Поспішаючи на роботу, в натовпі Ірина помітила свого чоловіка з брюнеткою. А коли суперниця обернулася, жінка одразу впізнала її
— Ну що, як минула співбесіда? — запитав Георгій, коли Ірина зайшла в квартиру. Ірина важко зітхнула і зняла туфлі, з гучним звуком відкинувши їх убік. Зазвичай вона все тримала в порядку і не дозволила б собі так поводитися з взуттям, але останнім часом накотила якась апатія.
Ірина багато років пропрацювала в звичайній шкільній їдальні. Раніше в неї вибору особливо не було. Вона дуже рано вийшла заміж, бо одразу розуміла, що саме з Георгієм, своїм одногрупником, хоче провести все життя. Ну і чого було тягнути?
Одразу й розписалися. Весілля особливо великого не влаштовували, все одно ні в Георгія, ні в Ірини сім’ї не були особливо багатими. Тільки чого Ірина не очікувала, так що на четвертому курсі вона чекатиме на дитину. Ну і довелося обирати, чи залишатися їй далі вчитися, чи виховувати дитину. Ірина обрала останнє.
Ірина ніколи не шкодувала про своє рішення. У неї з’явилася чудова дитина, улюблений синочок Ігор. Вона б зовсім не стала міняти своє життя. Усі дні, проведені з Ігорем, були найкращими. Ну а після декрету Ірина вирушила працювати туди, куди покликали.
У шкільну їдальню. Там працівники потрібні були завжди. Ірина думала, що це все тимчасово, що вона ще повернеться до навчання. Але те одне, то інше, і все-таки ніяк не виходило в неї піти. А згодом Ірина вже зрозуміла, що боїться йти з роботи. Усе-таки в школі все було звично.
Вона вже знала всіх педагогів, усіх колег, була звична атмосфера. Зрештою, Ігор до цієї школи ходив, і вона могла більш-менш за ним стежити.
Роки минали, Ігор уже школу закінчив, але Ірині йти було стрьомно. Скільки років уже тут пропрацювала, навіщо все міняти? Але вік брав своє, Ірина все-таки вирішила, що варто пошукати інший варіант.
— Ну і правильно, — підтримав дружину Георгій за вечерею. — Ти там 20 років пропрацювала, скільки вони з тебе нервів зробили. Економлять же на тобі, на всіх вас. Давно вже час було піти з цієї їдальні. Нічого, знайдемо тобі нормальну роботу.
От легко Георгію говорити. У нього-то освіта є, а вона? Навіть якби й була, за 20 років уже все можна забути. Саме тому Ірина прагнула, щоб Ігор швидше вибрав спеціальність і вирушив учитися в університет. Тепер он поїхав в інше місто. Дзвонить щодня, розповідає, як справи. Ну хоча б якась радість в Ірини є.
Ось так от Ірина набралася хоробрості і все-таки пішла з їдальні. Тільки що робити далі? Усі газети, весь інтернет перерила. Усюди потрібні молоді, а їй 43 роки. Ну і що вона може запропонувати? Ні освіти, ні молодості. Але їй хотілося б знайти якусь гідну роботу, та й Георгій на цьому наполягав.
— Та ніяк, — зітхнула Ірина. — По обличчю вже бачила, що мене не візьмуть.
Ірина присіла за стіл з чоловіком, наливаючи собі склянку води.
— Знаєш, — сказав Георгій, потрясаючи виделкою в повітрі. — А в мене є передчуття, що в тебе наступного разу все вийде.
— М-м, і чому це?
— Та так, — Георгій знизав плечима. — Просто я в тебе вірю. Ти в мене розумниця, красуня. І інші це обов’язково побачать.
Яке ж усе-таки золото в неї чоловік. Ірина мимоволі всміхнулася. Хоча вона вже котрий раз не проходить, він все ще її підтримує.
— Гаразд, спробуй сходити ще раз. Але якщо не вийде, то якоюсь прибиральницею піду.
— Но-но… Ти це… в мене навіть не кажи так. Ніяких прибиральниць мені. І так он уже нагорбатилася у себе, і годі.
— А працювати-то в нас у сім’ї хто буде? Ми ж на одну твою зарплату не проживемо.
— Все буде добре. От побачиш.
Співбесіда була на секретаря. Ірина не знала, чому чоловік був так у ній впевнений. У неї ж адже ніякого досвіду, не відповідної освіти. Але вона йому пообіцяла, що сходить.
І на подив, Ірині передзвонили. А вже за кілька днів вона змогла приступити до роботи. Спочатку було складно, і Ірина боялася, що її виженуть. Але минув уже місяць, і здається ніхто її виганяти не збирався.
Каблуки стукали по асфальту, розбризкуючи воду, що залишилася після дощу. Ні, ну синоптики, як завжди. От кажуть, що буде сонце, а потім дощ як з відра ллє. Гаразд ще, Ірина під цей дощ не потрапила. Тільки от тепер кожну калюжу обходь, на роботу не встигнеш. Адже якщо вона запізниться, Андрій Георгійович «спустить на неї всіх собак».
Начальник взагалі не терпів, коли підлеглі запізнювалися. Одного разу колега запізнилася на 5 хвилин, а потім начальник навантажив її звітами. Розділити долю своєї колеги Ірині не хотілося. Тим більше, на свою роботу вона влаштувалася тільки от нещодавно, два місяці, вважай, пропрацювала.
Коли вона дійшла до переходу, як на зло, у пішоходів загорівся червоний. Постукуючи носком туфлі по асфальту, Ірина нетерпляче чекала, коли ж можна буде перейти дорогу. Вона глянула на інший бік дороги, де чекали інші люди, і тут мало не похолола.
На тому боці стояв Георгій і розмовляв з якоюсь брюнеткою. Він же ж має бути на роботі… Може, це його колега? Ну якось уже дивно він посміхається. Жінка виглядала доглянутою. Чорні локони струменіли по спині, спідниця-олівець обтягувала стрункі ноги. Ірина відчула укол ревнощів.
І ось загорілося зелене світло, і жінка розвернулася. Люди рушили до переходу, а Ірина так і застигла на місці. Це була Оля, жінка з відділу кадрів, яка приймала Ірину на роботу. Ірина навіть припустити не могла, звідки Георгій і Оля знають одне одного.
Вона прокрутила в голові безліч варіантів, але все стало ясно, коли Георгій і Оля обнялися. Ірина відчула, як до її очей підступають сльози. Вона не могла на це дивитися. Потрібно було йти вперед, але вона розвернулася й вирушила назад.
Ірина швидким кроком пішла, куди очі ведуть. Дорогою вона схаменулася й зателефонувала начальнику. Повідомила, що сьогодні захворіла і прийти не зможе. Андрій Георгійович і її полаяв, але побажав швидшого одужання.
Увечері Ірина сиділа на кухні, попиваючи холодну воду. І все думала про те, як руйнується її життя. У дверях повернувся ключ, і все тіло Ірини натягнулося, як струна. Вона навіть не уявляла, як буде розмовляти з чоловіком.
— Георгій зайшов на кухню з явно невдоволеним виглядом.
— Ти чого така похмура сидиш? Нічого ж не сталося серйозного?
Ірина похитала головою.
— Я тебе сьогодні вранці бачила, — сказала вона.
Георгій нерозуміюче глянув на дружину.
— Ти сьогодні на роботі не був, так?
— Був, звісно, що за запитання.
— Я тебе бачила на переході разом з Олею.
І тут Георгій завмер. Руки перемістилися зі столу десь донизу.
— І що ти бачила?
— Як ви обіймалися, — голос зрадницьки затремтів. Ірині не хотілося виглядати слабкою, але вона нічого не могла з собою вдіяти.
— Ір… — Георгій простягнув руку, щоб взяти дружину за руку, але Ірина смикнула її.
— Ти повинна мені дати все пояснити.
— Та що тут пояснювати…
— Оля — моя колишня однокласниця. Коли ти вирішила звільнятися з роботи, і в тебе все ніяк не виходило знайти місце, я зателефонував їй, запитав, чи не потрібен їм хтось. Попросив, щоб вона якось вплинула на начальника. Сказав, що ти здібна, і хоч у тебе освіти немає, ти багато зможеш.
Вона сумнівалася, але я попросив дати тобі випробувальний термін. Спробувати тебе навчити. Ну і ти їм усе довела. А сьогодні ми з нею зустрілися на перерві, от і все. Я просто хотів дізнатися, чи все в тебе там гаразд, чи залишать вони тебе далі працювати. Якщо мені не віриш, можеш у свого начальника спитати, чи рекомендувала йому тебе Оля. І ось, — Георгій поклав перед Іриною телефон. — Можеш перевірити. Не знайдеш жодного листування.
Ірина сумнівалася, чи варто їй довіряти чоловікові. Ніч у неї була неспокійна. А наступного дня вона все-таки наважилася поговорити з Андрієм Георгійовичем. І справді, як говорив чоловік, так все й було. Ірина всміхнулася. От же дурниці. А чоловік у неї найкращий.
