Тієї осені Мирослава спекла пиріг із сливами, як щоранку перед їхньою річницею. Двадцять п’ять років. Срібне весілля мало бути в суботу, і вона вже знала, що жодного святкування не буде.
Стефан повернувся додому о восьмій, не роззуваючись пройшов на кухню і сів навпроти. Вона поставила перед ним чашку з чаєм і чекала.
– Нам треба поговорити, – сказав він, дивлячись у стіл.
– Я слухаю.
– Ти мені більше не потрібна, я знайшов іншу.
Мирослава повільно відрізала шматок пирога, поклала на тарілку і підсунула до нього.
– Їж. Ти сьогодні нічого не обідав.
– Ти мене чуєш? Я кажу, що йду від тебе.
– Чую. Двадцять п’ять років шлюбу, і ти вирішив сказати це за три дні до річниці. Дуже по-чоловічому.
Стефан відсунув тарілку.
– Тільки без сарказму. Я думав, ти заплачеш, почнеш кричати, а ти сидиш і ріжеш пиріг.
– А що я маю робити? Падати на коліна? Просити не залишати мене?
– Принаймні виглядати здивованою.
– Я не здивована, Стефане. Я знаю про Інгу вже одинадцять місяців.
Він завмер. Чашка в його руці здригнулася, і чай хлюпнув на скатертину.
– Звідки ти знаєш це ім’я.
– Звідти ж, звідки знаю адресу квартири на Липовій, номер її машини і те, що ти купив їй каблучку з сапфіром у березні. Ти ж казав, що це подарунок для клієнтки.
– Ти за мною стежила.
– Ні. Мені розповіла сама Інга.
Стефан підвівся так різко, що стілець упав.
– Це неправда.
– Сядь.
– Я не буду сидіти й слухати вигадки.
– Сядь, Стефане. Я не люблю повторювати, а розмова буде довга.
Він мовчки підняв стілець і сів. Вперше за багато років Мирослава бачила в його очах не роздратування, а страх.
– Вона прийшла до мене в листопаді, – почала вона рівним голосом. – До мого кабінету в школі. Гарна дівчина, років тридцяти п’яти. Сказала, що тремтить від сорому, але не може мовчати. Вона думала, що ти розлучений. Ти казав їй, що дружина давно померла.
– Я такого не казав.
– Вона принесла листування. Хочеш, я процитую?
– Не треба.
– Тоді не перебивай. Вона плакала у мене в кабінеті, а я пригощала її водою. Уяви, як це виглядало збоку. Дві жінки, чоловік у яких один.
Стефан потер обличчя долонями.
– І що ти їй відповіла?
– Що вона має право вирішувати сама. Вона вирішила залишитися, і я не стала її відмовляти. Мені потрібен був час.
– Час на що.
Мирослава підвелася, відчинила шафу над мийкою і дістала звідти теку. Вона поклала її на стіл, поруч із надкушеним пирогом.
– На це.
Він відкрив теку. Перші кілька аркушів прочитав швидко, потім повільніше, потім зовсім зупинився.
– Що це таке.
– Виписки з рахунків. Видатки твоєї фірми за три роки. Ось оренда квартири на Липовій, ось поїздка до Відня, ось ювелірний салон. Усе проведено як представницькі витрати.
– Ти не маєш права це чіпати.
– Маю, Стефане. Дуже навіть маю. Ти забув одну дрібницю.
– Яку.
– Фірму тридцять років тому заснував не ти. Її заснував мій батько. Ти був молодий, гарний і безгрошовий, а він був добрий і довірливий. Він записав шістдесят відсотків на мене, а тобі віддав сорок і крісло директора, бо ти вмів говорити на зборах.
– Це давня історія.
– Це чинний статут. Я перечитала його десять разів.
Стефан зареготав, але сміх вийшов неприродним.
– Ти хочеш мене налякати своїми паперами. Ти двадцять п’ять років просиділа в школі з зошитами. Ти навіть не знаєш, скільки коштує мішок цементу.
– Зате я знаю, скільки коштує твоя брехня. Вона коштує трохи більше чотирьохсот тисяч гривень. Саме стільки ти витратив із загальних грошей на жінку, яку, до речі, вже не бачиш.
– Що значить не бачу.
– Те й значить. Подзвони їй.
Він вихопив телефон. Мирослава спокійно допила свій чай, поки він набирав номер і слухав довгі гудки. Потім ще раз. Потім ще.
– Вона не відповідає.
– І не відповість. Вона виїхала в суботу. До сестри в Краків. Я допомогла їй із квитком.
– Ти допомогла моїй коханці виїхати з країни.
– Я допомогла жінці, яку ти обманув. Це різні речі.
Стефан вдарив долонею по столу, і ложечка підстрибнула в блюдці.
– Ти зруйнувала моє життя.
– Ні. Ти зробив це сам, а я лише не заважала.
У дверях з’явилася їхня донька. Соломія стояла в куртці, з ключами в руці, бліда.
– Мамо, тату, я не хотіла підслуховувати. Двері були відчинені.
– Соломіє, іди до себе, – сказав Стефан.
– Не піду. Я все чула.
– Це розмова дорослих людей.
– Мені двадцять чотири роки, тату. Я доросла вже давно, просто ви цього не помічали.
Вона зайшла на кухню, поставила сумку на підвіконня і подивилася на батька так, ніби бачила його вперше.
– Це правда. Про жінку, про гроші.
– Не все так просто, – почав він.
– Тату, відповідай на запитання.
– Правда, – видихнув Стефан. – Але ти не розумієш, що таке жити з людиною, яка дивиться на тебе, як на старий меблевий гарнітур.
Мирослава навіть не здригнулася.
– Це я дивилася на тебе, як на меблі.
– Ти сама знаєш, що так. Ти перестала мене бачити років десять тому. Ти бачила лише розклад уроків, батьківські збори й рахунки за газ.
– Рахунки за газ я оплачувала, бо ти завжди був зайнятий.
– Бо я працював.
– Ти працював, Стефане, на фірмі, яка тримається на грошах мого батька. Давай не будемо вдавати великого будівничого.
– Ти ніколи не поважала мою справу.
– Я не поважала твою брехню. Це різні речі.
– Годі, – втрутилася Соломія. – Обоє годі. Я хочу, щоб мені пояснили, що тепер буде.
Мирослава глянула на доньку майже ніжно.
– Тепер буде ось що. У понеділок о десятій ранку збираються партнери фірми. Я вже підготувала рішення про відсторонення твого батька від посади директора. Голосів у мене вистачить.
– Ти не можеш, – прошепотів Стефан.
– Можу. Юрист перевірив усе двічі. Ще є заява про повернення коштів. Якщо ти повернеш гроші добровільно, ми обійдемося без суду.
– А якщо ні.
– Тоді буде суд, і всі побачать, на що ти витрачав чужі гроші.
– Чужі.
– Мої, Стефане. Мого батька. Наших дітей. Вибирай, як тобі зручніше.
Він довго мовчав, дивлячись то на дружину, то на доньку.
– Соломіє, ти ж не підтримуєш її.
– Я не знаю, кого підтримувати, – сказала вона тихо. – Мені просто боляче. Ти сьогодні мало не зіпсував мамі річницю.
– Не мало не зіпсував, – поправила Мирослава. – Зіпсував повністю. Тому я й не чекала суботи. Я хотіла, щоб ти почув усе сьогодні, поки ще можна щось виправити.
– Виправити що.
– Хоча б те, що залишилося від твоєї гідності.
Стефан підвівся, взяв піджак зі спинки стільця й попрямував до дверей. Біля порога він зупинився.
– Ти ще пошкодуєш, Мирославо.
– Я вже пошкодувала, Стефане. Одинадцять місяців тому. Тепер мені просто легше.
Двері зачинилися. Соломія підійшла до матері й обійняла її за плечі. Мирослава вперше за вечір дозволила собі вдихнути глибоко.
– Ти справді знала так довго, – прошепотіла донька.
– Знала.
– І мовчала.
– Мені потрібно було зібрати докази, а ще трохи часу для себе. Я хотіла подивитися, чи він сам не зізнається.
– І що, не зізнався.
– Ні. Він вирішив просто піти.
У понеділок о десятій зала для зборів була повна. Стефан прийшов у новій сорочці, з гордо піднятою головою, але тільки-но побачив, хто сидить за столом, голова трохи опустилася. Поруч із Мирославою сидів юрист, пан Данило Кравець, сивий чоловік у скромному костюмі, який двадцять років вів справи її батька.
– Прошу тиші, – почав він. – Ми зібралися, щоб розглянути одне питання. Відповідно до статуту товариства, власниця контрольного пакета має право ініціювати зміну керівництва.
– Це змова, – вигукнув один із менеджерів, і Стефан одразу кивнув.
– Не змова, а процедура, – спокійно відповів Кравець. – Усі документи завірені.
Стефан зірвався з місця.
– Мирославо, ти не можеш так вчинити перед людьми. Це приниження.
– Це не приниження, Стефане. Це бухгалтерія.
– Ми тридцять років будували цю фірму разом.
– Ні. Я тридцять років мовчки дозволяла тобі бути її обличчям, а будував її мій батько. Ти просто добре стояв біля фасаду.
У залі хтось тихо кашлянув. Хтось відвів погляд. Мирослава не підвищувала голосу, і саме через це її слова звучали вагомо.
– Я пропоную проголосувати, – сказала вона. – Хто за відсторонення.
Руки піднімалися одна за одною. Спершу кілька, потім більшість. Стефан дивився на них, як на дивну виставу, у якій раптом з’явився зайвий акт.
– Рішення прийнято, – підсумував Кравець. – Пане Стефане, прошу здати печатку й ключі від сейфа.
Стефан повільно дістав ключі й поклав їх на стіл.
– Ти ще попросиш мене повернутися, – сказав він тихо, майже без злості.
– Ні, – відповіла Мирослава.
Увечері він прийшов до їхнього будинку. Довго стояв під дверима, потім подзвонив. Відчинила Соломія.
– Тату.
– Мені треба поговорити з мамою.
– Вона не хоче.
– Скажи їй, що я прошу.
Соломія зникла в глибині коридора. За хвилину з’явилася Мирослава, у домашній кофті, з книжкою в руці.
– Слухаю.
– Я не маю де ночувати. Мої речі лежать у коробках, а в готелі зупинили картку.
– Це прикро.
– Мирославо, будь людиною.
– Я була людиною двадцять п’ять років. Здається, цього достатньо.
– Дай мені хоча б кімнату на кілька днів.
– У тебе є брат у Львові. Є колишні друзі. Є Інга, зрештою.
– Інги немає, ти сама сказала.
– Бачиш, як усе влаштовано. Ти шукав нове життя й залишився без старого.
Стефан схилив голову.
– Я помилився.
– Так.
– Я не думав, що все зайде так далеко.
– Ти взагалі мало про що думав. Ти жив так, ніби за твої вчинки хтось інший складе рахунок.
– Я люблю тебе, Мирославо.
Вона довго дивилася на нього. Не з ненавистю, а з якоюсь втомленою цікавістю, ніби розглядала старий знімок.
– Ні, Стефане. Ти любиш, коли тобі зручно. Коли я готую, прибираю, мовчу й не ставлю запитань. Це не любов, це звичка.
– Дай мені шанс.
– Шанс я давала тобі щоранку одинадцять місяців. Ти жодного разу ним не скористався.
– Я не знав, що ти знаєш.
– Ось у цьому й різниця між нами. Я знала, а ти навіть не здогадувався.
Він хотів ще щось сказати, але з глибини будинку долинув голос Соломії.
– Мамо, телефонує пан Кравець, каже, що нотаріус чекає завтра о дев’ятій.
– Дякую, люба.
Мирослава знову подивилася на чоловіка.
– Завтра ми підписуємо угоду про розподіл майна. Будинок залишається мені й Соломії, бо він записаний на мене ще до шлюбу. Тобі дістанеться машина й сорок відсотків фірми. Борг я вирахую з твоєї частки.
– Ти все продумала.
– Я мала на це майже рік.
– А якщо я відмовлюся підписувати.
– Тоді нотаріус зачитає тобі інший документ. Заяву про шахрайство з копіями всіх виписок. Вона вже лежить у мене в сумці.
Стефан скривився, як від зубного болю.
– Ти холодна, Мирославо.
– Ні. Я просто більше не гріюся біля чужого вогню.
Він пішов, не озираючись. Мирослава зачинила двері й притулилася спиною до стіни. Соломія вийшла з кухні й мовчки поставила чайник.
– Ти як, мамо.
– Не знаю, – чесно сказала Мирослава. – Мені одночасно легко й дуже порожньо.
– Це нормально.
– Мабуть. Двадцять п’ять років поспіль я готувала вечерю для людини, яка тепер навіть не потрапить до нашого столу.
– Хочеш, я допоможу тобі з чимось.
– Допоможи спекти ще один пиріг.
– Навіщо.
– Бо в суботу річниця. Вона, між іншим, моя, а не його. Я двадцять п’ять років прожила в цьому шлюбі й заслужила хоча б один гарний вечір.
У суботу до них прийшли подруги. Галина з сусіднього подвір’я, Оксана з роботи, стара шкільна подруга Леся, яка приїхала із Заліщиків із величезним букетом. Столи накрили у садку, під яблунею, ще зеленою попри жовтневу прохолоду. Було багато сміху, трохи сліз і зовсім не було жалю.
– За тебе, – підняла келих Леся. – За жінку, яка вміє не лише терпіти, а й вчасно зупинитися.
– За мою маму, – додала Соломія. – Найсильнішу людину, яку я знаю.
– Дякую вам, – відповіла Мирослава й раптом засміялася. – Знаєте, що я зрозуміла за ці дні. Найстрашніше не те, що чоловік іде. Найстрашніше, коли ти заходиш у дім і не впізнаєш у дзеркалі себе. А я себе впізнала.
– І що ти там побачила, – запитала Галина.
– Людину, якій ще далеко до кінця. У мене попереду стільки справ, що аж голова йде обертом.
– Яких справ.
– Спершу поїду на море. Двадцять п’ять років мріяла просто сидіти на березі й нічого не робити. Потім відкрию невеличку студію для дітей, де вони малюватимуть і ліпитимуть. Мені давно хотілося чогось свого, не шкільного.
– Тоді нехай усе вийде, – сказала Оксана.
– Вийде, – кивнула Мирослава. – Тепер мені нема на кого озиратися.
Увечері, коли гості розійшлися, а Соломія поснула в своїй кімнаті, дзвінок розірвав тишу. Мирослава глянула на екран і ледь усміхнулася. Там було ім’я, якого вона не стерла з пам’яті телефону. Стефан.
Вона довго дивилася на нього, поки дзвінок не затих. Потім відкрила налаштування, знайшла потрібну кнопку й натиснула її спокійно, без зайвих емоцій.
Телефон стояв на столі, темний і мовчазний. Мирослава налила собі чаю, підійшла до вікна й подивилася на сад. Місяць висів над яблунею, великий і ясний, як тоді, на їхньому першому побаченні двадцять шість років тому.
Вона вперше за довгий час не відчувала, що чогось не вистачає.
Олеся Срібна
