав, що дружина має рацію. Мама справді образиться. Але ще більше образиться тітка Галя, сестра його батька, яка вважала своїм обов’язком контролювати всі родинні свята й виносити їм оцінки, наче вона була не родичкою, а інспекторкою з якогось відомства з нагляду за родинним щастям.
— Тоді хоч не хвилюйся так, — він обійняв дружину за плечі. — Ти готуєш краще за будь-який ресторан. І ці твої порційні штучки — гарно вийшло.
Ірина всміхнулася, але тривога не відпускала. Вона провела тиждень у пошуках ідеальної подачі страв. Знайшла в інтернеті відео про порційне запікання — м’ясо в індивідуальних формочках, під шапкою з овочів і сиру. Купила кулінарне кільце для салатів. Усе мало виглядати елегантно, по-сучасному. Як у хороших ресторанах.
Не як у той жахливий день народження в сестри Олега три роки тому, коли тітка Галя голосно підрахувала вартість кожної страви на столі («Ой, курка! Значить, на гостей тисяч три витратили, не більше!»), а її чоловік, дядько Сашко, примудрився знайти в шафі господарську пляшку й напитися ще до основного застілля. Діти ж їхні, Кирило і Дашка, носилися навколо столу як очманілі, хапали їжу руками прямо зі спільних страв і витирали жирні пальці об скатертину.
Після того вечора Ірина поклялася собі: жодних більше родинних свят. Ніколи. Але ось минув час, і ось вона знову накриває стіл, знову сподівається, що цього разу все мине інакше.
Першими приїхали батьки Олега — тихі, інтелігентні люди. Мама принесла торт «Наполеон» власного приготування, тато — букет білих троянд. Вони тепло привітали молодих, вручили конверт («Купіть собі щось приємне, діти») і скромно розташувалися на дивані.
Потім прибула сестра Олега, Світлана, з чоловіком і восьмирічним сином. Вони подарували сертифікат у спа-салон і одразу почали розхвалювати святкове оздоблення квартири.
— Ір, як ти вмудряєшся? — захоплювалася Світлана. — У мене б руки не дійшли так гарно все оформити!
Ірина розквітала. Може, даремно вона хвилювалася? Може, сьогодні справді все мине добре?
А потім пролунав дзвінок у двері, і на порозі з’явилася тітка Галя.
Вона ввійшла так, наче інспектувала територію противника. Гострий погляд ковзнув по коридору, затримався на дзеркалі («Нове? Недешеве, мабуть…»), промацав обстановку у вітальні. За нею дріботів дядько Сашко з червонуватим обличчям — було ясно, що він уже «прийняв на груди» для настрою. Слідом ввалилися їхні нащадки: п’ятнадцятирічний Кирило, який не випускав з рук телефону, і тринадцятирічна Даша в джинсах, забруднених чимось білим.
— Ну, здрастуйте, ювіляри! — голосно оголосила тітка Галя, навіть не потрудившись зняти туфлі. — Десять років! А ми з Сашком уже двадцять п’ять разом, правда, Сашко?
Дядько Сашко промимрив щось нерозбірливе й одразу почав озиратися на всі боки — шукав очима, де тут можна випити.
— Проходьте, проходьте, — заметушилася Ірина, з усіх сил натягуючи посмішку. — Рада вас бачити.
— Ага, — сухо відгукнулася тітка Галя й пройшла у вітальню, окидаючи поглядом зібраних родичів. Жодного згортка з подарунком у її руках не було.
Застілля почалося традиційно. На стіл виставили легкі закуски — канапе з червоною рибою, тарталетки з ікрою, нарізки з овочів і сирів. Олег урочисто відкоркував пляшку шампанського.
— Що ж, дорогі гості, — почав він, розливаючи ігристе в келихи, — дякую, що прийшли розділити з нами цей день…
— А чого тільки шампанське? — голосно поцікавився дядько Сашко, з тугою дивлячись на пляшку. — Чогось міцнішого не передбачається?
Запала незручна пауза.
— Тату! — вдавано хихикаючи, смикнула чоловіка тітка Галя, але в її голосі чулося скоріше роздратування, ніж веселість.
— Вино буде, — спокійно відповів Олег. — І коньяк до гарячого. Не хвилюйтеся.
— А-а-а, ну добре тоді, — дядько Сашко трохи розслабився й прийнявся жадібно хапати канапе, запіхаючи їх у рот цілком.
Тітка Галя тим часом прискіпливо розглядала закуски.
— Ікра, — констатувала вона. — Сьомга чи форель?
— Форель, — відповіла Ірина, відчуваючи, як усередині все стискається.
— Ага, — багатозначно простягнула тітка Галя. — Ну, форель вона і в Африці форель. Не осетер.
Світлана закашлялася, поперхнувшись шампанським. Мама Олега зблідла й відвернулася до вікна. Ірина відчула, як рум’янець заливає її щоки.
— Нам ця смачнішою здалася, — твердо сказала вона.
Діти тітки Галі вже встигли забруднити тарілки, сталячи їжу на скатертину. Даша розмазувала по хлібу м’який сир так, наче штукатурила стіну, а Кирило, не відриваючись від телефону, наосліп запихав у рот канапе, половина з яких падала мимо.
— Діти, обережніше, — мляво зауважила тітка Галя, але навіть не подивилася в їхній бік.
Гості вручали подарунки. Батьки Олега вже подарували конверт. Світлана зі своєю родиною піднесли сертифікат. Черга дійшла до тітки Галі.
— А ми вам потім подаруємо, — недбало кинула вона. — Після застілля.
Ірина й Олег перезирнулися. Дивно, але добре. Може, вони забули подарунок у машині.
Тим часом настав час подавати салати й гаряче. Ірина хвилювалася як перед виходом на сцену. Вона так старалася! Салати вона виклала за допомогою кулінарного кільця — рівні, гарні циліндри на білих тарілках, прикрашені зеленню. Кожному гостю — своя порція, жодної спільної миски, з якої всі черпають ложками й бруднять.
А головне — гаряче. М’ясо! Вона обирала свинячі відбивні, відбивала їх, маринувала в спеціях, потім викладала в порційні керамічні формочки, зверху — шар свіжих овочів, потім — щедра шапка якісного тертого сиру. Усе це запікалося в духовці до золотистої скоринки. Вийшло гарно, ароматно, апетитно.
Олег урочисто вніс формочки на підносі й почав розставляти їх перед гостями. Ірина слідом розподіляла салати.
— Ого, як гарно! — вигукнула Світлана. — Ірочка, ти чарівниця!
— Так, дуже вишукано, — схвально кивнула мама Олега.
Дядько Сашко, уже прикінчивши четвертий келих шампанського й помітно повеселішавши, потягнувся за формочкою й радісно оголосив:
— О, гаряченьке! От це так!
А тітка Галя мовчала. Вона дивилася на свою порцію з таким виразом обличчя, наче їй подали щось образливе. Погляд її метався від власної тарілки до тарілок інших гостей, наче вона порівнювала, чи не обділили саме її.
Потім вона взяла виделку й почала колупати салат. Розібрала його шари — шпинат, помідори, кабачки, сир. Спробувала шматочок, поморщилася.
— Майонез покупний? — спитала вона.
— Так, — відповіла Ірина, відчуваючи, як напруження повертається. — «Провансаль».
— Ага, — знову багатозначне «ага». — Я зазвичай домашній роблю. З перепелиних яєць. Корисніше.
За столом запанувала тиша. Світлана судомно шукала слова, щоб змінити тему. Олег стиснув кулаки під столом.
Але тітка Галя ще не закінчила. Вона відсунула салат і прийнялася за гаряче. Виделкою підчепила сирну скоринку, розгребла овочі, добралася до м’яса. Відрізала шматочок, відправила в рот. Жувала повільно, обдумуючи вердикт.
А потім промовила те, що Ірина запам’ятає назавжди:
— А чого це порції такі маленькі? Вам для гостей м’яса шкода? — спитала здивована рідня.
Слова зависли в повітрі. Ірина відчула, що червоніє до коріння волосся. Олег застиг з виделкою на півдорозі до рота.
— Що ви маєте на увазі? — тихо спитала Ірина.
— Ну от дивіться, — тітка Галя тицьнула виделкою у свою формочку. — Тут один шматочок м’яса грамів на сто! Це ж сміх просто. Я такою порцією не наїмся. І салат теж — раз-два і все з’їла. Це що, для тих, хто худне, меню?
— Галю, ну навіщо ти… — спробувала втрутитися мама Олега, але тітка Галя була нестримна.
— Ні, я серйозно! Ми що, на дієті тут сидимо? У мене Сашко після роботи голодний, йому нормальну порцію м’яса треба! А тут що? Прикрашальництво якесь. Овочі, сир… А де м’ясо-то нормальне?
— Тітко Галю, це ще не все, — втрутився Олег, з усіх сил зберігаючи спокій. — Буде ще десерт, пиріг…
— Десерт! — фиркнула тітка Галя. — Мені м’ясо треба, а не десерт! Ви б краще на великому блюді подали, як нормальні люди. Кожен узяв би собі, скільки хоче. А тут що? Порційно! Щоб більше не взяли, так? Щоб багато не з’їли!
Дядько Сашко, вже добряче п’яний, підтримав дружину:
— Точно! Я б ще добавки попросив. А тут що — одна формочка й усе?
— Є ще в духовці, — крізь зуби процідила Ірина. — Я готувала із запасом.
— Ага, значить, є! — тріумфально вигукнула тітка Галя. — Ну от бачите! Приховали. Шкода, значить.
Світлана не витримала:
— Тітко Галю, що ви таке кажете?! Іра два дні готувалася, старалася! Усе гарно, смачно…
— Гарно — так, не сперечаюся, — поблажливо погодилася тітка Галя. — Тільки красою ситий не будеш. Я от у себе коли гостей запрошую, завжди з душею! Великі блюда, щоб усім вистачило! А не ці от штучки-дрючки порційні. Це все — жлобство! Щоб люди багато не з’їли!
— Галино! — різко гукнула її теща Олега. — Припини негайно!
Але було пізно. Слова були сказані. Атмосфера свята впала, як картковий будиночок.
Ірина сиділа з блідим обличчям, дивлячись у свою тарілку. Вона не плакала — вона просто застигла, відчуваючи, як усередині неї щось ламається. Вона так старалася. Так хотіла, щоб усе було ідеально. Щоб здивувати, порадувати. А у відповідь — це.
Олег поклав руку їй на плече.
— Іро, не звертай уваги…
— Та що тут не звертати? — втрутилася Світлана. — Тітко Галю, ви просто неймовірно груба! Як ви можете так говорити?!
— Я що, неправду сказала? — тітка Галя випнула підборіддя. — Я правду-матку ріжу! Не люблю оту от фальш! Хочеш пригостити — пригости нормально! А це що? Понти одні!
Діти її продовжували жувати, абсолютно не звертаючи уваги на скандал. Кирило втупився в телефон, Даша запихала в рот другий шматок м’яса, який поцупила з формочки брата.
Решта вечора минула в тяжкому мовчанні. Гості доїдали свої порції, механічно жуючи й уникаючи взаємних поглядів.
Коли настав час іти, батьки Олега тепло попрощалися, ще раз привітали молодих і вибачилися за родичку. Світлана обняла Ірину й прошепотіла:
— Не бери в голову. Вона завжди така. Просто заздрить.
А тітка Галя, натягаючи куртку, холодно кинула:
— І подарунок ми вам не дамо.
— Що? — не зрозумів Олег.
— У конверті в нас було п’ять тисяч, — пояснила тітка Галя. — Але ми вирішили, що не будемо дарувати. Бо на п’ять тисяч ми тут точно не наїлися й не напилися. Тож вважайте, що квити.
Вона розвернулася й вийшла, не попрощавшись. Дядько Сашко, спотикаючись, почвалав за нею. Діти мовчки попленталися за батьками, залишивши на скатертині жирні плями та крихти.
Олег та Ірина залишилися стояти в передпокої, не в змозі вимовити ані слова.
Прибирати зі столу вони почали вже далеко за північ. Мовчки складали тарілки, знімали скатертину, витирали розводи.
— Ніколи більше, — нарешті промовила Ірина. — Чуєш? Ніколи.
— Я повністю підтримую, — кивнув Олег. — Ніколи.
— Наступну річницю відзначимо в ресторані, — продовжила Ірина, і в її голосі звучала не образа — втома. Глибока, випалююча втома від спроб догодити тим, хто не цінує. — Замовимо столик на двох. Без рідні. Просто ти і я.
— Просто ми, — погодився Олег.
Він обійняв дружину, і вони так і стояли посеред вітальні, серед залишків розгромленого свята. А у вікно дивилася нічна темрява, і було в ній щось заспокійливе — обіцянка, що цей день закінчиться і завтра почнеться новий. День, у якому не буде місця токсичній рідні та нестерпному почуттю провини за те, що ти недостатньо хороший.
На кухонному столі все ще стояли недоторканими три порційні формочки з м’ясом. Запас, який Ірина приготувала про всяк випадок. Вона подивилася на них і всміхнулася:
— Знаєш, а вони справді гарні вийшли.
— Гарні, — підтвердив Олег. — І смачні. Я свою порцію з’їв із задоволенням.
— Тоді завтра на вечерю доїмо, — вирішила Ірина. — Тільки ми вдвох. Без свідків та експертів.
Олег розсміявся — вперше за весь вечір.
— Домовилися.
