Поїхала Ганна до доньки, що мала наpoджувати, а за три дні хоpoнили усім селом: Не підходь!! – заверещав Петро. – Геть з хати! Щезни з моїх очей, маро!

Петра Колобка викликали в суд, як свідка. У розпал засідання, коли суд закінчував опитування, перед дверима до залу почулися окрики.

– Не маєте права. Пустіть! – вчувши цей голос, підсудна Ганна Колобко здригнулась і підвела голову.

– Мамо, я тут! – всередину прорвалась молода жінка з дитиною на руках.

– Стійте! – до неї кинулося два ґевали в міліцейській формі.

– Виведіть цю ненормальну! – розпорядився суддя.

– Дорогі судді, – подав голос Петро. – То моя донька…

Шановні читачі запрошуємо вподобати нас у Telegram та Instagram

Смеркало. Після довгої, стомлюючої дороги Ганна поверталась додому. Сінешні двері були прихилені й в одній з кімнат світилося. «Цікаво, що поробляє мій чоловічок? – подумала з ласкою і теплотою.

Тихо прочинила хатні двері. Петро, схудлий, аж наче зчорнілий, сидів скраю столу, вмочував скибку хліба в горня з молоком і повільно жував. «Бідненький! Мабуть, весь місяць не варив собі гарячого, що так змарнів? Ох, ті вже чоловіки…»

– Добрий вечір! — привіталась тихо.

– До…добрий… — буркнув непривітно, й це прозвучало як «кого тут чорти носять?! – Ти? Ти?! – поперхнувся нарешті не пережованим куснем хліба.

– Ждав іншої?.

– Не підходь!! – заверещав Петро. – Геть з хати! Щезни з моїх очей, маро!

Враз невидима сила викинула його з-за столу, він бухнув жінку в груди, корком вилетів на подвір’я і зарепетував.

– Люди-и, хто в Бога вірує, рятуйте-е!

Іван Цмокало ніс од вуличного колодязя воду, коли роздався Петрів лемент, а тоді вгледів сусіда, що торпедою летів од дверей власної хати.

– Ти куди ото женеш, як очманілий? – Іван опустив відра на землю й упіймав Петра за руку.

– Там… Там… – замахав рукою убік свого будинку Петро. – Там… вона… Ганка моя…

– З тамтого світу повернулась чи що? – дався у жарт Іван. – Ти часом не перебрав?

– Не віриш? Он поглянь, поглянь! – Колобко показав рукою на освітлене вікно. – Бачиш, вештається по хаті…

– Справді, хтось нипає, – Іван підійшов до плоту, вирвав з цвяхом штахетину, й попід кущами став скрадатись до освітленого вікна.

У цей час з-за рогу вулиці наднесло сільського весельчака Йосипа Туніса. Вгледівши Івана гукнув:

– На кого полюєте, Сидоровичу?

– Т-с-с! – Іван приклав пальця до губів і поманив до себе Йосипа. – Ось, поглянь, бачиш, – показав на вікно.

– Бачу… Хто там?

– Якась мара…

Саме в цей час «мара» підійшла до вікна й затягнула фіранки. Вгледівши силует жінки, Йосип перехрестився і, не роздумуючи, чкурнув геть з подвір’я. За ним, тягнучи штахетину, втративши войовничість, закульгав й Іван.

– Петре, то хто? — робить великі очі Туніс.

– Звідки я знаю, Йосипе? Каже, що моя жінка…

– Жінка-а? З тамтого світу повернулась? – ще раз перехрестився Йосип. – А то як?

– Піди спитайся! – Петро поволі приходить до тями.

Тим часом «мара» вийшла на поріг.

– Ти хто? – поперхнувся димом Іван і стиснув у правиці штахетину.

– Ой, сусідонько милий, – Ганна направилась до них.

– Стій на місці! Чуєш? – грізно попередив Іван. – Ось там і стій. А тепер кажи: хто ти?

– Ви що блекоти об’їлись? Чи зовсім посліпли? Я ж Ганна!

– Де ти тут узялась?

– Як де? З неба впала! – показала пальцем у темно-синю височінь. – Від доньки приїхала, йолопи якісь…

– Як приїхала, коли ми тебе півчварта тижня тому похоpoнили.

– Мене? Похоpoнили?

– Усім селом. З духовим оркестром…

* * *

Сорокарічна Ганна Колобко, взявши відпустку в колгоспі, поїхала до єдиної доньки в Луганськ, а через три дні привезли її додому мepтвою, до невпізнання понiвеченою колесами поїзда.

Що сталося? Як? Ніхто нічого толком не відав. За півкілометра до станції розтepзане тiло знайшов колійний обхідник. Неподалік валявся куферок з білизною, гостинцями та паспорт на ім’я Ганни Колобко з села Живоводи…

– Ну й часи настали! – обурювалося село. – Скоро, людоньки, з власної хати не вийдеш!

Так гомоніло село, бо такого похopону ще не бачило. Поїхала жінка до дочки, що мала якраз наpoджувати, і вбuли ні про що, ні за що, та ще й з поїзда викинули. Донці про смepть матері не повідмляли, аби не хвилювалася…

…Глухо загуркотіли об тpyну грудки землі.

* * *

…Пасажирський поїзд «Львів-Донецьк», стишував хід наближаючись до якогось полустанку.

Умившись, Ганна ступала хистким коридорчиком, коли це з купе вискочила зодягнена в її плащ та ще й з її чемоданом, попутниця, що підсіла на попередній зупинці.

– Ей, постійте! — Ганна розставила руки й спробувала затримати. Злодійка бухнула Ганну в грyди й, перегнувшись під вагою ноші, рвонула до тамбуру.

– На поміч? Грабують! – заверещала Ганна, зводячись на ноги.

Хтось кинувся за злодійкою, та було пізно: та встигла відчинити двері й стрибнути в темряву.

Ганна стенула плечима й пішла в купе. Поїзд проминув полустанок і знову набирав швидкості. Вона сіла біля вікна й задивилась у ніч. Ото зрадіє донька, коли мати з’явиться до неї голіруч! А набрала: курей, тушонки, сала, меду і якась сволота все поцупила…

* * *

До гурту наблизилась кругла кашкетина дільничного міліціонера, котрий заледве тримався на ногах.

– Що тут за мітинг? З якої нагоди? Рр-розійдись! А що це за невідома особа?

– Ти влада, то й розпитай! — радить дід Гришко.

Ступаючи, як кіт по розпеченій блясі, міліціонер наближається до жінки.

– А ви хто така? І що тут робите?

– А ти тут що робиш, п’янюго нещасний! Я в себе вдома!

Ганна повернулась, аби піти в хату.

– Ану постій! Документи?

– Нема в мене документів.

– Тоді попр-р-ошу зо мною! В дільницю. Для з’ясування особи… Їздять нині по селах усякі, розумієш, аферистки, а ти потім шукай… Слідуйте, громадянко, за мною. Не заставляйте примінити силу!

– Я – Ганна. Жінка Петрова…

– Ну, знаєш… Різних бачив, але отаких… Ганну тижнів зо три тому в землю закопали… Пішли… Розберемось… Ще одна Ганна вишукалась…

– Що ж, ходімо, – зітхнула жінка й рушила вперед. Міліціонер за нею.

– Погляньте! А вона справді схожа на небiжку. – Звідки ця прoйда довідалась про тебе, Петре?

– О, ті аферистки все знають…

– Розплющіть очі, сусідоньки! Я не аферистка, я дружина цього бовдура.

– Це правда? — втуплює очі дільничний на Петра.

– Я її не знаю, – відрікається той. – Моя на цвuнтарі… Мepтві не воскресають.

– Я і не вмиpaла…

– Давай, топай! – міліціонер дулом пістолета штурхнув жінку в плечі. – Там розберемося…

* * *

… – Панове судді, – подав голос Петро. – То моя донька Олена. Два міліціонери, що тримали попід руку жінку, глянули на суддю.

– Відпустіть.

Коли Олена сіла на вільне місце в передній лаві, суддя звернувся до Ганни:

– Ви визнаєте себе винною?

– У чому? – стенула плечима жінка.

– У бродяжництві, у намірах шляхом обману, видаючи себе за іншу, дружину Петра Колобка, заволодіти його майном?

– Ні, не визнаю! Петро Колобко мій законний чоловік, а онде моя єдинокpoвна донька Олена.

– Не морочте мені голови! – перебив суддя. – Ось акт сyдмедекспepтизи, в якому чорним по білому написано, що неподалік вузлової станції Ясинувата Ганну Колобко переїхав поїзд. – А згідно іншої довідки Ганну Колобко похоpoнено.

– Я вам який раз кажу, що мене ніколи ніякий поїзд не переїздив, а також ніколи й ніхто не хоpoнив. А 10 серпня я була в Луганську у рідної доньки Олени, котра перед вами у залі…

– Громадянко, як ваше прізвище?

– Діброва Олена Петрівна.

– Громадянко Діброва Олено, ви признаєте в цій людині свою матір?

– Так, високий суд, це моя мати! І я дивуюсь, пане суддя, що ви влаштували ось тут фарс…

– Громадянко Діброва, відповідайте лише на запитання. – Ви щойно підтвердили, що оця жінка є вашою матір’ю. Тоді скажіть, хто похopонений на цвuнтарі в селі Живоводи?

– Звідки я знаю, що тут у вас коїться… Влаштували цирк. Моя мати приїхала до мене 7 серпня. У дорозі в неї украли плащ, чемодан, документи. Прожила мати в мене три тижні й поїхала додому. А тут таке…

– Сідайте… Громадяне Колобко, що ви повідомите суду? Ця особа ваша дружина чи ні?

– Не знаю…

– Боже мій, тату! Що ти таке кажеш? – зойкнула Оленка.

– Не знаю. Жінку Ганну я похopoнив…

– Так, – суддя задумавсь. Не досить того, що з учорашнього перепою розвалюється голова, тут ще така справа попалась. Все було просто й зрозуміло: якась аферистка, зовнішністю схожа на дружину Колобка, видає себе за неї, аби заволодіти майном. А виявляється? З одного боку є заключення судмедексперта, довідка ЗАГСу, з другого — несподіваний свідок, що стверджує, буцім підсудна її рідна мати…

– Громадянин Колобко, – в голові судді визріла ідея. – Скажіть, а чи нема у вашої дружини якоїсь особливої прикмети. Шраму якого, чи ще чогось…

– Ні, нема… Проте, зачекайте, – Петро враз спітнів. – Була… Родимка така чорна й велика, як десять копійок, – чомусь почервонів, як варений рак.

– Де? – повеселів суддя. – В якому місці?

Читайте також: Я втратив свій бізнес, сім’ю, застряг у боргах і відчуваю, що по мене скоро прийдуть

– Ну… як вам сказати… – бідолаха аж палахкотів… – Там… Нижче спини…

– На сідниці? На якій половиш?

– Ну, як обернеться до вас спиною і встане навкарачки, – Петро аж голову перехилив, мабуть, уявляючи дружину, – то буде… так на правій, правій…

Коли в залі влігся регіт, суддя звернувся до однієї засідательки.

– Катю пройдіть з підсудною в дорадчу кімнату і перевірте свідчення. Погляньте, чи є родимка на правому стегні…

Із залу суду Ганна вийшла разом з донькою, тримаючи на руках онуку. Позаду, як побитий пес, плентався Петро і все ще з остpaхом поглядав на дружину…

Данило СИВИЦЬКИЙ