Вчора був найважчий день у моєму житті! Так! Так боляче мені не було ніколи – ні в дитинстві, ні коли-небудь потім.
Ми з молодшою Тонечкою гуляли, чимось займалися вдома. Прийшла зі школи Варвара, трохи пізніше з саду дві середні. Все було як завжди. До вечора дівчата чомусь посварилися, розкричалися, я «гаркнула», щоб заспокоїлися. Загалом, звичайна історія.
Повернувся з роботи чоловік, всіх помирив, обігрів (це він вміє). Дівчата розповіли йому свої маленькі біди, образи. І все відразу забулося. І знову любов, сміх, ігри. Тільки старша, Варюша, була весь час якась дуже сумна. Дивилася на мене своїми сумними очима і наче щось хотіла сказати. «Варя, ти хочеш зі мною поговорити?» – запитала я. «Так, мама!» Ми закрилися в кімнаті. Сидимо – мовчимо. Тільки бачу, очі її наповнюються сльозами.
«Ну, говори, дочко, не мовчи» І Варя заговорила
«Мама, ти знаєш, я дуже тебе люблю. Але ось зараз ти була не права. Адже я можу сказати, що ти була не права?» – «Можеш, Варя!» «Ми з дівчатками посварилися, ти сказала, щоб ми «швидко припинили і пішли з кухні , і навіть не запитала, що трапилося. А я просила їх, щоб ми разом тобі допомогли, прибратися. А вони розбалувалися. Я так засмутилася! І так хотіла, щоб ти мене обняла! А ти розсердилася».
Я притиснула до себе дочку. «Пробач мене, Варечко!» А вона все говорила. Говорила. Те, що я ніколи не знала. Про що просто не думала. Хоча вважала, що у нас з нею близькі, довірчі відносини. Вона говорила і як ніби випліскувала все, що накопичувалося роками в її ніжній душі, весь той біль, який я, мати, яка шалено її любить, їй завдала.
Говорила про якесь каченя, якого довго і старанно вирізала в п’ять років і хотіла мені подарувати. А я вилаяла її за розкидані всюди обрізки паперу і клей на підлозі. Виявилося, вона ще довго спала з ним під подушкою і сумувала, що вони з каченям мамі не потрібні. Казала, що коли народилася Сонечка, вона теж хотіла стати знову маленькою. Тому що я весь час проводжу з маленьккою. Що хотіла, щоб і її весь час брали на руки і цілували в головку. І навіть стала намагатися «сюсюкати» «як малюки» А я їй суворо: «Не кривлявся!»
Казала, як її хтось образив в школі, і вона дуже хотіла зі мною поговорити, поплакатися. А я була чимось зайнята і відмахнулася: «Потім!» Як зробила на праці красиву річ і мчала додому мені її подарувати, а я вилаяла її за трійку. І виріб так і залишилася валятися в портфелі. Казала, що я дуже гарна, але запальна. І вона часто залазить до себе на другий поверх ліжка і уявляє, як було б добре, якби я завжди була спокійна, ласкава. А ще мріє, щоб ми сіли всією сім’єю і наліпили пиріжків. І нехай вся кухня буде в борошні і тісті, зате як весело.
І як їй боляче, коли ми з татом іноді сваримася через дурниці: «Адже ви такі хороші, так любіть один одного. Ніколи, чуєте, ніколи не сваріться!» І багато всього говорила. А я сиділа, слухала. І тепер вже у мене сльози котилися градом. «Мамочко, ти не образилася, що я тобі це сказала? Я давно хотіла, просто боялася тебе засмутити! Я йшла в храм і все це розповідала Богу. Розповіла зараз тобі, і мені стало так легко!»
Ні, донечко моя улюблена, я не образилася. Мені просто боляче. Боляче за те, що я так швидко забула себе – в дитинстві. Як я сама плакала, коли працюючим і заклопотаним батькам було ніколи мене вислухати. І я ночами виплакував свої біди плюшевому собаці Биму. Як років у шість хотіла зробити подарунок батькам на Новий рік і склеїла з картону будиночок. Радісно помчала до них в кімнату подарувати, а у них були якісь проблеми і вони випровадили мене: «Потім! Іди, приберися в кімнаті!» І як я ридала в обнімку з цим будиночком.
Читайте також: 7 речей, яких діти ніколи вам не пробачать
Як я ревіла через щось, а мені говорили: «Припини зараз же! Це дурниця!» А для мене це не було дурницею, розумієте?! І я обіцяла собі, що зі своїми дітьми у мене буде все зовсім по-іншому. Усе! По іншому! Як же ми, батьки, все швидко забуваємо! Якими важливими, розумними, суворими ми стаємо. Якими черствими! І як рaнимо ми наших дітей тим же, чим порaнили нас часом наші батьки – випадково, не подумавши. Чому ми перестаємо розуміти, що те, що не важливо для нас, може бути важливо нашим діткам? Чому ми не чуємо їх?
Варенькj, мила! Ти виросла! Тобі цілих десять років! Ти вже бачиш мене не як «прекрасний світ», як бачать маму малюки. Ти бачиш мене такою, яка я є, з усіма моїми недоліками! Спасибі тобі за це! Тепер мені потрібно вчитися бути мамою дорослих дітей. Я почула тебе! Ти мені дуже допомогла! І я хочу, щоб ти знала. Ти і твої сестрички – найпрекрасніше, що коли-небудь було і є в нашому з татом житті.
Ми так хочемо, щоб ви були щасливі. І щоб більше не було приводів для таких розмов. Ми довго сиділи з дочкою, обнявшись, розповідали один одному про себе, плакали. Весь вечір проревіла. Так! Це був найважчий день у моєму житті. І одночасно прекрасний! День нового життя, в якому я постараюся чути вас, мої дорогоцінні дівчатка. На ніч я перехрестила їх, поцілувала в чоло. «Пробач мене, Варенько!» – прошепотіла я старшої. «Мамочко, я так тебе люблю!» – сказала вона крізь сон.
Автор: Олена Кучеренко.
