fbpx

Повернувшись з чергової зустрічі з подругами, я побачила записку на кухонному столі. У ній було всього кілька рядків: “Пробач. Я не повернуся. Олександр.”

Я ніколи не думала, що у свої 58 років опинюся в такій ситуації. Моя сім’я, стабільність, дорослі діти та онуки, які радують своїми візитами на вихідних — все було так, як має бути. Але саме це слово “нормально” завжди лякало мене. І ось одного вечора, повернувшись з чергової зустрічі з подругами, я побачила записку на кухонному столі. У ній було всього кілька рядків: “Пробач. Я не повернуся. Олександр.”

— Що? — вирвалося з мене. — Як це “не повернуся”?

Я стояла, дивлячись на ці слова, не розуміючи їх зміст. Як таке можливо? Ми ж вчора планували поїздку на дачу, обговорювали, що посадимо на городі. І ось так просто — конверт, кілька слів і… пустота.

— Що, чорт забирай, це означає? — я безцільно ходила по квартирі, розглядаючи наші речі.

Нарешті я сіла й набрала телефонний номер доньки Ірини.

— Мам, все гаразд? — почула я її голос. — Ти пізно дзвониш.

— Іро, тато… він залишив записку. Каже, що не повернеться, — я намагалася говорити спокійно, але голос зрадливо тремтів.

— Що? — її голос різко змінився. — Тато пішов? Ти що, жартуєш?

— Я б дуже хотіла, щоб це був жарт, — тихо відповіла я. — Але це правда.

— Я їду до тебе, мамо. Сиди вдома й не роби нічого без мене, — сказала вона і поклала слухавку.

Я навіть не знала, що думати. Не могла уявити, як це — він просто взяв та пішов. Через годину Ірина була вже вдома, вся на нервах. Вона миттєво підійшла до кухонного столу, побачила записку й розлютилася, зім’яла її в руках.

— Як він міг? Просто кинути все й піти? — Ірина ходила по кімнаті, як тигр у клітці. — Мамо, це ненормально. Ти повинна його знайти.

— Знаю, — сказала я тихо. — Але… де шукати?

Наступного дня я вирушила на його роботу. Колеги були шоковані, ніхто не знав, куди він зник. Андрій, його старий друг, сказав:

— Людмило, ти не повіриш. Він зустрів Галину. Ту, з якою був до тебе. Вони разом зникли.

— Галину? — я не могла стримати сарказму. — І що, вони тепер вирішили повернутися в минуле? Почати все знову, ніби їм по двадцять?

— Схоже на те, — відповів Андрій.

Я повернулася додому й зібрала дітей. Ірина одразу кинулася до мене:

— Мам, ти маєш подавати на розлучення. Він не вартий тебе! Тридцять років разом, а він пішов до Галини?

— Вона не “якась”, — сумно сказала я. — Вони були разом ще до мене. Можливо, він ніколи її не забував.

— І що з того? — Ірина ледь не кричала. — Це не виправдання для такої зради!

Мій син Максим, який мовчав до цього моменту, втрутився:

— Мамо, ти повинна думати про себе, а не про нього. Якщо він так вчинив, то чого ти ще чекаєш?

— Максиме, я не можу просто так здатися, — сказала я, дивлячись на нього. — Ми з ним все життя разом. Це не просто шлюб. Це наша спільна історія.

— І що? Ти хочеш його повернути? — саркастично запитав він.

Я не відповіла, але вже знала, що робити. Знайшла адресу, де колись жив чоловік з колишньою. Це було невелике село, куди ми ніколи раніше не їздили. Коли я постукала у двері, їх відкрила Галина, виглядаючи здивованою.

— Людмила? — запитала вона. — Що ти тут робиш?

— Я приїхала забрати свого чоловіка, — спокійно відповіла я.

Жінка засміялася.

— Він більше не твій, Людо. Олександр зробив свій вибір.

Я відчула, як закипаю всередині.

— Це був його вибір, але зараз він зробить ще один, — сказала я, переступивши поріг.

У цю мить до коридору увійшов Олександр. Він виглядав старішим й змарнілим, але моє серце стиснулося від болю.

— Людо, навіщо ти приїхала? — запитав він, уникаючи мого погляду.

— Ти дійсно хочеш залишити все? Наше життя, наші роки? — не могла я стримати сліз. — Подивися на неї, подивися на себе. Це твоє щастя? Ти впевнений?

Галина нервово поправила волосся, і я помітила, як Олександр зніяковів. Він мовчав.

— Вибирай, — сказала я твердо. — Зараз і тут.

Галина кинулася до нього:

— Сашо, ми ж вирішили все! Ти зі мною!

Але він тільки опустив голову.

— Людо, пробач… Але я зробив свій вибір ще тоді.

— Ні, ти зробив помилку і я готова тебе пробачити. Але ти маєш сам вирішити, з ким ти будеш далі, — я більше не могла дивитися на це.

Він мовчав, а тиша наповнила коридор.

— Забирай свій вибір і живи з ним, — сказала я й пішла, не оглядаючись.

Коли я повернулася додому, було відчуття, що я залишила щось важливе позаду. І в душі не стало легше. Я зрозуміла, що ця боротьба була не за Олександра, а за мене саму. І я ніяк не могла пробачити його, ту жінку та побороти свої страхи. Тільки зараз я зрозуміла, що все життя боялася того, що чоловік мене залишить, а коли він пішов до іншої жінки, я намагатимусь знайти в собі сили жити далі.

You cannot copy content of this page