Коли Олені виповнилося 13 років, батьки вирішили, що їм обов’язково потрібна ще одна дитина і у неї з’явився брат. «Пощастило тобі з помічницею!» – радісно вигукували знайомі і рідня. Олена не любить згадувати дитинство, але одного разу вона розповіла мені свою історію.
Мати раділа, що можна в декреті не сидіти 3 роки, як зі мною. І коли Мишкові виповнився рік, вона в один день згорнула годування і вийшла на роботу на повний день. З ранку до нас приходила бабуся, а коли я поверталася зі школи, вона або засинала, або йшла додому. Брат залишався під моєю опікою. Як же він кричав перший час …
Вдень майже не спав. Мені потрібно було його і переодягнути, і помити, і погодувати, причому кашки-пюрешки завжди свіжі. Якщо батьки поверталися ввечері і бачили брудний посуд або непопрасовані кофтинки-штанці, починали лаятися, що я нероба і дармоїдка. Потім зазвичай переходили до перевірки уроків, а коли мені їх робити? У навчанні я, звичайно, скотилася. Шкодуючи мені ставили «трійки», через які мене лаяли ще сильніше.
– Машинка пере, посудомийка миє, прохолоджуєшся тут цілими днями, про гулянки, мабуть, тільки думаєш! – висловлював мені батько, а мати слухняно кивала. Наче сама забула, як це сидіти хоч кілька годин з неспокійною дитиною, паралельно роблячи домашні справи.
Машинка пере, згодна. Але її потрібно ще завантажити, а потім всі речі розвісити і вчорашнє попрасувати. Посудомийку мені вдень вмикати не дозволяли – багато електрики бере, до того ж дитячий посуд мити змушувала тільки руками і окропом обдавати. А ще я повинна була мити підлоги майже щодня – Міша був дуже активним, багато повзав і ходив.
Трохи легше стало, коли брат пішов в садок. Батьки наполягли, щоб я забирала його відразу після обіднього сну і полуднем годувала вже вдома. Нехай так, але у мене була хоча б кілька годин після школи. Я трохи підтягла уроки і випускалася вже без «трійок».
Всі старші класи я мріяла про факультет біології. Це єдиний предмет, який давався мені легко і був цікавий. Але батьки мій вибір не підтримали.
– Універ знаходиться в центрі міста, ти до нього будеш по півтори години добиратися. А назад о котрій? Мішу треба на танці водити. А ще підготовка скоро почнеться! Не вигадуй!
Батьки були непохитні, так що місце подальшого навчання мені вибирали за територіальною ознакою. Найближче до будинку був кулінарний технікум, куди я і вступила на кухаря-кондитера. Перший семестр я майже не пам’ятаю – була, як це модно зараз називати, в депресії. А потім втягнулася. Мені сподобалося випікати торти, робити тістечка і різні десерти.
З другого курсу я знайшла підробіток – у вихідні працювала в одному кафе поряд з будинком. Батьки спочатку бурчали, що мене немає вдома, але я змогла відстояти хоча б цей особистий час. Коли я закінчила технікум, мене взяли на повну ставку.
Через деякий час до нас в кафе прийшов новий кухар. Ми стали зустрічатися, я затримувалася вечорами, і батьки знову почали вирувати і лаятися. Кілька разів батько приходив зустрічати мене зі зміни, щоб я ні в якому разі не пішла гуляти з Микитою, моїм коханим. Якось вони влаштували мені сімейну нараду.
Покликали бабусю, тітку з чоловіком. Посадили мене в центр кімнати і почали вичитувати, щоб я думати забула про наречених, прогулянки і будь-які розваги. – З кафе звільнишся! – заявила тітка. – Я тебе на роботу в Мішину школу влаштувала. Помічником кухаря будеш.
– Найкраща новина за сьогодні! – радісно вигукнула мати. – Міша завжди під наглядом буде, до того ж там після обіду вдома вже можна йти. Будеш встигати його на гуртки водити.
Звільнитися з кафе, де мене цінували, платили зарплату, де у мене все виходило і де працював мій коханий? Я уявляла життя, яке мене чекало – сумна шкільна їдальня зі слизькими котлетами і злиплими макаронами, відпрацювання вдома вечорами, життя, присвячене Михайлу.
– Поки брат не закінчить школу, про заміжжя навіть не мрій! – суворо сказав батько.
На наступний день я все розповіла Микиті. І ми придумали ось який план. Він давно хотів відкрити своє кафе, збирав гроші, але цього було недостатньо. Тому потрібно було шукати інвесторів або брати кредит в банку. Вдома я сказала, що мені потрібно відпрацювати два тижні. Не відпускають, мовляв, просто так. Батьки погодилися почекати цей строк.
Інвестора ми, на жаль, знайти не змогли, зате знайшли нову роботу. Знайомий Микити працював адміністратором в столичному ресторані і запропонував його в новий проект, який відкривався в Одесі. Микита з’їздив на співбесіду до Києва і умовив начальника поспілкуватися зі мною по скайпу. Поки я розповідала про себе, мій коханий запропонував їм спробувати кілька десертів, які приготувала я. Довіз їх в переносному холодильнику.
В мій останній робочий день мене відпустили раніше. Я забігла додому на півгодини, поки ніхто ще не повернувся, швидко покидала речі в сумку, забрала документи і свою заначку і поїхала до Микити. Вранці у нас поїзд в Одесу. Далі – тільки моє життя, яке я буду присвячувати тим, кого виберу сама, а не кого мені нав’язали.
Так, я люблю свого брата і дуже сподіваюся, що колись ми зможемо спілкуватися. Ненависті до батьків я теж не відчуваю. Але я розумію, що поки живу з ними в одній квартирі і навіть в одному місті, я буду під їх впливом. Я не така сильна, щоб дати їм відсіч. Тому, на жаль, довелося бігти. Сподіваюся, що на новому місці у нас все складеться.
Фото ілюстративне з вільних джерел
