Щопонеділка Євдокія набирала повні клунки харчів і їхала до міста, де жила її молодша донька Ганнуся. Закінчивши інститут, вона влаштувалась на хорошу роботу і вже за рік придбала у кредит квартиру.
І хоч як донька не просила маму не везти їй «гуманітарної допомоги», Євдокія не могла почуватися спокійною, коли згадувала порожній Ганнусин холодильник. Хіба витримає таке материнське серце? Джерело
Тому щопонеділка, коли дочка на роботі, жінка приїздила із повними сумками до її квартири, трохи там хазяйнувала, а увечері вони разом вечеряли, і дочка відвозила матір на останній автобус. Євдокії, котра, вийшовши на пенсію, сумувала за активним життям, така традиція була дуже до вподоби.
Того понеділка спочатку все було, як завжди. Євдокія з важкими сумками нарешті ліфтом добралася на сьомий поверх. Нахилилася до килимка під дверима, де дочка залишала ключа, бо мати боялася брати його з собою, щоб не загубити, підняла… Ключа на місці не було. Тут жінка побачила, що двері у квартиру прочинені. «Мабуть, Ганнуся прийшла на обід, — подумала Євдокія і, заглянувши у коридор, гукнула: — Ганнуся, це ти?»
Яким же було її здивування, коли із вітальні у штанях, але з голим торсом виглянув високий симпатичний білявий чоловік. Євдокія завмeрла біля дверей, навіть дихати боялася.
— Доброго дня, заходьте, — привітно усміхався незнайомець. — Ми з Ганнусею уже не можемо вас дочекатися. Вона навіть назустріч побігла, мабуть, ви розминулися. Вона телефонувала, а ви, мабуть, не чули. Хотіла попередити, що на роботу не пішла, бо має важливу новину…
Він говорив іще щось, а Євдокія, почувши ім’я дочки, нарешті зрушила з місця і зайшла у квартиру. Молодик тим часом одягнув футболку і взяв у неї сумки.
Невимушений тон і природна поведінка гостя навели Євдокію на певну думку. «Це ж, мабуть, хлопець Ганнусі! Давно пора вже їй було його показати. А то лише натякала, що, можливо, невдовзі з кимось познайомить…» Євдокія пильніше глянула на майбутнього зятя. «Гарний, по-іншому не скажеш, щоправда, худий. Мабуть, живе в гуртожитку, тяжко працює. Нічого, ми з Ганнусею швидко це виправимо». Усміхнулася до нього щиро:
— Ви…
— Валерій, — молодик чемно схилив голову.
— Несіть, Валеро, сумки на кухню, — Євдокія заметушилась. — Там у мене згори пиріжки, пригощайтеся…
Дістаючи смаколики, сипала питаннями:
— А де ви познайомились? Разом працюєте? Ви місцевий? А батьки ваші знають про мою Ганнусю?
Валера, наминаючи пиріжки, розповів, що родом він із цього міста, вже більш як два роки працює із Ганнусею, з яких рік вони зустрічаються. Його батьки від неї у захваті…
Євдокія дивувалася. Ніколи не думала, що її молодша дочка така потайна. Завжди ж усе розповідала, а тут, виявляється, вже понад рік має стосунки із хлопцем… «Нехай-но тільки з’явиться — все випитаю, все розкаже», — думала вона.
Тим часом Валера підвівся з-за столу.
— Десь Ганнуся затрималась. Піду зустріну…
Дочка все не приходила. Лише за півтори години здогадалася Євдокія їй зателефонувати. З’ясувалося, що ніякого Валери вона не знає, нікого в квартиру не пускала. Схвильована дівчина одразу прибігла додому і обійняла маму. «Добре, що так усе скінчилося. Він же міг щось тобі зробити! Як можна бути такими безтурботними і залишати ключ під килимком?» — докоряла вона і собі, і їй.
Заспокоївшись, перевірила квартиру. З’ясувалося, що Валера, скориставшись довірливістю Євдокії, прихопив кілька золотих прикрас і грошову заначку. «Аби й усе горе», — заспокоювала Ганнуся маму. «Обікрав, та ще й смачно поїв! Моїх пиріжків!» — обурювалася Євдокія, описуючи поліції «зятя».
Володимир КОЛОДІЙ, с. Вільховатка, Чутівського району, Полтавської області
