Я живу в селі і у нас цілих три магазини, всі вони змішані. В одному магазині можна зустріти і продукти харчування, і одяг з взуттям і навіть будівельні приналежності, такі як цвяхи. Ціни тут трохи вище, ніж в райцентрі або навіть в місті. Все-таки позначається перевезення товару. Чим далі від оптових складів, тим дорожче, але люди все одно розкуповують продукти. А куди їм діватися, за 79 км не наїздишся за свіжим хлібом. Правда одяг і цвяхи не дуже-то беруть, все частіше на ринку в райцентрі закуповують.
Так ось, в одному з таких магазинів, власник якого місцевий підприємець, працює продавцем дівчина на ім’я Олена. У селі, її молодь Оленкою-Термінатором кличе, від того, що велика вона дівчина не по роках, та й злісна вона якась і ось чому … Батько її, Гаврило Петрович, відправив Оленку вчитися в місто, але у неї там щось не склалося, чи то однокурсники з неї насміхалися, через її повноту, чи то ще щось, тільки через рік, вона кинула навчання і повернулася назад, в рідне село і з тих пір розлютилася на весь світ, а особливо на рідне село, в якому їй доводилося жити.
Після приїзду додому, батько відразу визначив її в свій магазин, продавцем працювати. Він їй так і сказав: – Не хочеш вчитися, йди працюй. Гаврило Петрович, строгий на рахунок цієї справи, не дасть просто так прохолоджуватися, навіть єдиній доньці. Так ось, прийшов якось в цей магазин Семен Матвійович, літня людина, давно вже на пенсії і вирішив він молока прикупити та хліба і хотів розрахуватися копійками. Виклав свої копійки на блюдечко, а коли продавець побачила дрібницю, прям роздратувався вся. Схопила блюдце і жбурнула копійки на підлогу, крикнувши при цьому на весь магазин: – Що ви мені копійки свої суєте, жебраки.
Прикро стало старому, а що він міг зробити проти цієї здорової дівки? Нахилився, спираючись на свою паличку і почав копійки збирати з підлоги. У цей момент, зайшов в магазин молодий хлопець, Ромка. Ромка був ровесником Олени, вони навіть разом вчилися, але на відміну від Олени, ніколи не дозволяв собі грубити людям похилого віку. Хлопець відразу зрозумів у чому справа, допоміг зібрати монетки, підійшов до прилавка, поклав сто гривень і сказав: – Лєнка, навіщо ти так зі старим? Він же ще твого батька дитиною пам’ятає, а те що він копійки приніс, так це не його вина. Тут тобі в кінці місяця взагалі ніхто великі купюри не принесе, тим більше люди похилого віку зі своєю пенсією, а якщо не подобається працювати в магазині і людей похилого віку з їх дрібницею обслуговувати, йди тоді на залізницю, кувалдою махати, там-то вже точно не доведеться копійки перераховувати.
– Так що ти мені вказуєш, як працювати. Як хочу, так і працюю. Це мій магазин. Ось скажу татові, він тебе в баранячий ріг зігне.
– Скажи, Л’на. Обов’язково все скажи. – Сказав хлопець і вийшов з магазину, допомагаючи вийти Семену Матвійовичу. По дорозі додому, дідусь довго щось бурмотів, повторюючи собі одне питання: «Чому люди стали такими жорстокими? Адже не було раніше такого, і молодь якось поважала людей похилого віку, а тут якось все відразу, відразу перевернулося, з ніг на голову. Не розумію”.
