Рідня вирішила продати будинок бабусі без її згоди і навіть поділили гроші, а мене вони не вважали родичкою

Рідня вирішила продати будинок бабусі без її згоди і навіть поділили гроші, а мене вони не вважали родичкою

— Наталю, візьми чашку й сядь біля вікна. За столом годі товктися.

Світлана Сергіївна промовила це, навіть не повернувши голови. Вона спритно ділила капустяний пиріг на однакові шматки й уголос перелічувала квадрати, ніби боялася, що комусь дістанеться зайве.

За столом зібралося одинадцять осіб. Дванадцятий табурет поставили біля батареї, прямо під підвіконням. Туди я й улаштувалася — з чашкою на колінах, ніби прийшла не на родинні збори, а сиджу в коридорі поліклініки й чекаю своєї черги.

Зібрали нас через дім.

Через той самий дім у Яготині, куди я їжджу дев’ятий рік поспіль. У цій родині про нього згадують тільки тоді, коли розмова впирається в гроші.

Дім у Яготині збудував мій прадід Михайло ще в п’ятдесят четвертому. У нього було троє дітей: Іван, Данило й Віра. Від Івана пішли майже всі, хто зараз сидів за цим столом. Від Данила залишилася я одна. А Віра, наймолодша, так із того дому нікуди й не переїхала. Дванадцятого вересня їй мало виповнитися вісімдесят вісім.

Чоловіка баби Віри в сімдесят третьому нестало. Дітей у них не було. Так вона й живе всі ці роки: піч, колодязь та кіт.

— Отже, слухайте, — Світлана сіла на чолі столу й притиснула долонею стопку паперів. — Покупець є. За дім разом із ділянкою дають дев’ятсот шістдесят тисяч гривень. Сорок тисяч завдатку він вніс.

Дмитро тихо присвиснув.

— Віру я забираю до себе, у мене якраз кімната звільнилася, — продовжила Світлана. — А гроші поділимо між своїми. Зараз, при всіх, щоб потім ніхто не бігав, не ображався й не з’ясовував.

Її син Андрій одразу почав роздавати роздруківки. Акуратно, кожному по аркушу, через стіл, ніби ми сиділи не вдома, а в якійсь конторі на оформленні угоди.

Я взяла свій аркуш і стала читати.

Угорі було надруковано: «Справедливий поділ». Нижче — шість рядків. Світлана Сергіївна — сто шістдесят тисяч гривень. Олексій Сергійович — сто шістдесят. Андрій — сто шістдесят. Ірина — сто шістдесят. Дмитро — сто шістдесят. Марина — сто шістдесят.

А в самому низу, окремо й дрібнішим шрифтом: «Наталі — 12 000 грн за клопоти».

Я перечитала цей рядок. Потім ще раз. І ще.

— Світлано Сергіївно, а чому я в самому низу?

— Бо ти в нас збоку, Наталю.

Вона сказала це цілком рівно. Навіть обличчям не здригнулася. Ніби повідомила, що надворі похмуро.

— Ти нам хто? Андрієві — троюрідна. Дмитрові — троюрідна. Тут за столом усі двоюрідні, а ти вже через покоління.

— Я бабі Вірі внучата племінниця.

— Ну й що?

— А Андрій їй хто тоді?

Андрій відірвався від телефону й підвів очі.

— Теж внучатий племінник, — чесно відповів він.

— Ось саме, — сказала я. — Ми з ним для неї однакові родичі. Йому — сто шістдесят тисяч, мені — дванадцять. За якою такою родовою арифметикою це вийшло?

— Наталю, не заглядай у чужий гаманець.

— А Вірі Павлівні скільки належить?

Світлана нетерпляче махнула рукою, ніби відігнала настирливу мушку.

— Та навіщо Вірі гроші? Вона в мене буде жити на всьому готовому. Нагодована, випрана, доглянута. Їй ці гроші ні до чого.

Дім був її. Гроші за її дім. Але в списку з шести рядків її імені взагалі не виявилося.

За столом стало помітно тихіше. Олексій Сергійович кашлянув у кулак і раптом із такою увагою втупився у свою роздруківку, ніби там, крім цих рядків, ховався якийсь важливий документ.

І ось тоді Світлана промовила, як мені здалося, саме те, заради чого всіх нас і покликали в один вечір.

— Троюрідних ми до близької рідні не записуємо. Ще прабаба Галина так ділила, і ми по-чесному поділимо. Рідня — це ті, хто по прямій лінії. А бічні нехай на своє розраховують.

— На яке своє?

— Ну, від Данила ж вам щось залишилося.

Від діда Данила нам залишилася стара хата в Кременчуці, яку в дев’яносто восьмому знесли, коли прокладали дорогу. Але пояснювати це одинадцятьом людям, які вже склали свої аркуші навпіл і потягнулися за пирогом, не мало жодного сенсу.

— Тітко Наталю, ви тільки не беріть на свій рахунок, — Андрій говорив м’яко й ввічливо, він взагалі завжди такий. — Тут питання не особисто у вас. Це лінія рідства.

— Лінія, — повторила я.

— І ще ось. Раз ви все одно до неї їздите.

Він підштовхнув до мене через стіл прозорий файл із паперами. Файл виявився теплим — видно, Андрій цілий вечір тримав його в руках.

— Передайте бабі, хай підпише. Тут згода й довіреність на мене, щоб її саму не возити по кабінетах.

Я акуратно поставила чашку на підвіконня.

— Світлано Сергіївно, а дванадцять тисяч коли?

— Що?

— Ну, за клопоти. Коли віддасте?

— Дім продамо, гроші надійдуть — тоді й розрахуємося.

— А мені в суботу дрова замовляти. Машина — приблизно три тисячі двісті гривень, колоті ще дорожчі. — Я застебнула сумку. — Зрозуміла. Отже, за клопоти платять після клопотів.

— Наталю!

— І довіреність повезете самі. Раз я до рідні не вписана, отже, і в кур’єри мене теж не записуйте. Автобус о шостій сорок, шістдесят два кілометри, назад о п’ятій десять. Андрію, ти цілком устигнеш.

Андрій відкрив рота, але нічого не сказав і знову його закрив.

— Ти що, образилася? — Світлана підвелася зі стільця.

— Ображаються, коли щось трапляється зненацька, — відповіла я. — А у вас тут усе за графами, із сумами й підписом.

Надворі ще тримався світлий вечір, і в повітрі пахло нагрітим пилом. Я дійшла до рогу, опустилася на лавку біля аптеки й хвилини три сиділа з сумкою на колінах, не рухаючись.

Потім упіймала себе на тому, що всміхаюся. Одна, на лавочці, о пів на дев’яту вечора. Як ненормальна.

Дев’ять років я возила продукти, топила піч, платила, замовляла, передавала, і жодного разу не запитала, хто я їм там за документами. А вони, виходить, увесь цей час спокійно сиділи й рахували оті самі «коліна».

І що, мені треба було питати? Може, ще першого року слід було зібрати всіх за столом і уточнити, в якому я в них поколінні й у скільки гривень оцінюється моя лінія?

Удома Сергій смажив картоплю, а Поліна різала огірки. Донька вчиться на другому курсі, на вихідні приїздить додому. По суботах у нас завжди картопля — традиція безглузда, зате наша.

Я все розповіла. Поліна одразу зобразила, як Світлана Сергіївна ріже пиріг і урочисто перелічує квадрати. Ми сміялися хвилин п’ять, мабуть.

Потім усі розійшлися спати, а я залишилася на кухні майже до другої ночі й усе думала про те, що той прозорий файл був теплий.

А в суботу я приїхала в Яготин і біля хвіртки побачила чужу білу машину.

Машина стояла задом до воріт, багажник був розчинений навстіж.

До баби Віри я їжджу з сімнадцятого року. Раз на два тижні: автобус о шостій сорок, потім ще півтора кілометра пішки від зупинки, бо з двадцятого року рейс до самого села більше не ходить.

Привожу хліб на два тижні, крупи, олію, цукор, чай, ліки за списком із районної аптеки. Ще обов’язково беру батарейки для приймача, бо приймач у неї ввімкнений цілу добу — навіть уночі не замовкає.

Гроші я надсилала їй переказами. Професійна звичка: я вісімнадцятий рік працюю оператором на пошті.

Сто вісім переказів. Загалом — близько вісімдесяти дев’яти тисяч гривень.

Дах у двадцять першому обійшовся приблизно в тридцять сім тисяч шістсот гривень. Пічник у дев’ятнадцятому перекладав трубу й щиток — вийшло близько одинадцяти тисяч двохсот. Дрова щовосені: за дев’ять років набігло майже двадцять п’ять тисяч. Колодязь чистили в двадцять третьому — шість тисяч сто шістдесят гривень. Проводку міняли, лічильник ставили — ще дев’ять тисяч двісті. Два вікна поставили в двадцять четвертому, бо старі вже як слід не зачинялися, — близько сімнадцяти тисяч гривень.

По-справжньому в одну загальну цифру я все це раніше ніколи не зводила. Квитанції летіли до старої жерстяної банки з-під чаю: на пошті ж як привчають — раз папірець є, отже, все було по-справжньому.

Хвіртку підпирала цеглина, щоб її не било вітром.

У сінях Ірина тягла до виходу швейну машинку. Ту саму — прабабину, важку, чавунну, із золотими літерами збоку.

— Тітко Наталю, ви якраз вчасно. Двері притримайте, будь ласка.

Я мовчки взялася за двері.

У кузові вже стояли самовар, стопка рушників із вишивкою й дерев’яна діжа для тіста. Андрій із горниці виносив скляні полиці від буфета, закутані в стару ковдру.

— Що у вас тут діється? — запитала я.

— Потроху розбираємо, — відповів він, ніби йшлося про щось цілком звичайне. — Чотирнадцятого угода, дім треба звільнити. Не залишати ж покупцеві прабабине добро.

— А баба Віра про це знає?

— Бабуся в курсі.

Вона сиділа на ґанку у валянках з обрізаними халявами, хоч був серпень і спека стояла така, що повітря тремтіло. Сиділа й дивилася, як із дому виносять речі.

— Наталю, — сказала вона, помітивши мене. — А що це вони роблять?

— Речі забирають, бабо Віро.

— А навіщо?

Я не знайшла що відповісти. Так і залишилася стояти на сходах, а стара чекала пояснення.

Чула вона зовсім погано: говорити треба було прямо в праве вухо й голосно. А кричати при всіх, ніби її вже за людину не мають, мені не хотілося.

Я ввійшла до хати. Комод стояв розчинений, порожній, шухляди були висунуті. Там, де під склом роками лежали фотографії, на клейонці залишилися бліді прямокутники — місця, не вигорілі за три десятки років.

— А фотографії де?

— У сараї, — відгукнулася із сіней Ірина. — У коробці. Ми свої забрали, а ваші, Данилові, там залишилися. Не станемо ж чужі світлини без дозволу викидати.

Ось тут у мене всередині й кольнуло.

Я вийшла у двір, розчинила сарай і побачила коробку на верстаті — між банкою з цвяхами й старим емальованим тазом.

Я стояла в сараї, де пахло старою оліфою, сухим пилом і занедбаними дошками, тримала цей картон двома руками, і довкола було так тихо, що чути було власне дихання.

І раптом до мене дійшла дуже проста річ.

Дім у нас, отже, спільний. Родовий. Прадідів. «Усі разом будували», «уся родина піднімала». А фотографія, де прадід стоїть між двома синами, — це вже не сімейне, а «чуже, Данилове», і лежати їй належить на верстаті в сараї.

Як це взагалі вкладається в голові: дерево одне, корінь один, а половина гілок на ньому ніби зайва?

З коробкою в руках я повернулася до хати.

— Андрію, хто фотографії в сарай виніс?

— Я, — спокійно відповів він і навіть не почервонів. — А що такого? У машину все одно не влізли б, у нас буфет.

— Фотографії не влізли?

— Тітко Наталю, ну тільки не починайте. Ми свої забрали, ваші лежать окремо, ніхто по них ногами не ходить.

І тут баба Віра, яка з ґанку, здавалося, нічого не чула, раптом запитала мені в спину:

— Наталю, а ти картку мою не бачила? Там, де хлопці мої стоять.

Хлопці.

Їй вісімдесят вісім. Іванові було б дев’яносто чотири. Данилові — дев’яносто один. А вона все життя так їх і називала — хлопці.

Я присіла перед нею навпочіпки, нахилилася до правого вуха й голосно сказала:

— Бачила, бабо Віро. Вона в мене.

— Ти її тільки не викидай.

— Не викину.

Андрій з Іриною поїхали ближче до четвертої. Машина присяла на задні колеса, зверху лежали буфетні стекла, туго перев’язані мотузкою.

Після них я вимила підлогу — натоптали так, що грязь тяглася доріжками. Наносила води, шість відер, поставила чайник.

І тільки коли опустилася на табуретку, зрозуміла, що в мене тремтять коліна. Не руки — саме коліна. Дрібно, зсередини, як буває від холоду.

Увечері я написала в загальний родинний чат, де нас було двадцять три особи:

«Фотографії з яготинського дому я забрала. Усі чотирнадцять. Кому потрібні — скажіть, передам особисто. Тільки більше не носіть їх на викид».

Відповіла одна Марина:

«Наталю, ти чого? Ніхто нічого не викидав».

Більше не написав ніхто.

У понеділок я купила просту скляну рамку за шістдесят гривень. Вставила туди фотографію шістдесят першого року й наступної суботи знову відвезла її в Яготин.

Баба Віра взяла рамку обома руками й довго тримала перед собою, на витягнутих руках, бо близько вже майже не бачила.

— Іванку, — сказала вона. — А це Даня. Бачиш, кепка набік. У нього завжди набік була.

Потім обережно провела пальцем по склу.

Кіт стрибнув на ліжко, потоптався лапами по покривалу й уклався їй під ліктем. Йому одинадцять років, звали його Пірат, і він ходив за бабою Вірою хвостом від того самого дня, як його принесли маленьким кошеням.

Я поставила рамку на тумбочку, поруч із приймачем.

Хвилин двадцять мені тоді було добре. По-справжньому добре.

Але дім усе одно збиралися продавати чотирнадцятого, і я пам’ятала про це щохвилини.

Увечері подзвонив Андрій.

— Тітко Наталю. Ви винесли речі з дому. Ми це зафіксували.

— Що ви зробили?

— Сфотографували порожній комод, — сказав він. — На всякий випадок.

Дванадцятого вересня бабі Вірі виповнилося вісімдесят вісім.

Святкували в райцентрі, у Світлани Сергіївни. Віру привезли вранці машиною — «заодно кімнату покажемо».

Зібралося чоловік двадцять. Навіть Олексій Сергійович приїхав із Луцька — уперше за чотири роки.

Стіл поставили в залі й розсунули на всю довжину. Салати, холодець, дві запечені курки, торт із кулінарії біля зупинки.

А на стіні, прямо над тим місцем, куди посадили іменинницю, висів великий ватман.

Півтора метра завширшки. Родове дерево Шатохіних, надруковане в друкарні. Андрій сам сказав, що за друк віддав чотириста вісімдесят гривень.

Тридцять чотири імені — кожне в акуратній рамочці. Угорі Михайло й Галина, від них униз ідуть лінії.

Іван був виділений жирною суцільною рискою, а під ним — уся його половина роду, до правнуків включно.

А Данило — пунктиром.

І вся наша гілка теж пунктиром: дід, баба Тамара, мама, я, Поліна. Збоку, майже біля самого краю аркуша, дрібними літерами.

Унизу стояв підпис: «бічна лінія».

Я дивилася на цей ватман і думала: хтось сидів вечорами, набирав усі ці тридцять чотири імені, рівняв рамочки, вибирав шрифт, рухав лінії туди-сюди. А потім у якийсь момент цілком спокійно вирішив, що нашій половині роду пасує пунктир.

Поліна помітила це раніше за мене.

— Мамо, — тихо сказала вона. — А ми чому пунктиром?

— Це умовне позначення, — пояснив Андрій, проходячи повз із пляшкою мінералки. — У генеалогії так прийнято.

— Де прийнято?

— Поліно, — сказала я.

Донька замовкла, але пересіла так, щоб не бачити цей ватман.

Баба Віра сиділа на чолі столу в новій синій кофті, яку їй купили вранці. Кивала, всміхалася, майже нічого не їла. Чула вона приблизно нічого: у кімнаті шуміли два десятки людей, а їй і в тиші було важко розібрати слова.

Потім пішли тости по колу.

— За наш рід! — сказав Олексій Сергійович і підняв чарку. — Міцний рід, Шатохіни! Михайло б радів.

Усі випили. Родове дерево висіло в баби Віри за спиною, і її брат Данило був там намальований пунктиром, а вона навіть не знала про це.

Потім Світлана Сергіївна постукала виделкою по графину.

— Раз вечеря в нас спільна, скажу одразу, при свідках, щоб потім ніхто нічого не додумував і по кутках не шепотівся.

Я опустила склянку на стіл. Усередині знову неприємно стиснулося, ніби хтось поволі затягнув вузол під ребрами.

— Дім тринадцятого числа виставляємо на продаж остаточно. Папери всі зібрані, покупець готовий. Віра тепер буде жити в мене.

За столом зашуміли, хтось схвально сплеснув у долоні. З далекого кінця донеслося:

— І правильно. Скільки можна старій людині самій у такій глушині сидіти.

— Є ще один момент, — не змінюючи тону, продовжила Світлана Сергіївна. — Наталя, як виявилося, виносить із дому речі. Фотографії забрала, ще дещо. Ми це, звісно, відзначили, але я вирішила сказати відкрито, при всіх, щоб потім образ не було.

Усі голови разом повернулися до мене.

І ось це виявилося куди болючіше за ту роздруківку на тридцять тисяч. Незрівнянно болючіше.

— Світлано Сергіївно, — промовила я, намагаючись говорити рівно. — А швейну машинку й самовар хто звідси забрав?

— Андрій узяв те, що йому належить.

— А знімки я знайшла в сараї, — сказала я. — У коробці, на верстаті. Туди їх Андрій і відніс.

— Так це ж сімейні фотографії! — втрутилася Ірина.

— Саме так, — кивнула я. — Сімейні. У сараї. На верстаті. Біля старого таза.

Тітка Валерія, сусідка з Яготина, яку теж чомусь привезли на цей ювілей, тільки похитала головою. Але жодного слова не сказала.

А я в той момент дивилася не на них.

Я дивилася на бабу Віру.

Вона сиділа під намальованим деревом власного роду, у новій кофтині, перед тарілкою зі шматком торта, до якого так і не доторкнулася. Вона повертала голову то праворуч, то ліворуч, намагаючись уловити, про що розмовляють люди за столом.

Вона не розуміла.

Їй було вісімдесят вісім років, і вона не знала, що за пару днів у неї заберуть дім.

Я могла підвестися й піти. Могла спокійно доїсти цей нещасний торт, промовчати, досидіти до кінця застілля, і, найімовірніше, ніхто б мене потім не докорив.

Але собі я цього вже ніколи б не простила.

Я встала, обійшла стіл і опустилася на вільний стілець поруч із нею. Нахилилася до її правого вуха й сказала не пошепки, а так, щоб почули всі — і ті, хто сидів у кімнаті, і ті, хто стояв біля вікна:

— Бабо Віро, ваш дім продають тринадцятого вересня. Покупець вніс аванс. Вас збираються перевезти сюди, до Світлани, назавжди.

Вона повернулася до мене всім тілом.

— Як це продають? Я ж нічого не підписувала.

Тиша впала така щільна, що, здається, навіть холодильник на кухні перестав гудіти.

— Бабусю, ви підписували, — швидко сказав Андрій. — У липні. Я приїздив, пам’ятаєте? Два аркуші.

— Так то за газ було, — відповіла вона. — Ти сказав, папір на газ. Щоб трубу підвести.

— Бабусю…

— Ти сказав, що за газ, Андрію.

Олексій Сергійович поволі поставив чарку на стіл і подивився на племінника.

Світлана Сергіївна одразу підвелася.

— Так, Віро, ходімо на кухню. Я тобі чаю налию. Тут душно, та й шумно.

Вона взяла її під руку й повела до дверей. Баба Віра йшла, весь час озираючись на мене. Мені здалося, вона хоче щось сказати, але її вже повели в коридор.

Андрій залишився посеред кімнати, прямо навпроти мене.

— Ви хоч розумієте, що зараз улаштували? — запитав він тихо, але зло. — Жінці вісімдесят вісім років, у неї день народження, а ви їй свято зіпсували. Задоволені?

— А ти задоволений? — запитала я. — Що ти їй у липні підсунув?

— Нічого я їй не підсовував. Я все пояснював. Вона не пам’ятає.

— Вона пам’ятає, що ти сказав: «за газ».

Поліна підвелася з-за столу, взяла куртку й вийшла в під’їзд.

Я пішла за нею.

Ми зупинилися на майданчику між поверхами. З чиєїсь квартири тягнуло смаженими котлетами, а з прочиненого вікна — сируватим вересневим повітрям.

— Мамо, у тебе руки тремтять.

— Не тремтять.

— Тремтять.

Я подивилася вниз. У правій руці були затиснуті ключі від квартири, та так міцно, що зубці залишили на долоні червоні вм’ятини.

Назад ми їхали втрьох. Сергій вів машину й майже всю дорогу мовчав. Тільки ближче до дому сказав:

— Ти хоч розумієш, що зробила?

— Сказала те, що є.

— Ти розумієш, що тепер із цим «що є» доведеться розбиратися тобі?

Я промовчала.

Із заднього сидіння Поліна одразу заперечила:

— Мамо, ти все правильно зробила.

Їй дев’ятнадцять. У неї світ ще ділиться за простим принципом: правильно чи неправильно. Півтонів там поки майже немає.

Удома я лягла, але заснути не змогла. До третьої ночі дивилася в стелю й рахувала метри у своїй квартирі. Прикидала, куди взагалі можна поставити ще одне ліжко.

А вранці, о сьомій двадцятій, мені подзвонила Світлана Сергіївна.

Сама. Уперше за дев’ять років.

— Наталю, — голос у неї в слухавці був майже м’який. — Ну що ми, справді, чужі? Приїзди. Сядемо, поговоримо нормально, по-людськи.

До десятої я була в неї.

Вона заварила чай, поставила на стіл вазочку з цукерками й улаштувалася навпроти, акуратно склавши долоні на клейонці.

— Учора ти спалахнула, я теж зайвого наговорила. Буває, справа сімейна. — Вона присунула до мене вазочку. — Зробімо так. Вісімдесят тисяч гривень тобі. Зі своєї частини виділю, ні з ким радитися не стану. Половина нормальної частки, як родичці.

— За що?

— За турботу. За всі ці роки. Ти ж їздила до неї, я не заперечую. — Вона помовчала, потім додала: — Тільки й ти нам допоможи. Тринадцятого привезеш Віру в ЦНАП і посидиш поруч. Вона тебе слухає. Скажеш, що все робиться правильно, що ми її не покидаємо.

Вісімдесят тисяч гривень.

Я сиділа й думала про зимову куртку для Поліни, про те, що з січня гуртожиток стане платним, і про нашу газову колонку, яка старша за мою доньку й давно проситься на заміну.

— Я подумаю, — сказала я.

Я ж могла погодитися прямо там. На цій кухні, за чаєм і цукерками у вазочці. І про це не дізнався б ніхто, крім нас двох.

— Подумай, звісно, подумай. — Світлана Сергіївна одразу повеселішала. — Ти жінка недурна, Наталю. Не вдалася в матір. Та в нас надто горда була.

Ось цю її фразу — «не вдалася в матір» — я потім цілий день крутила в голові.

Дванадцятого, у суботу, я поїхала в Яготин.

Просто побачити бабу Віру. Я чесно не збиралася того дня нічого вирішувати. Хотіла посидіти поруч годинку, поговорити, потім поїхати.

У домі вже зняли занавіски. Вікна стояли голі, і від цього кімнати здавалися просторішими, але зовсім порожніми, ніби з них заздалегідь вийняли життя. Біля порога лежали два пакети, перев’язані мотузкою: в одному — одяг, у другому — каструлька, кухоль, старенький приймач і рамка з фотографією.

Два пакети на вісімдесят вісім років.

Баба Віра сиділа на ліжку цілком одягнена. Драпове пальто, хустка, панчохи, туфлі. Одягнена із сьомої ранку, хоч забирати її збиралися тільки після обіду.

На колінах вона тримала ту саму рамку, яку дістала з пакета.

— Наталю, приїхала.

— Приїхала, бабо Віро.

— А я ось сиджу.

У дворі стояли машина Світлани Сергіївни й машина Андрія. Сама Світлана ходила по дому й перелічувала залишені меблі. Ірина скручувала половики.

Кіт сидів надворі на підвіконні, за склом, і дивився в кімнату.

— А Пірат? — запитала я.

— Кота не забираємо, — відгукнулася Світлана із сіней. — У мене килими, в Ірини від шерсті ніс закладає. Валерії віддамо. Не піде до Валерії — отже, буде сільським котом, не пропаде.

Баба Віра цієї розмови не розібрала. Але, не відриваючи погляду від вікна, сказала своє:

— Наталю. Ти Піратові скажи, хай до Валерії йде. У Валерії молоко є.

— Скажу.

— Тільки він не зрозуміє. Йому одинадцять років, він тут народився.

Вона трохи помовчала, потім зовсім тихо додала:

— Мене ж увезуть, гаразд. А йому куди?

І ще тихіше, ніби не мені, а в порожню кімнату:

— А до тебе мені не можна?

Їй вісімдесят вісім. Вона з самого ранку сидить одягнена, щоб нікого не затримувати. І переживає не за себе, а за кота.

І раптом я зрозуміла: вона просить дозволу. У мене. У домі, який колись збудував її батько.

Я вийшла в сіни й покликала:

— Світлано Сергіївно, Андрію.

— Ірино, підійдіть сюди, будь ласка.

Мабуть, прозвучало в мене так, що сперечатися нікому не захотілося. Бо до кімнати ввійшли всі троє. Навіть тітка Валерія, що до цього стояла за парканом, наблизилася до ґанку й завмерла біля вікна.

Я повернулася до ліжка, опустилася поруч із бабою Вірою, нахилилася до її правого вуха й промовила голосно, виразно — так, щоб чули і в кімнаті, і в сінях, і на вулиці:

— Віро Павлівно, я зараз питаю при всіх. Ви до кого хочете переїхати — до Світлани в місто чи до мене?

У домі стало так тихо, що чути було, як кіт шкрябає кігтями підвіконня.

— До тебе, Наталю.

Я не одразу видихнула.

— Скажіть ще раз, будь ласка. Щоб ніхто потім не казав, ніби не розчув.

— До Наталі хочу, — повторила вона й перевела погляд на Світлану. — Світлано, не гнівайся. Я до Наталі поїду.

— Віро! — Світлана Сергіївна різко подалась уперед. — Що ти таке кажеш? У мене для тебе окрема кімната, опалення, теплий санвузол! А в неї двокімнатна квартира, і там четверо живуть!

— Я до Наталі, — утретє сказала баба Віра, вже втомлено, але твердо.

Я мовчки підняла обидва пакети. Кота вдалося зняти з підвіконня майже одразу: він навіть не виривався, тільки тієї ж миті вп’явся кігтями мені в плече, ніби вирішив, що тепер рятуватися будемо разом.

Пакети я поставила біля дверей. Потім дістала зі своєї сумки стару жерстяну коробку з-під чаю, ту саму, з потертою кришкою, і висипала все вміст на стіл.

Квитанції розсипалися нерівною купою. Кілька папірців зісковзнули на підлогу.

— Раз я вам не рідня, а людина збоку, — сказала я, намагаючись говорити спокійно, — тоді рахуймо як із чужою. Сто вісім поштових переказів — вісімдесят вісім тисяч вісімсот гривень. Дах — тридцять сім тисяч шістсот. Пічник — одинадцять тисяч двісті. Дрова за дев’ять років — двадцять чотири тисячі вісімсот. Колодязь — шість тисяч сто шістдесят. Проводка й лічильник — дев’ять тисяч двісті. Два вікна — шістнадцять тисяч вісімсот.

Я взяла останній аркуш і поклала його зверху.

— Разом сто дев’яносто чотири тисячі п’ятсот шістдесят гривень. Усе підтверджено: дати, суми, квитанції. Відніміть це з ваших «спільних» грошей і перекажіть мені на картку. Після цього я справді буду вам ніким. І жодних претензій у мене не залишиться.

Андрій не відривав погляду від столу.

— Це вже шантаж, — сказав він глухо.

— Ні, Андрію. Це рахунок. Шантаж — коли вимагають зайве. А тут немає жодної зайвої гривні. Тут тільки те, що я вклала в цей дім, поки ви креслили лінії на ватмані.

Світлана Сергіївна подивилася на мене так, ніби побачила вперше.

— А дім? — запитала вона вже зовсім іншим, чужим голосом. — Що тепер буде з домом?

— Дім належить їй. Захоче — продасть. Не захоче — не продасть. Але чотирнадцятого вона нікуди не поїде, бо житиме в мене. А вирішувати за себе буде сама.

— Ти стару вкрала!

— Я стару запитала, — відповіла я. — А ви за неї все вирішили. Різницю відчуваєте?

Андрій вийшов на ґанок і комусь почав телефонувати.

Дільничний приїхав хвилин через сорок. Зовсім молодий, у форменій сорочці й куртці поверх неї. Він перевірив паспорти, подивився на пакети біля дверей, на бабу Віру, на нас і важко зітхнув.

— Віро Павлівно, вас хтось змушує їхати? Силою вивозять?

Вона підвела голову.

— Ні, синку. Я сама. Я до Наталі.

— Ви розумієте, куди їдете? Усвідомлюєте, що відбувається?

— До Наталі їду, — сказала вона, мабуть, утретє чи вчетверте за цей день. — Вона внучка Данила. Дев’ять років мені хліб возить.

Дільничний акуратно склав документи й повернувся до Андрія.

— Громадянине, бабуся дієздатна. Місце проживання обирає сама. Якщо ви вважаєте інакше — звертайтеся до суду. Це не до мене.

І поїхав.

З Яготина ми виїхали вже на початку сьомої. Сергій приїхав за нами своєю старенькою «Нивою», бо на автобус із двома пакетами, бабою Вірою й котом я б не наважилася.

Усю дорогу вона тримала рамку з фотографією на колінах і майже не відривала очей від вікна.

— Наталю, — тихо сказала вона, коли ми вже виїжджали із села, — ми повз кладовище поїдемо?

— Поїдемо.

— Ти скажи Сергієві, хай пригальмує. Я мамі скажу.

Сергій зупинився біля повороту. Баба Віра дивилася в бік огорож хвилин десять, може, трохи довше. Потім кивнула, ніби з кимось домовилася.

Удома її ліжко ми поставили в залі, за шафою. Іншого місця не було: дві кімнати, і ті забиті життям по вінця. Поліна сама, без прохань і умовлянь, перенесла свої речі на кухню й улаштувалася на маленькому диванчику.

— Мамо, усе нормально, — сказала вона. — Я ж усе одно здебільшого тільки на вихідні приїздю.

Я кивнула, хоч чудово розуміла, що нормально там нічого немає.

Кіт першої ж ночі облюбував Сергіїв черевик і заснув прямо в ньому, згорнувшись сірим клубком.

А я сиділа на кухні о першій ночі, пила чай із буьликами й раптом зрозуміла одну дуже неприємну річ.

Я не знала, заради кого все це зробила.

Заради баби Віри, яка у власному батьковому домі просила в мене дозволу? Чи заради того, щоб у Світлани Сергіївни зірвався план, щоб її акуратні квадрати на родовому дереві не склалися так рівно, як вона задумала?

Чотирнадцятого вересня покупець приїхав у ЦНАП до десятої ранку й прождав там цілу годину.

Минуло три місяці.

Дім у Яготині стоїть порожній. Покупець зачекав два тижні, а потім купив інше житло в сусідньому селі. А сорок тисяч гривень авансу Світлана Сергіївна, як кажуть, повертала йому частинами й дуже через це нервувала, бо кухню вона встигла замовити.

Мені від них ніхто не подзвонив. Взагалі ніхто. Жодного разу.

У загальному родинному чаті Світлана Сергіївна написала довге повідомлення. Там було про те, що я «вивезла стару, щоб потім прибрати дім до рук», і про те, що «люди все бачать». Двадцять три особи прочитали. Марина поставила сердечко. Олексій Сергійович написав два рядки: «Наталю, ти не маєш рації. Із родиною так не роблять». Решта не відповіла нічого.

І ось цю мовчанку я досі перебираю в голові, як ті квитанції на столі.

Насправді з усієї рідні мені тепер телефонує тільки тітка Валерія з Яготина. Раз на тиждень обов’язково. Вона єдина тоді сказала вголос:

— Правильно зробила, дівко.

Рахунок мені, звісно, ніхто не оплатив. Ні гривні. Усі квитанції я знову склала в жерстяну коробку, і тепер вона стоїть у мене на холодильнику — між банкою з крупою й пачкою заварки.

У листопаді Андрій прислав одне повідомлення: «Тітко Наталю, якщо бабуся оформить на вас дарчу, ми звернемося до суду й будемо оскаржувати. Майте на увазі».

Відповісти я могла. Але не стала.

А наприкінці листопада баба Віра за вечерею раптом сказала:

— Наталю. Давай я дім на тебе перепишу. Чого він там порожній стоїть.

Я зробила вигляд, ніби не розчула. Вона повторила. Я знову промовчала.

І мовчу досі. Другий тиждень.

Сама не можу зрозуміти чому. Чи тому, що тоді Світлана Сергіївна виявиться правою перед усією ріднею. Чи тому, що я боюся зізнатися собі: а раптом ця думка й справді десь глибоко в мені вже сиділа — ще тринадцятого вересня, коли я знімала кота з підвіконня.

Так ми й живемо.

Баба Віра — за шафою, біля батареї. Її приймач бубонить зранку до вечора. Поліна спить на кухонному диванчику й запевняє, що їй зручно, а я роблю вигляд, що вірю. Сергій у грудні сам полагодив колонку, бо на нову тепер грошей немає.

Кіт звик. Тільки тепер він ходить не по двору, а за бабою Вірою квартирою — усі шість кроків від шафи до кухні й назад.

Тільки я все думаю про одне й те саме.

У Світлани для неї справді була б окрема кімната. І батареї. І теплий туалет. А в мене літня людина спить за шафою, і моя донька другий місяць тулиться на кухні.

Може, я перегнула? Може, треба було взяти вісімдесят тисяч гривень, промовчати, відвезти бабу Віру чотирнадцятого туди, куди веліли, і жити далі спокійно? Вони ж їй усе-таки теж не чужі. І кімната у Світлани справді є.

А може, я все-таки маю рацію. Бо того вечора вони ділили не дім. Вони ділили людей — на «своїх» і «збоку припічка».

І я досі не знаю, яка відповідь правильна.

Забрали б ви її до себе в тісну двокімнатну квартиру? Чи залишили б усе так, як було вирішено за неї?