-Я на роботу вийшла, – посміхається мені Рита сьогодні вранці в магазині побутової хімії, – тому на справи і господарські турботи тепер тільки вихідні. І то без відриву від Антошки.
Антошка, якому рік і 9 місяців з цікавістю дивиться на мене з коляски. Рита вийшла заміж 8 років тому, а наpодити пощастило порівняно недавно.
-Лікувались довго, – це вже мама її Наташа мені розповідала, – в паніку вже вдарили. Начебто здорова Ритка завжди була, спортом займалася, а тут – ніяк і все. Так що дитина – це їх з чоловіком мрія.
У Рити все, як у людей: квартира в іпотеці, правда, в необтяжливій і майже виплаченій, робота в столиці, так як ближче знайти можна, але зарплати будуть нижчі за в кілька разів.
Поки тяглася епопея з сімейними спробами завaгітніти, чоловік Рити працював на двох роботах, намагаючись погасити кредит за квартиру якомога раніше. Рита працювала в комерційній фірмі і мала там дуже добру репутацію.
-Начальство, звичайно, привітало, коли у мене вийшло завaгiтніти, – згадує Рита, – але особливого захоплення не виявило: я ж тільки-тільки стала начальником відділу. І тут – декрет.
Шеф сказав, що почекає Риту півтора року, на цей час взяти обов’язки начальника відділу погодилася його власна дружина, яка була вже за віком пенсіонеркою.
-А потім, – сказав шеф, – бери няню, як всі нормальні люди, зарплати вистачить, тим більше у вас ці послуги повинні коштувати дешевше, ніж в столиці. Не зможеш – вибачай, Ганна Іллівна довше працювати не буде, а я знайду постійну людину.
Ти до нас, звичайно повернешся, але просто співробітником, а коли буде наступна можливість тебе підвищити – не знаю. Та й твій невихід стане показником: як ти до своєї справи ставишся і що вона для тебе означає.
У приватній лавці, як відомо, своя специфіка, так що сперечатися і права качати не доводиться.
-Та не біда, – сказала Риті її мама, – лише тільки народжуй, я на той час вийду на пенсію і буду з онуком сидіти. Шкода втрачати і місце і оклад. Там дивись, шеф тебе і ще просуне.
І свекруха це рішення підтримала, сказавши, що буде внук або внучка під невсипущим наглядом бабусь. Рита спокійно пішла в декрет, народила Антошку. Бабусі милувалися і агукали. Сидіти або сходити з онуком погуляти, поки Рита зайнялася б домашніми справами, не рвалася жодна з них. Говорили, що дитина ще дуже мала, ось підросте, тоді вже.
-Антону був рік і 3 місяці, – каже Рита, – я почала грунт промацувати, скоро ж мені на роботу, а бабусі давненько не обіцяють нічого, не заїкаються про те, хто буде сидіти з хлопчиком, коли я вийду з декрету.
І прощупала. Виявилося, що сподіватися їй нема на кого.
-Я саме збиралася з’їздити до сестри на місяць-другий, – сказала свекруха, – та й боюся я таку відповідальність на себе брати. Дитина маленька, я побоююся, що не впораюся. Здоров’я у мене вже не те, свій син давно виріс, я не пам’ятаю нічого.
-Я сидіти не буду, – сказала мама, – я своїх дітей виростила, і тебе, і твого брата. Так що самі народжували, самі і виховуйте, нічого спихати на бабусь. А у мене свої плани на життя і в няньки я на старості років не хочу.
Рита була розчарована: якщо не збиралися сидіти і допомагати, тоді треба було позначати свою позицію відразу, навіщо було запевняти, що все буде і обіцяти допомогу з двох сторін. Чоловік Риту підтримав, сказав, що простіше оплачувати няню: і попит буде, і не треба буде капризи мам вислуховувати.
Так подружжя і зробили: знайшли жінку, віку обох бабусь Антошки. Рекомендації у неї були відмінні. Не на папері, а з вуст в уста. Вона все життя пропрацювала в дитячому саду. З оплатою і годинами роботи домовилися і Рита вийшла на роботу.
-Так, їздити важкувато, – каже Маргарита, – але ми з чоловіком на машині їдемо, працюємо майже поруч, та й не в центрі, якщо виїжджаємо годині о 7 ранку, то добираємося без пробок. Назад гірше, але через годину з невеликим ми вже вдома. У нас інша проблема.
Лідію Іванівну, няню Антона, обидві бабусі дружно не злюбили. Стали приходити, коли батьків не було вдома, перевіряти, контролювати. Могли собі дозволити відчитати жінку під надуманим приводом.
-Риточко, – сказала Лідія Іванівна через 2 місяці після початку роботи, – вибачте мене, все добре, хлопчик чудовий, оплата влаштовує, але я так більше не можу.
Тут вона і розповіла все, що відбувалося, поки їх з чоловіком не було вдома.
-Вели себе, як дві поміщиці-Салтичихи, – обурюється Рита, – то одягнений їх внук не так, то каша недостатньо солодка, то гуляємо, а дощ накрапає, то не гуляємо.
Бабусі обурені: як так, залишити без контролю дитину з чужою людиною. Так можуть тільки погані батьки. Ні, сидіти з хлопчиком вони як і раніше не готові, вони хочуть командувати і контролювати Лідію Іванівну.
-Зрозуміли ми, що говорити з ними марно, – каже Рита, – домовилися, що вранці Лідія Іванівна приходить до нас, чекає, коли хлопчик прокинеться, забирає Антона і сидить з ним на своїй території. Це нам виходить дорожче, так як продукти тепер закуповуємо на два будинки для сина. І туди, і сюди. Зате нашій няні нерви ніхто не мотає.
Читайте також: “Вагiтнiсть підтвердилася. Кидай нарешті свій мішок з грішми. Мені погано без тебе! Цілую”
-Нас відлучили від онука, – гірко вигукує Наташа, мама Рити, – в будні він невідомо з ким і невідомо де, а у вихідні з ним батьки самі час проводять, ми не хочемо заважати. А серце-то за Антошку болить.
Я вважаю, що бабусі від онука дистанціювалися самі. Відмовилися допомагати з онуком – їх право. Але тоді треба бути послідовними: не втручатися. Адже, якщо бабусі хотіли б спілкуватися з хлопчиком, вони знайшли б час і спосіб, який влаштував усіх. Як вважаєте?
