Приїхавши на дачу до родичів чоловіка, Ірина випадково почула розмову свекрухи з сином і завмерла в дверях
Ірина завжди відчувала легку незручність, коли заходила мова про родичів чоловіка. З ними вона бачилася рідко — тільки на свята або якісь сімейні приводи. Вадим ставився до цих зустрічей з явним задоволенням, а вона почувалася сторонньою.
Не те щоб її не приймали. Просто якась невидима стіна завжди стояла. А тут у серпні вони поїхали на дачу до батьків Вадима. Усього-то на кілька днів. Чоловік пропонував їй уже не вперше, але Ірина завжди знаходила якісь відмовки.
На цей раз вона вирішила, що вже не відкрутиться. Та й сама сподівалася, що, може, ця поїздка дозволить їй налагодити контакт.
— Ну от, нарешті, — Вадим зупинив машину біля дерев’яного паркану. Дача в родичів була красива. Старі яблуні, квітучі клумби, охайний будиночок. Всередині все було простенько, але затишно. На стінах висіли фотографії, в кутку стояв старий радіоприймач. Він уже давно був нікому не потрібен, але в матері Вадима викидати його не піднімалася рука.
Лідія Павлівна зустріла їх на порозі з легкою посмішкою. Швидко обняла невістку. Ірина відповіла тим самим. І все одно відчувалася напруга. Наче це були не обійми від серця, а скоріше чемний жест.
— Як доїхали? — запитала Лідія Павлівна, дивлячись на сина.
— Чудово, — Вадим потягнувся, розминаючи затерплі після дороги м’язи. — А тато де?
— На річці, — стенула плечима свекруха. — Скоро повернеться. Роздягайтеся, зараз вечеря буде.
У хаті стояв запах свіжого хліба та тушкованого м’яса. Ірина відчувала, що в цьому маленькому просторі їй немає де сховатися від свекрухи. Від її уважного погляду та звички говорити напівнатяками.
Увесь вечір минув розмірено і без особливих подій. За вечерею Лідія Павлівна вела розмову з сином, обговорювали дачні справи, погоду, новини в селі. Ірина сиділа поруч, мовчки, зрідка підтакуючи.
Чоловік намагався залучити її до розмови, але вона не могла повністю розслабитися. Відчувала, як її постійно оцінюють, ніби під мікроскопом.
— Іришо, а ти на річку завтра підеш? — запитав Вадим, усміхнувшись. — Вода зараз тепла, освіжишся.
— Не знаю… подивимось, — відповіла Ірина ухильно.
Лідія Павлівна кинула на невістку короткий погляд, але промовчала.
Вночі Ірина довго не могла заснути. У хаті було тихо, тільки за вікном чулося шарудіння листя та далекий крик якогось нічного птаха. Вадим давно вже заснув, тихо сопучи поряд.
Ірина лежала, дивлячись у темряву, і думала про те, що їй, здається, так і не вдасться налагодити стосунки зі свекрухою. Вадим казав, що їй просто потрібен час. Та скільки вже минуло?
Наступного ранку Вадим з батьком вирушили в село по господарських справах, а Ірина залишилася на дачі зі свекрухою. Вони разом пили чай на веранді, але розмова не клеїлася. Лідія Павлівна в основному мовчала або говорила про дачні справи. Що треба б помідори зібрати та бур’яни прополоти.
— Ти як, звикла вже? — несподівано запитала вона.
— До чого? — Ірина підняла очі.
— Ну, до нашого життя. До того, що в нас усе якось… по-простому. Ти ж міська.
— Звикла, звичайно, — відповіла Ірина, хоча знала, що це не зовсім правда.
Свекруха кивнула і знову замовкла. Було очевидно, що вона чимось невдоволена. Але говорити прямо, як завжди, Лідія Павлівна не збиралася.
Коли Вадим з батьком повернулися до вечері, всі знову зібралися за великим дерев’яним столом. Якоїсь миті Ірина підвелася, щоб принести нову банку компоту. Проходячи повз кухню, вона раптом почула голоси. Зупинившись біля дверей, вона зрозуміла, що це Вадим і Лідія Павлівна.
— Ти взагалі поговорити з нею не можеш? — роздратовано говорила свекруха.
— Про що? — тихо відповів Вадим.
— Про те, що вона не вписується. Вона як чужа тут.
Ірина завмерла, не дихаючи. Вона не збиралася підслуховувати, але тепер не могла змусити себе піти.
— Мам, ти знову про це, чи що? — зітхнув Вадим. — Скільки разів ми це обговорювали?
— Та що обговорювати! Ти що, не бачиш? Вона зовсім не наша. Не з нашої сім’ї.
— Мамо, годі.
— А що годі? Ти просто боїшся правду визнати. Вона тобі не пара. Піде ж колись, і правильно зробить.
Ірина стояла, не вірячи своїм вухам. Вона намагалася влитися в цю сім’ю. Але Лідія Павлівна бачила її як чужу, непотрібну.
— Мамо, годі, будь ласка. Не лізь.
— Як же не лізь? — роздратовано відповідала Лідія Павлівна. — Я мати. Я бачу, що далі буде. Ти потім до мене прийдеш, коли все розвалиться. І скажеш, що я мала рацію.
Ірина тихо відступила від дверей, відчуваючи, як по щоках покотилися сльози. Вона піднялася в кімнату і сіла на ліжко, закривши обличчя руками. Слова свекрухи пекли зсередини. І що робити тепер?
Коли Вадим згодом зайшов у кімнату, вона вже лежала. Почула його, але вирішила вдати, що спить. Чоловік ліг поряд. Ірина наче й хотіла поговорити, але не могла змусити себе сказати хоч щось.
Вранці Лідія Павлівна вже поралася на городі. Ірина сиділа на веранді з чашкою кави, намагаючись не думати про минулу ніч. Коли чоловік вийшов на веранду і сів поруч, Ірина раптом сказала:
— Я вчора ввечері почула вашу розмову з мамою.
Вадим завмер, а потім узяв дружину за руку.
— Іришо, не приймай близько до серця. Ти ж знаєш, мама іноді говорить, що не треба. Не звертай уваги.
— Не звертати уваги? — гірко всміхнулася Ірина. — Вона вважає, що я тобі не пара.
— А мені не важливо, хто що говорить. Мама завжди знайде до чого причепитися, ти ж знаєш. Вона просто така, не приймай близько.
— Я намагалася. Я думала, що зможу. Вона звикне до мене. Але після вчорашнього… мені здається, вже нічого не змінити.
— Іришо, — Вадим потягнувся до дружини. — Мама просто говорить те, що думає. А ти для мене — найкраща. Решта не важливо, що вона думає. Головне — ми з тобою.
— Я не знаю, як тепер бути, — тихо промовила вона за деякий час. — Скільки б я не намагалася, їй ніколи не догодити.
— Не треба догоджати, — заперечив Вадим. — Ми з тобою одружені, і це найголовніше. Я люблю тебе і мені байдуже, що мама говорить. Ти для мене єдина, розумієш?
— А що далі? — запитала Ірина. — Ми так і будемо їздити сюди й прикидатися? Я втомилася боротися за місце в цій сім’ї.
Вадим зітхнув.
— Поки не знаю. Але давай поїдемо раніше. Ми з татом усе тут закінчили. Поїхали додому.
Ірина кивнула. Треба хоча б ненадовго поїхати від свекрухи. Коли вони збирали речі, Лідія Павлівна з подивом запитала:
— Так рано їдете? Я думала, ви ще пару днів залишитеся.
— У нас справи в місті, мам, — спокійно відповів Вадим.
Лідія Павлівна піджала губи, але промовчала. Проводжати їх вийшла до хвіртки. Вадим обійняв матір на прощання, а Ірина лише невпевнено кивнула.
— Ну що ж, раз так, їдьте, — промовила вона. — Але ви знайте, що вас тут завжди чекають.
— Спасибі, мамо, — кивнув Вадим, сідаючи за кермо.
У машині вони їхали мовчки.
За тиждень Ірині раптом зателефонувала Лідія Павлівна.
— Ірочко? Це я.
— Здрастуйте, — холодно відповіла Ірина.
— Я тут подумала, — продовжила Лідія Павлівна, наче не помічаючи її тону, — може, ти на цьому тижні до мене на дачу приїдеш? Допоможеш мені варення зварити.
Ірина сторопіла.
— Не знаю, — невпевнено промовила вона.
— Та годі, — перебила її Лідія Павлівна. — Чого ти як не рідна? Приїжджай. Побазікаємо.
— Добре, — погодилася Ірина, зітхнувши.
У суботу вранці Ірина сіла в автобус. У руках у неї була сумка з продуктами та пиріг з яблуками — вирішила підсолодити, так би мовити, візит. Дорога до дачі видалася нескінченно довгою.
Лідія Павлівна зустріла невістку на порозі. На ній був фартух у квіточку.
— От і добре, що приїхала, — сказала свекруха, пропускаючи невістку в дім.
Попили чаю, а потім пішли вишню від кісточок чистити.
— Вадим розповідав, тебе підвищили, — сказала Лідія Павлівна.
— Так, — відповіла Ірина.
— Рада за тебе. Ти дівчина розумна, роботяща.
Ірина здивовано підняла очі. Свекруха ніколи раніше не хвалила її.
— Дякую, — тільки й змогла промовити вона.
— Я, знаєш… — Лідія Павлівна заїкнулася, ніби добираючи слова. — Я, може, не завжди права. Характер у мене, знаєш, важкий. Але ти не ображайся.
— Лідіє Павлівно… — почала було Ірина.
— Не треба, — перебила свекруха. — Я розумію, що повелася неправильно. Просто… розумієш, Вадим — мій єдиний син. Я хочу для нього найкращого.
Між ними зав’язалася невимушена розмова. Коли Ірина зібралася їхати, Лідія Павлівна обійняла невістку. Ірина сіла в автобус і, дивлячись на постать свекрухи, що віддалялася, раптом подумала, що, може, в неї все вийде. І вони зможуть жити якщо не в любові, то хоча б у мирі.
