fbpx

Поїхав на кілька тижнів. Повернувся – на Райці обличчя немає. Зі сльозами на очах вона розповіла про бойового товариша батька, сина його, про те, що посватати її встигли, а не послухатися батька дівчина не сміла

– Пізно, Семенко, занадто пізно, посватана я, – шепотіла Раїса. – Їдь, не ятри душу …

– Посватана, та ж не зміжня ще!

– Ні, не штовхай мене на це, не зможу я … їдь!

… Семен здригнувся і прокинувся, в котрий вже раз він бачив її уві сні – і не злічити. Минуло давно все, тільки пам’ять знову і знову підсовує йому шматки тих днів. Більше він не заснув. Щось заважало спати, невиразно насторожувало серце, і Семен зрозумів, що найближчих години дві доведеться погуляти під зірками.

“А чому б і ні?” – подумав і, взявши, як раніше, радіоприймач, тихенько, щоб не розбудити сусіда, вийшов з вагончика, останнім часом він став для них, тих кого відрядили сюди, рідною домівкою. Неподалік горіло поодинокими вогниками світло в селі, і чоловік відчув дикий смуток: тут, далеко від дому все по-іншому, навіть будинки не такі – невибілені, з колись вишукано вирізаними, віконницями, вони стоять тепер, страхаючи своєю недоглянутістю, а віконниці з відірваними фрагментами різьблення нависають на шибки вікон, як неслухняне пасмо волосся над очима …

Зате люди – такі ж, як і в його селі: замучені злиднями та безробіттям. Але співають теж, як і на батьківщині, про вишневі садки! Ох, вже ті вишні! Семен добре знав причину свого занепокоєння: знову сади зацвіли, а з ними і спогади повернулися.

«Зараз – друга ночі п’ятнадцятого травня!», – бадьоро повідомив радіоведучий, і Семен зрозумів, про що попереджало його серце. Це була дата, коли він багато весен тому зустрів її, а вона, яку хлопці називали між собою дикою кізкою, дозволила йому йти поруч. Мовчали тоді обидва, і те мовчання було красномовнішим затятих зізнань. Це вже потім з’явилися слова. І мрії про те, що колись, у таку ж вишневу пору, об’єднають два свої життя в одне – більше і прекрасне.

«Свої повідомлення близьким ви можете відправити на номер …», – продовжував у паузах між мелодіями голос з передавача. Близьких? Семен задумався. Це нічого, що у них з Раєю не було навіть поцілунку. Все одно вона і сьогодні залишається для нього найближчою і єдиною.

Згадав він, як довелося виїхати у справах сімейних з батьком на кілька тижнів до тітки, та спадок, старий покошенний будиночок, вирішила оформити на племінника, та погостювати зазивала все. Повернувся – на Райці обличчя немає. Зі сльозами на очах вона розповіла про бойового товариша батька, сина його, про те, що посватати її встигли, а не послухатися батька дівчина не сміла …

Тоді то дороги і розійшлися, а його жодна з місцевих красунь так до сих пір і не зацікавила. З тих пір не любив він весни! Все дратувався іноді, думав, краще б зима і відразу в літо переходила, щоб тільки без кольору, без вишень …

Не втримався, схопив «мобільник» і хвилин п’ять натискав дрібні гудзики клавіатури. І вже в наступну мить радіохвилі понесли в ніч над містами і селами: «Тобі, Рая, дарую пісню нашої юності, яка пройшла серед весняних вишень. Сьогодні, в день нашого першого побачення, згадай колишню мрію про вишневий цвіт, яким я хотів вистелити нашу весільну доріжку».

Ніжний голос співачки затягнув пісню про юність про квітучі сади, про весну і кохання, яку чекають тільки раз в житті. А з сільського саду нічний вітерець приніс Семену жменьку цвіту. Вишневого. З тих пір взяв за звичку Семен щовечора тихенько усамітнюватися з радіоприймачем неподалік від свого вагончика. А одного разу вночі ефір сказав рідним, стільки раз чутим в снах, голосом: «Семене, ти не можеш не чути мене зараз, я відчуваю це серцем. Коханий мій, я все пам’ятаю і чекаю тебе в нашій весні». І голосом ніжним співачки зазвучала серед вишневої травневої хуртовини весна любові. Та, що в житті буває тільки раз.

Фото ілюстративне з вільних джерел

You cannot copy content of this page