– Саш, ти вибач, звичайно. Але у твого колишнього морда цеглину просить. – А ну-ка, тепер ти свого показуй, – сердито зажадала подруга. Після цього ми ледь не посварились

Ми з подругою дитинства не бачилися багато років. А тут знайшла її випадково в інтернеті. Сидимо, балакаємо, за життя розмови ведемо. Домовилися зустрітися. Вона приїхала до мене, сіли на кухні, базікаємо про те, про се. Після пари чарок чаю і картопельки смаженої понесло нас на сумненьке.

Подружка, як і я розлучена, на руках дочка-школярка. Розповідає: «Уявляєш, хотіла доньку звозити до Єгипту, піраміди показати, відпочити разом. А цей гад не дає згоду на вивезення з країни». Я поспівчувала. І тут подругу понесло в спогади. «Ось гад-гадом, а любила я його як. Ти не уявляєш. Ось, дивись, який він у мене. Був» – з цими словами вона показує мені фотографію в телефоні.

І бачиться мені плюгавенький мужичок, лисуватий, сутулуватий. Я і не витримала: – Саш, ти вибач, звичайно. Але у твого колишнього морда цеглину просить.

– А ну-ка, тепер ти свого показуй. – сердито зажадала подруга.

Я принесла старі фото і тут Санька видає: – А у твого колишнього, що обличчям? Теж цегли просить? – єхидно поцікавилася вона.

Я зітхнула: – А у мого – вимагає. Ми посміялися і більше вона на мої зауваження що ображалася.

Фото Сергія Майстра