Олена стояла на сходовій клітці, і єдине, що вона відчувала — це як гуде в ногах після дванадцяти годин у дорозі. Два перельоти, затримка рейсу в Мюнхені, нестерпний біль у спині. Вона мріяла лише про одне: скинути ці кляті туфлі, прийняти гарячий душ і впасти в обійми Андрія. Він обіцяв приготувати вечерю. «Чекаю тебе, рідна. Зробив твою улюблену лазанью», — написав він їй ще вчора вранці. Відтоді зв’язку не було, її телефон розрядився десь над Польщею.
Вона вставила ключ у замок. Точніше, спробувала вставити.
Метал шкрябнув по металу. Ключ не входив навіть на міліметр. Олена нахмурилася, подумавши, що переплутала поверхи. Вона відступила на крок, подивилася на номер. Велика бронзова цифра «42». Її поверх, її двері. Але двері були іншими. Замість знайомої темно-коричневої оббивки перед нею височіли масивні, броньовані двері кольору мокрого асфальту.
— Що за жарти… — пробурмотіла вона. Андрій давно хотів поміняти двері, але ж не міг він зробити це, поки її не було, і не попередити?
Олена натиснула на кнопку дзвінка. Пролунала незнайома, різка мелодія. Тиша. Вона натиснула ще раз, тримаючи палець на кнопці кілька секунд.
За дверима почулися кроки. Важкі, не чоловіка. Замок клацнув кілька разів, і двері прочинилися.
На порозі стояв огрядний чоловік років п’ятдесяти в розтягнутій домашній футболці. Він жував щось, тримаючи в руці надкушене яблуко.
— Вам кого? — запитав він басом, невдоволено оглядаючи Олену та її валізу.
Олена кліпнула очима, намагаючись зрозуміти, хто це такий. Може, майстер з ремонту? Батько Андрія? Ні, батько Андрія помер п’ять років тому.
— Добрий вечір. Я… я тут живу. А ви хто? Де Андрій? — її голос здригнувся, але вона намагалася триматися впевнено.
Чоловік перестав жувати. Його брови поповзли вгору.
— Дівчино, ви щось плутаєте. Я тут живу. А ви хто така?
— Я Олена Ковальчук! Це моя квартира! — голос Олени зірвався на крик. Вона зробила крок уперед, намагаючись зазирнути за спину незнайомця. У коридорі, де раніше стояла її улюблена банкетка для взуття, тепер стояла дитяча коляска. Шпалери були іншими. Пахло чужою їжею — смаженою цибулею і якимись дешевими парфумами.
— Ігоре, хто там? — з глибини квартири вийшла жінка в халаті, витираючи руки рушником.
— Та ось, каже, що вона тут живе, — хмикнув чоловік. – На підпитку, чи що.
— Я не п’яна! — Олена відчула, як до горла підступає паніка. Вона вчепилася в ручку своєї валізи так, що побіліли кісточки. — Випустіть Андрія! Що ви зробили з моїм чоловіком?! Я зараз викличу поліцію!
— Викликай, — спокійно відповів Ігор. — Тільки заодно хай перевірять твою адекватність. Ми купили цю квартиру три тижні тому. У нас всі документи на руках. Витяг з реєстру, договір купівлі-продажу. А минулий власник, який нам її продав, сказав, що його колишня дружина може влаштовувати істерики.
Слова вдарили Олену сильніше за фізичний удар.
Купили? Три тижні тому? Колишня дружина?
— Який власник? — ледве видавила вона, відчуваючи, як підлога йде з-під ніг.
— Андрій Вікторович Ковальчук. Нормальний мужик, до речі. Зробив нам знижку за терміновість. А тепер іди звідси по-доброму, бо я справді викличу наряд, — Ігор зробив рух, щоб закрити двері.
Олена інстинктивно виставила ногу, блокуючи двері.
— Покажіть документи! Ви брешете! Ми в шлюбі, ця квартира куплена нами спільно, він не міг її продати без мого підпису!
Жінка за спиною Ігоря злякано відступила.
— Ігоре, закрий двері, дитина злякається… — пропищала вона.
Ігор грубо штовхнув Олену в плече, змусивши її відсахнутися, і з гуркотом зачинив броньовані двері. Клацнув замок.
Олена залишилася одна в тьмяно освітленому під’їзді. Вона притулилася спиною до холодної стіни і повільно сповзла вниз, сівши прямо на бетонну підлогу поруч із валізою. Її дихання було переривчастим. Руки тряслися. Вона гарячково полізла в сумку, дістала телефон. Чорний екран. Мертвий.
У цей момент двері сусідньої квартири тихо скрипнули. У щілину визирнула баба Галя — старенька, яка знала про мешканців будинку більше, ніж дільничний.
— Оленко? — прошепотіла вона, виходячи на сходову клітку. — Дитино, це ти?
Олена підвела на неї повні сліз очі.
— Тьотю Галю… що тут відбувається? Хто ці люди?
Старенька охнула, підійшла ближче і поклала суху зморшкувату руку Олені на голову.
— Ой, лишенько… А я ж думала, ти знаєш. Я ж думала, ви розійшлися.
— Як розійшлися? Я була у відрядженні в Німеччині місяць! Ми відкривали там філію!
— Місяць, кажеш… — баба Галя сумно похитала головою. — А Андрій твій речі вивозив два тижні тому. З вантажниками. І не сам він був, Оленко. З ним курва якась крутилася. Молода, фарбована така, на високих підборах. Вона ще вказувала вантажникам, що брати, а що лишати. А потім прийшли ці, нові… Андрій мені сказав: «Ми з Оленою розлучаємося, вона в Європі залишається жити, а я продаю все і їду геть».
Сльози нарешті прорвали дамбу. Олена закрила обличчя руками і заридала. Це був не просто шок. Це було відчуття, ніби її живцем закопали. Її квартира. Її речі. Її фотографії, книги, бабусин сервіз, її одяг… Все, що складало її життя останні сім років, зникло.
— Ходімо до мене, дитино, — потягнула її за рукав баба Галя. — Чаю поп′ємо, телефон зарядиш.
Наступні кілька годин у квартирі сусідки пройшли як у тумані. Щойно екран телефону засвітився, Олена побачила десятки сповіщень. Але не від чоловіка.
Вона набрала його номер. «Абонент знаходиться поза зоною досяжності». Вона зайшла в месенджери — останній раз Андрій був у мережі тиждень тому. Аватарка в Telegram зникла.
Олена відкрила банківський додаток. Вони мали спільний рахунок, куди відкладали гроші на заміський будинок.
Вона ввела пароль. Сторінка завантажилася.
Баланс: 0.00 грн.
— Тварюка… — прошипіла Олена, дивлячись на екран. Її голос був настільки холодним, що баба Галя, яка наливала чай, здригнулася. — Він вивів усе. Вісімдесят тисяч доларів. Всі мої заощадження.
Вона подзвонила своїй найближчій подрузі, Каті. Катя приїхала за пів години, порушивши всі правила дорожнього руху. Коли вона почула історію, її очі стали розміром з блюдця.
— Збирай валізу, ти їдеш до мене, — скомандувала Катя. — Завтра вранці ми їдемо до юриста. Цього не може бути. Квартира оформлена на вас обох. Як він її продав?
Всю ніч Олена не стулила очей. Вона сиділа на кухні у Каті, пила червоне і намагалася згадати кожну деталь останніх місяців. Чи були дзвіночки? Андрій став дратівливим, часто затримувався «на роботі». Останнім часом він наполягав на тому, щоб вона взяла цей проєкт у Німеччині, хоча вона вагалася. «Це твій шанс, кохана. Я впораюся тут сам», — казав він, цілуючи її в маківку.
Який же він актор. Яка ж я дурепа.
Зранку вони сиділи в кабінеті Катіного знайомого юриста, Максима.
— Отже, — Максим переглядав електронні реєстри на своєму моніторі. — Квартира дійсно переоформлена. Угода укладена двадцятого числа. Нотаріус — Гузєєва.
— Як він це зробив без моєї згоди?! — Олена вдарила долонею по столу. — Я нічого не підписувала!
Максим подивився на неї з важким зітханням.
— Олено, згадайте. За останні пів року ви не підписували жодних довіреностей? У нотаріуса?
Олена завмерла. У пам’яті виринув лютневий ранок. Андрій дуже поспішав. Він сказав, що знайшов ідеальне авто для них, але продавець вимагає завдаток і оформлення сьогодні, а Олена мала летіти у відрядження.
«Заїдьмо до нотаріуса на п’ять хвилин, підпишеш довіреність, щоб я міг від твого імені оформити кредит і покупку на нас двох, поки ти за кордоном».
Вона підписала якийсь бланк. Не читаючи. Вона довіряла своєму чоловікові.
— Генеральна довіреність, — тихо сказала Олена, відчуваючи нудоту. — Я дала йому генеральну довіреність із правом розпоряджатися майном.
Максим кивнув.
— Саме так. З юридичної точки зору, угода чиста. Він мав право продати квартиру від вашого імені. Гроші, за законом, він мав передати вам, але… довести, що він цього не зробив, буде вкрай важко. Особливо, якщо він вже за кордоном.
— Він не за кордоном, — раптом подала голос Катя, яка до цього мовчки сиділа в телефоні. Всі подивилися на неї.
— Мій брат працює в кіберполіції, ви ж знаєте, — Катя хижо посміхнулася. — Я попросила його пробити Андрія по базах. Він не перетинав кордон. Його авто вчора засвітилося на камерах на виїзді з міста у бік Буковеля. І я тільки що обдзвонила елітні комплекси. В одному з них, «Альпійська Долина», на ім’я Ковальчук знято котедж. На місяць.
Олена підвелася. Її очі були сухими. Біль поступився місцем чомусь іншому. Люті. Чистій, крижаній люті.
— Катю, позич мені свою машину.
Дорога до Карпат зайняла вісім годин. Олена гнала авто так, ніби за нею гналися демони, хоча насправді вона їхала до них.
Надворі вже стемніло, коли вона під’їхала до закритого комплексу дерев’яних котеджів. Охорона на в’їзді не хотіла її пускати, але Олена, показавши паспорт зі штампом про шлюб, заявила, що приїхала зробити сюрприз чоловікові.
Котедж №12 світився теплим світлом. Через великі панорамні вікна було видно камін і дві фігури на дивані.
Андрій сидів у м’якому халаті, тримаючи в руці келих. Поруч із ним, поклавши голову йому на плече, сиділа дівчина років двадцяти п’яти. З довгим білявим волоссям, у шовковій піжамі. Вони сміялися.
Олена не стала стукати. Вона просто натиснула на ручку — двері були не замкнені.
Вона зробила крок у тепле, пропахле дорогими парфумами і дровами приміщення.
Двері за нею голосно грюкнули.
Андрій підкинув голову. Його обличчя за секунду змінилося від розслабленого до блідо-сірого. Келих у його руці похитнувся, і червоне вихлюпнулося на світлий килим.
— Олено?.. — видихнув він. Це прозвучало так, ніби він побачив привида.
Блондинка різко підскочила, натягуючи на себе халат.
— Андрію, хто це? — пискнула вона.
Олена стояла посеред кімнати. На ній була та сама куртка, в якій вона вчора летіла з Німеччини, волосся розтріпане, очі палали. Вона повільно підійшла до журнального столика.
— Привіт, коханий, — її голос був незвично низьким і спокійним. Від цього спокою Андрію стало ще страшніше. — Як лазанья? Смачна вийшла?
Він підвівся, виставляючи руки вперед, ніби захищаючись.
— Олено, послухай… Ти не повинна була повернутися так рано. У тебе контракт ще на два тижні…
— Не повинна була? — Олена різко схопила зі столу порожню пляшку і з силою жбурнула її в камін. Пляшка розлетілася на сотні друзків з неймовірним гуркотом. Блондинка заверещала і закрила голову руками.
— Заткнися! — гаркнула на неї Олена. Потім перевела погляд на Андрія. — Ти продав мою квартиру. Ти вкрав мої гроші. Ти викинув мої речі! Де мої речі, Андрію?! Де фотографії моєї мами?!
Андрій нервово облизав губи. Його очі бігали.
— Речі… я відправив їх на склад. Клянуся, я все спакував… Олено, заспокойся, давай поговоримо як дорослі люди.
— Як дорослі люди? — Олена підійшла до нього впритул. Вона була нижчою за нього на голову, але зараз здавалося, що вона височіє над ним. — Дорослі люди не обкрадають своїх дружин, коли ті працюють на двох роботах, щоб забезпечити їм «бізнес»!
— Це була наша квартира! І мої гроші теж! — раптом спалахнув Андрій, переходячи в напад. Його обличчя почервоніло. — Ти думаєш, мені подобалося це життя? Ти ж постійно на роботі! «Андрію, я у відрядженні», «Андрію, у мене дедлайн». Ти не дружина, ти бізнес-партнер! А я хотів сім’ю! Я хотів жінку, яка буде поруч, а не робота в спідниці!
Олена розсміялася. Це був гіркий, страшний сміх.
— Ти хотів сім’ю? Того ти п’ять років сидів у мене на шиї, поки твої «стартапи» прогорали один за одним? Того ти просив мене взяти той проєкт у Німеччині, щоб я змогла закрити твої борги перед інвесторами? А ти в цей час пестив оцю… — вона презирливо кивнула на блондинку, яка втиснулася в крісло. — Як тебе звати?
— Юля… — пропищала дівчина.
— Юлю, а ти знаєш, що гроші, за які знятий цей котедж, зароблені мною? Знаєш, що ти спиш зі злодієм і альфонсом?
— Не смій з нею так говорити! — крикнув Андрій. — Юля дала мені те, чого ти ніколи не могла дати! Розуміння! Вона мене надихає! А ти тільки тиснула! Я взяв те, що належить мені за всі роки принижень поруч із тобою. Квартира наполовину моя!
— Ти продав її повністю і забрав усі гроші з рахунку! Ти підсунув мені ту довіреність, знаючи, що плануєш зробити! Ти все спланував, мерзотнику! — Олена схопила Андрія за комір халата і сильно сіпнула на себе. — Ти планував втекти з країни?
Андрій спробував вирватися, але вона тримала міцно.
— Так! — крикнув він їй в обличчя. — Ми мали вилетіти в Іспанію післязавтра! Все, кінець, Олено! Я подав на розлучення! Ти залишишся ні з чим, тому що ти це заслужила своєю холодністю!
Олена дивилася в його очі і не впізнавала цю людину. Сім років шлюбу. Скільки разів вона гладила його по голові, коли він плакав через невдачі. Скільки разів віддавала останні гроші, щоб він купив собі хороший костюм для переговорів. І зараз цей чоловік стояв перед нею і звинувачував її в тому, що він її обікрав.
Раптом Юля підвелася з крісла.
— Слухайте, жіночко, йдіть звідси, — голос блондинки раптом став стервозним. — Він вас не кохає. Він зі мною. Гроші він забрав законно, він мені показував довіреність. Ми почнемо нове життя. А ви самі винні, що не змогли втримати мужика.
Олена повільно відпустила комір Андрія. Вона повернулася до Юлі.
Кілька секунд стояла абсолютна тиша, тільки потріскували дрова в каміні.
А потім Олена зробила крок до Юлі, схопила її за волосся і різко смикнула вниз. Юля закричала, впавши на коліна.
— Олено, ти здуріла?! — кинувся до неї Андрій, але Олена розвернулася і з розмаху вліпила йому такий ляпас, що він відлетів до дивана, схопившись за щоку.
— Слухай мене сюди, ти, жалюгідний шматок лайна, — голос Олени більше не дрижав. Він дзвенів сталлю. — Ти думаєш, ти найрозумніший? Думаєш, якщо ти забрав гроші, я буду плакати в подушку?
Вона нахилилася до нього.
— Ти забув, де працює брат Каті? Я вже знаю, куди ти перевів гроші. Я знаю про твій криптогаманець. Завтра вранці мій юрист подає заяву в поліцію про шахрайство. Ти обманним шляхом змусив мене підписати генеральну довіреність, щоб заволодіти моїм майном. Я доведу, що угода була фіктивною. Я затягаю тебе по судах так, що ти не те що в Іспанію, ти за межі СІЗО не виїдеш. А всі твої інвестори, яким ти досі винен… — вона зробила паузу, насолоджуючись жахом в очах Андрія. — Я особисто зателефоную кожному і скажу, що ти при грошах і збираєшся втікати з країни. Подивимося, хто знайде тебе швидше: поліція чи люди Артура Борисовича.
При згадці імені головного кредитора Андрій зблід так, що здавалося, зараз знепритомніє.
— Олено… Олено, не треба. Ти ж не зробиш цього. Артур… він же бандит. Вони мене вб’ють.
— А мені начхати, — спокійно відповіла вона. — Ти мене вже вбив. Вчора на тій сходовій клітці.
Вона подивилася на Юлю, яка схлипувала на підлозі, розмазуючи туш.
— А ти, дівчинко, пакуй речі. Бо якщо він не поверне гроші завтра до вечора, до вас прийдуть такі люди, яким твій халат і гарні очі будуть дуже доречні в якомусь підвалі.
Олена розвернулася і попрямувала до дверей.
— Олено! Постій! — крикнув їй услід Андрій, зриваючись на жалюгідний скигліж. — Давай домовимося! Я віддам половину! Я віддам твою частину!
Вона зупинилася на порозі, не обертаючись.
— Ти віддаси все. До копійки. І оплатиш мені оренду найкращої квартири в центрі на рік вперед. Інакше післязавтра я знищу твоє життя так само, як ти спробував знищити моє.
Вона вийшла в холодну карпатську ніч і зачинила за собою двері.
Сівши в машину, Олена поклала руки на кермо і заплющила очі. Її всю трусило від адреналіну. Вона опустила голову на кермо і дозволила собі поплакати. Але це вже були не сльози відчаю чи болю від втрати коханого. Це були сльози звільнення.
Любов закінчилася. Ілюзії розбилися об броньовані двері 42-ї квартири. Вона залишилася без житла, з розбитим серцем. Але вперше за багато років Олена відчула, що вона по-справжньому жива. І вона своє поверне. До останньої копійки.
Вона вставила ключ у замок запалювання, машина хижо загарчала. Олена розвернулася і поїхала назад до Києва, назустріч війні, яку вона не починала, але яку обов’язково виграє.
Автор: Наталія
