“Прости нас, доню. Ми хотіли тобі кращого життя, бо знаємо що таке, коли вишукуєш по кишенях копійки, щоб купити дітям цукерки”: Юля вірно чекала коханого з армії, а коли отримала листа з проханням забути його – не витримала

Тарас ішов до армії, а Юля обіцяла вірно чекати. І дотримала обіцянки – вона писала коханому листи із палкими зізнаннями в коханні, розмальовувала їх квіточками, сердечками, а вкінці листа поряд зі словом «цілую» залишала відбиток губ.

Вона і справді безмежно любила – так, як тільки можна щиро любити людину, а коли його не було поряд, хвилини їй годинами здавалися. Тому досі не віриться Юлі, що Тарас міг так з нею вчинити. Серце до останнього підказувало, що це неправда, що він не міг забути її. Та коли на кілька чергових її листів коханий перестав відповідати, а потім у кількох словах написав про те, щоб вона його забула, була змушена прийняти все за правду.

Заміж Юля вийшла за першого-ліпшого. Звісно, без любові. Її кохання розтоптане і своє серце вона назавжди зачинила на замок, щоб знову так боляче не обпектися. Та й не могла вона когось кохати більше, ніж Тараса.

Юля саме поралася на кухні, коли у двері задзвонили. Так, як і була, у фартушку і хатніх капцях, пішла відчиняти. Перед нею стояв змужнілий, в офіцерській формі Тарас.

– Я не повірив, що ти вийшла заміж, тож вирішив переконатися. Але бачу, що це правда, – у його очах було стільки болю, що, здавалося, він ось-ось заплаче. – Тепер зрозуміло, чому ти не відповідала на мої листи.

Він уже розвернувся, щоб піти, та Юля стримала його.

– Як ти можеш так говорити? Це ж ти написав, щоб я тебе забула – нічого не розуміючи, чи то виправдовувалась, чи звинувачувала жінка.

– Я? – запитав після тривалої паузи хлопець. – Та я минулого тижня відправив останнього листа з армії з надією, що ти мене зустрінеш.

Якийсь комок зупинився в горлі Юлі. Він не дав їй і слова вимовити. Сльози обпікали її обличчя, а в голові лише снували запитання: «Як? Чому?»

Того ж дня Юля пішла до батьків. Мабуть, вони знають більше, ніж вона. Їм же ніколи Тарас не подобався, бо не мав достатньо статків.

– Прости нас, доню. Ми хотіли тобі кращого життя, бо знаємо що таке, коли вишукуєш по кишенях копійки, щоб купити дітям цукерки. Ми це колись пережили і хотіли, щоб у тебе склалася ліпша доля, – по черзі, не стримуючи хвилювання, говорили мама і тато.

– Але ж ви не дивилися на те, що бідні, а попри все любили один одного і побралися. То чому моє життя хотіли зруйнувати? Як ви могли так зі мною вчинити? – картала батьків Юля.

– Тримай, – мама простягнула дочці з десяток листів.

Перечитуючи їх у сусідній кімнаті, Юля не плакала – вона ридала вголос так, як виє вірна вовчиця.

В останньому листі, про який говорив їй Тарас, був підсніжник, який за тиждень часу встиг засохнути, а поряд написано: «Я його довго шукав, але знайшов для тебе».

Ввечері Юля серйозно поговорила із чоловіком, який, крім роботи, грошей і друзів, а може і подруг (про це їй не раз натякали «доброзичливі» сусідки), нічого навкруг не помічав. Вони розсталися тихо і мирно – як в морі кораблі.

Читайте також: Він знайшов у кишені дружини дивну записку, всю ніч не спав, а вранці відкрилась правда

Вперше в житті Юля, переборовши страх нічної темряви, вийшла гуляти містом. Утім, їй уже нічого не страшно, бо вона йде до будинку того, хто її по-справжньому любить і кого ні на хвилину не переставала кохати вона.

Швидкоплинний час змив усі непорозуміння й образи. У сім’ї Юлі й Тараса підростають двійко світлочубих синочків. Тішаться онуками бабусі з дідусями. А ще усі впевнені: найбільше багатство – це коли в домі панує щира любов.

Автор – Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram