Рідня чоловіка вмовляла мене оплатити їхні борги, а за 3 місяці показала своє справжнє обличчя

Рідня чоловіка вмовляла мене оплатити їхні борги, а за 3 місяці показала своє справжнє обличчя

Галина протирала новеньку полицю в вітальні. Два місяці заміжжя за Сергієм, а вона все ще почувалася гостею.

Чи жарт — у п’ятдесят п’ять почати сімейне життя заново.

— Галю, ти чого пораєшся? Мама з Танькою скоро прийдуть, — гукнув Сергій з кухні.

— Та вже закінчила, Сергію.

Вона смикнула блузку й пригладила волосся. Зустрічі з ріднею чоловіка завжди змушували нервувати. Хотілося їм сподобатися, стати своєю.

Дзвінок у двері розірвав тишу.

— Галочко, мила! — Валентина Петрівна обняла невістку. — Як ти похорошіла!

Таня ввійшла слідом, голосно стукаючи підборами.

— Привіт усім! Галю, класна блузка. Нова?

Галина усміхнулася. Може, й справді все налагодиться?

За столом було гамірно. Сергій розповідав байки з роботи, Таня реготала найголосніше, Валентина Петрівна підкладала всім салат.

— Галочко, ти просто чарівниця! Такий стіл накрила!

— Та годі вам, Валентино Петрівно…

— Валя. Зви мене Валя. Ми ж сім’я тепер.

Галина розквітла. Сім’я. Як довго вона мріяла про це слово.

Чай розлили по чашках, розмова текла неспішно. І раптом Валентина Петрівна поставила чашку й важко зітхнула.

— Діти, я повинна вам сказати… У нас проблеми.

Таня опустила очі. Сергій напружився.

— Що сталося? — Галина подивилася на чоловіка.

— Розумієш, — Валентина Петрівна взяла її за руку, — у нас борги. Великі. За квартиру три місяці не плачено, кредит на ремонт Таніної квартири прострочений.

— Мам, навіщо зараз… — почав Сергій.

— Ні-ні, — перервала Таня, — Галя ж тепер наша сім’я. Ми повинні бути чесними.

Галина розгубилася:

— Але чим я можу допомогти?

— Золотце моє, — Валентина Петрівна стиснула її руку міцніше, — ти ж продала квартиру перед весіллям? У тебе мають бути заощадження.

У кімнаті повисла тиша.

— Ну так, є трохи… — Галина завагалася. — Але це все, що в мене залишилося.

— Ми повернемо! — гаряче запевнила Таня. — От чесне слово, за два місяці все до копійки.

— Галю, ти подумай, — Сергій узяв її за плече. — Це моя сім’я. Наша сім’я.

— Я розумію, але…

— Звісно, якщо ти не хочеш допомагати рідним чоловіка… — Валентина Петрівна відпустила її руку.

— Ні-ні, я не це мала на увазі!

— Галочко, — свекруха усміхнулася, — ми ж не чужі люди. Сім’я — це підтримка у важку хвилину.

Сергій кивав, дивлячись на дружину благальними очима.

Галина зітхнула. Ось він, шанс стати по-справжньому своєю.

— Добре. Я допоможу.

— Галю! — Таня кинулася обіймати її. — Ти справжня подруга!

За тиждень Галина зняла з рахунку триста тисяч і віддала Валентині Петрівні. Та розцілувала її в обидві щоки:

— Дай боже тобі здоров’я! От побачиш, усе буде добре!

Вдома Сергій був надзвичайно ласкавий, навіть приніс квіти:

— Ти молодець, Галю. Тепер мама точно тебе полюбила.

Але щось гризло Галину зсередини. Вона помітила, як Таня з матір’ю перезирнулися, коли передавала гроші. І дивний смішок, коли йшла.

— Сергію, а твої точно повернуть гроші?

— Ти що, Галю? Ображаєш! Звісно, повернуть. Сім’я ж.

Він обійняв її, але Галина відчула фальш. І все ж відігнала погані думки. Просто нерви, просто страх.

Але за місяць щось змінилося. Валентина Петрівна телефонувала рідше, а коли приходила, говорила тільки з Сергієм. Таня взагалі перестала зазирати.

— Як там наші? — запитала якось Галина в чоловіка.

— Нормально. До речі, вони просили ще трохи почекати з грошима. Складно зараз.

— Але ж уже минуло…

— Галю, ну що ти як торгашка? Рідним людям рахунок ведеш?

Вона промовчала. Усередині щось обірвалося. Рідним? А вона хто тоді?

Час ішов. Галина телефонувала свекрусі — короткі гудки. Намагалася поговорити з Танею — та відповідала, що «страшенно зайнята». Дедалі частіше Галина сиділа вечорами сама — Сергій затримувався на роботі.

— Ти пізно, — сказала вона, коли чоловік ввалився в квартиру о дванадцятій.

— Проєкт горить, Галю. Ти ж знаєш.

Від нього пахло пивом і чужими парфумами.

— Телефонувала твоїй мамі сьогодні.

— І? — Сергій смикнув плечем, не дивлячись їй у вічі.

— Не бере трубку. Уже два тижні.

— У неї телефон барахлить.

— А в Тані теж?

— Галю, ти чого? — він нахмурився. — Вони ж не зобов’язані перед тобою звітувати.

— А гроші повернути зобов’язані? — вирвалося в Галини.

Сергій різко повернувся:

— Слухай, ти дістала вже! Причепилася як банк колекторський! Сім’я ж, розумієш? Сім’я!

Він гупнув дверима спальні. Галина залишилася сидіти на кухні. У голові крутилося: «Сім’я. Кому — сім’я?»

Наступного дня зателефонувала Ірина, подруга ще зі школи:

— Галко, ти куди пропала? Давай зустрінемося!

Вони сиділи в маленькому кафе. Галина крутила в руках чашку, розповідала плутано:

— І тепер навіть на дзвінки не відповідають. Триста тисяч, Ір. Усе, що від квартири залишилося.

— Галю, ти чого така наївна? — Ірина похитала головою. — Тебе розвели як останню дурепу!

— Думаєш?

— Упевнена! Напиши заяву, що гроші в борг давала.

— Та як я напишу? Це ж рідня чоловіка!

— Отож бо! Рідня, яка тебе кинула!

Галина похитала головою:

— Ні, ніяково якось…

— Ну й гуска ти! — припечатала Ірина.

Увечері Галина заїхала до Тані — треба було нарешті поговорити. Подзвонила в двері — ніхто не відчинив, але з квартири чулися голоси. Вона завмерла біля дверей.

— …ця простушка реально повірила, що ми повернемо! — реготала Таня.

— Тихше ти! — це був голос Валентини Петрівни. — А раптом сусіди почують?

— Та кому яке діло? Сергій-то наш, прикриє. А її гроші — вважай, подарунок!

Галина притулилася до стіни. Ноги не тримали. У грудях ніби щось обірвалося.

Додому вона повернулася пізно. Сергій сидів перед телевізором.

— Ти де була?

— У твоєї сестри, — видавила Галина.

Сергій смикнувся:

— Навіщо?

— Хотіла про борг запитати.

— Знову ти за своє!

— Я все чула, Сергію. Про «простушку». Про «подарунок».

Сергій зблід, потім обличчя його спотворилося:

— Ну і що? Думаєш, мати з сестрою будуть перед тобою навшпиньки ходити? Ти хто така взагалі?

— Дружина твоя! — закричала Галина. — Або була нею.

— Слухай, — він знизив голос, — давай ти заспокоїшся. Ну подумаєш, зірвалося зайве. З ким не буває?

— А гроші? Мої гроші?

— Потім віддадуть.

— Коли — потім? — Галина відчувала, як усередині щось закипає. — Коли ви всі награєтеся зі мною?

— Та ніхто не грає! Просто зараз складно.

— Брешеш! — вона вперше підвищила на нього голос. — Увесь цей час брехали! Я для вас просто гаманець!

— Іди ти, — процідив Сергій.

Галина мовчки зібрала сумку. У голові стукало: «Треба наважитися. Годі терпіти».

— Куди зібралася? — Сергій перегородив їй шлях до дверей.

— До Ірки. Хоч на кілька днів.

— Через якусь дрібницю? Через гроші?

— Не через гроші! — Галина відкинула сумку. — Через брехню! Ви все це спланували, так? Із самого початку?

Сергій відвів погляд:

— Ти драматизуєш.

— Я подзвоню твоїй матері. Нехай приїде. Поговоримо всі разом.

— Не смій! — гаркнув він, але Галина вже набирала номер.

Дивно, але Валентина Петрівна взяла слухавку одразу. Ніби чекала.

— Алло? Галочко? Що сталося?

— Приїжджайте. Нам треба поговорити. Про гроші.

— Зараз? Уже пізно…

— Так. Зараз.

За годину вони сиділи за столом. Валентина Петрівна, Таня, Сергій і Галина. Ніхто не доторкнувся до чаю. Тиша давила.

— Я хочу знати, — почала Галина, — коли ви повернете мої гроші?

Валентина Петрівна піджала губи:

— Дитинкоко, зараз складний час. Ти ж розумієш…

— Ні, не розумію! Минуло три місяці. Ви обіцяли за два.

— Ой, ну почалося! — фиркнула Таня. — Ти що, без цих грошей не проживеш?

— Справа не в грошах! — Галина стукнула по столу. — А в тому, що ви мені брехали! Усі!

— Ніхто тобі не брехав, — холодно відрізала Валентина Петрівна. — Ми просто не можемо зараз віддати. Сім’я так влаштована — сьогодні ти допомагаєш, завтра тобі.

— Сім’я? — Галина гірко всміхнулася. — А навіщо тоді за спиною «простушкою» мене називати? «Подарунком» мої гроші вважати?

Таня спалахнула:

— Ти що, підслуховувала?!

— А ти що, не заперечуєш?

— Галю, — втрутилася Валентина Петрівна, — ти все не так зрозуміла. Таня просто пожартувала.

— Триста тисяч! — закричала Галина. — Це не жарти!

— Годі кричати! — Сергій стукнув кулаком по столу. — Що ти влаштувала?

— Я? Я влаштувала?!

— Якщо тобі так потрібні ці гроші, — процідила Валентина Петрівна, — могла б просто сказати. А не влаштовувати істерику.

— Я не про гроші! — сльози бризнули з очей Галини. — Я про повагу! Ви мене за людину не вважаєте!

— Знаєш що, — Валентина Петрівна встала, — ти справді не наша сім’я. І ніколи нею не була. Ти думаєш тільки про себе.

— Це я думаю про себе?! — Галина задихнулася від обурення.

— А хто ж іще? — підхопила Таня. — Причепилася до грошей! Сергію, ти навіщо взагалі на ній одружився?

— Та я сам не знаю, — пробурмотів він.

Ці слова вдарили найболючіше. Галина повільно підвелася:

— Ось як? Тоді мені тут робити нічого.

— Галю, та годі тобі, — Сергій раптом пом’якшав. — Ну погарячкували всі. Буває.

— Ні, Сергію. Не буває. Я йду.

— Куди? — він засміявся. — До подружки? На тиждень? А потім що?

— Назавжди йду, — твердо сказала Галина. — Годі. Я не ваша іграшка.

Валентина Петрівна сплеснула руками:

— Господи, які пристрасті! Через якісь гроші!

— Не через гроші! — востаннє крикнула Галина й вийшла, гупнувши дверима.

Надворі мрячив дощ. Вона дістала телефон:

— Ір? Можна до тебе? Так… зовсім.

Ірка зустріла її з пляшкою й готовністю слухати. Галина виплакала все: і образу, і сором, і злість на себе — як могла бути такою сліпою?

— Знаєш, що найобразливіше? — Галина витерла сльози. — Не гроші. А те, що я так старалася стати своєю. А для них завжди була чужою.

— Ну й хай із ними, — Ірина налила ще вина. — Ти сильна. Впораєшся.

— Та яка я сильна? — Галина махнула рукою. — Розмазня. Дозволила так із собою поводитися.

— Але ти ж пішла! Сама! Це сила, Галко.

Уранці Галина подала заяву на розлучення. Потім поїхала до юриста — дізнатися про повернення грошей. Той розвів руками:

— Без розписки? Зі свекрухою? Фактично нереально.

— Так я й думала.

Сергій телефонував. Вона не брала слухавку. Потім прийшли повідомлення: «Ти що робиш?», «Мати в шоці», «Давай поговоримо».

Галина відповіла коротко: «Пізно. Заяву подано.»

Увечері прийшла Таня. Стояла на порозі Ірчиної квартири:

— Галю, ти що, справді розлучаєшся?

— Справді.

— Через гроші?!

Галина втомлено подивилася на неї:

— Іди додому, Таню. Усе скінчено.

— Але ми ж сім’я! — Таня раптом заплакала.

— Ні, — твердо сказала Галина. — Не сім’я. Ніколи нею не були.

Минуло пів року. Розлучення оформили швидко — Сергій не заперечував, коли зрозумів, що Галина не передумає. Гроші так і не повернули.

Галина сиділа на лавці в парку й дивилася, як падає листя. Осінь. Нова осінь у її новому житті.

— Привіт, подруго! — Ірина плюхнулася поряд і простягла стаканчик із кавою. — Як настрій?

— Нормально, — Галина усміхнулася. — Навіть добре.

— Телефонували?

— Ні. Уже місяць тиша.

Після розлучення свекруха намагалася «налагодити стосунки». Телефонувала зі слізними проханнями пробачити, пропонувала «повернути хоч частину». Галина не відповідала. Не хотіла чути ці голоси.

— Знаєш, Ір, я тепер думаю — воно й на краще.

— Що саме?

— Ну… усе це, — Галина обвела рукою довкола, ніби вказуючи на своє нове життя. — Так, втратила гроші. Так, два роки витратила на чоловіка, який виявився… таким. Але зате тепер точно знаю, чого хочу.

— І чого ж?

— Спокою. Поваги. Простих речей.

Галина влаштувалася адміністраторкою в салон краси. Робота нескладна, але платили добре. Зняла маленьку квартиру. На вихідних ходила в басейн. Стала висипатися.

— А Маринка телефонувала? — запитала Ірина.

— Так, кличе на море в жовтні. Думаю поїхати.

— Правильно! — Ірина ляснула її по плечу. — Давно пора!

Галина усміхнулася. Раніше вона ніколи не їздила у відпустку «просто так». Завжди знаходилися справи важливіші. А тепер — чому б і ні?

Телефон у кишені завібрував. Невідомий номер.

— Так?

— Галино? — чоловічий голос. — Це Сергій.

Вона напружилася:

— Що тобі потрібно?

— Поговорити. Може, зустрінемося?

— Навіщо?

— Я… скучив.

Галина хмикнула:

— Сергію, ми пів року тому розлучилися.

— Знаю. Але я зрозумів, що помилився. Мама з Танькою… вони завжди такі. А я піддався. Пробач.

— А гроші? — запитала вона прямо.

— І за гроші пробач. Я… можу почати віддавати. Потроху.

Ірина дивилася запитально. Галина похитала головою й прикрила слухавку долонею:

— Колишній.

— Галю, — продовжив Сергій, — давай спробуємо знову? Я змінився.

— Ні.

— Чому?!

— Тому що я теж змінилася.

Вона натиснула «відбій» і усміхнулася:

— Треба ж. Згадав.

— І що ти йому сказала? — Ірина подалася вперед.

— Що більше не повернуся. Ні до нього, ні до того життя.

— Молодець!

За тиждень Галина полетіла на море. Сиділа на пляжі, дивилася на хвилі. Як дивно влаштоване життя.

В останній день відпустки познайомилася з приємним чоловіком. Просто розговорилися в кафе. Обмінялися телефонами — без особливих планів, просто так.

Повернувшись додому, Галина знайшла в поштовій скриньці конверт. Усередині — п’ятдесят тисяч і записка: «Це тільки початок. Пробач. С.»

Вона покрутила гроші в руках і всміхнулася. Раніше б зраділа, побачила б. Тепер — просто факт. Люди іноді виправляють помилки. Іноді — ні.

Телефон пікнув повідомленням: «Привіт! Це Віктор. Ти повернулася?»

Галина усміхнулася. Відповідати чи ні — її вибір. Як і все тепер у її житті.

— Що буде далі? — запитала Ірина при зустрічі.

— Не знаю, — чесно відповіла Галина. — Але точно буде добре.

Вона більше не поспішала. Не намагалася догодити. Не шукала схвалення. Жила у своєму темпі, за своїми правилами. І це виявилося найціннішим надбанням після всіх втрат.