— Шановні пані, які мають малолітніх дітей. А навіщо вам на допомога на дитину? Ви всі працюєте, отримуєте заробітну плату, і достойну. — промовив він із ноткою глибокого філософського розчарування.
Того ранку був звичайний понеділок. Офіс гудів, як розлючений вулик: усі намагалися розібратися з новими звітами, здати цифри за минулий місяць і не потрапити під гарячу руку нашому директору, який зазвичай з’являвся на порозі з новітніми геніальними ідеями щодо оптимізації всього, чого тільки можна.
Я сиділа за своїм столом, зосереджено вдивляючись у таблицю Excel, коли мене викликали на коротку нараду до кабінету керівника. Окрім мене, там уже сидів наш головний бухгалтер — жінка з міцними нервами і величезним життєвим досвідом.
Директор сидів у своєму величезному шкіряному кріслі, крутив у руках дорогий брендовий ручку-ролер і дивився на нас через окуляри з такою серйозністю, ніби вирішував долю світової економіки.
— Колеги, я тут проглядав фінансові відомості та соціальні виплати по нашому підприємству, — почав він з важким зітханням, обводячи нас поглядом. — І в мене виникло одне фундаментальне питання, яке не дає мені спокою вже кілька днів.
Ми з бухгалтером перезирнулися. Звісно, від нього можна було чекати чого завгодно, але попередній досвід підказував, що зараз буде черговий шедевр управлінської думки.
— Слухаємо вас, Ігорю Петровичу, — обережно відповіла я, складаючи блокнот на колінах.
Він відклав ручку, вперся ліктями в стіл і вимовив те, що назавжди увійшло в наші внутрішні офісні легенди. Його обличчя при цьому залишалося настільки кам’яним і зосередженим, що спершу ми навіть не зрозуміли, чи це жарт, чи людина говорить серйозно.
— Шановні пані, які мають малолітніх дітей. А навіщо вам на допомога на дитину? Ви всі працюєте, отримуєте заробітну плату, і достойну. — промовив він із ноткою глибокого філософського розчарування.
У кабінеті запанувала така густа і важка тиша, що здавалося, ніби можна почути, як за вікном падають осінні листки. Головний бухгалтер повільно зняла окуляри, поклала їх на стіл і на секунду заплющила очі.
Я відчула, як усередині мене починає закипати суміш подиву та сміху, яку стримувати ставало все важче й важче. Людина з вищою економічною освітою, керівник підприємства, щиро не розуміла, навіщо держава або компанія виділяє кошти на підтримку дітей і чому людям взагалі потрібні гроші для життя!
— Ігорю Петровичу, — першою порушила мовчанку бухгалтер, намагаючись говорити максимально спокійним, майже вчительським тоном. — Ви зараз серйозно запитуєте, навіщо людям гроші і чому існує допомога на дитину? Ви коли-небудь замислювалися, скільки коштують дитячі речі, підгузки, харчування, шкільне приладдя чи банальні зошити?
Директор подивився на неї з легким непорозумінням, усе ще не бажаючи визнавати очевидне:
— Ну добре, речі — це зрозуміле діло. Але от ця цільова допомога… Чому всі так за неї чіпляються? Людина ж має сама заробляти, а не розраховувати на якісь додаткові виплати! От навіщо вона конкретно вам? Ви ж і так отримуєте зарплату!
Я не витримала і вступила в діалог, бо слухати цей парадоксальний потік свідомості далі було просто неможливо.
— Ігорю Петровичу, зарплата — це оплата за нашу щоденну працю на робочому місці, за виконання наших посадових обов’язків, — спокійно пояснила я, дивлячись йому прямо в очі. — А допомога на дитину чи будь-які соціальні виплати — це державна підтримка сім’ї, щоб діти нормально росли, харчувалися і розвивалися. Це ж елементарні речі, які знає кожен школяр.
Але він лише махнув рукою, відкинувся на спинку крісла і видав чергову порцію своєї унікальної логіки, яка змусила нас остаточно переконатися: робота з цим директором ніколи не буде нудною.
Наша ранкова нарада в кабінеті директора перетворилася на справжній майданчик для психологічних дебатів. Ми з головним бухгалтером сиділи перед його столом, намагаючись зберегти хоч якісь залишки професійної етики і не розсміятися вголос від того потоку свідомості, який він продовжував виливати на нас із абсолютно серйозним виразом обличчя.
Директор знову взяв у руки свою ручку, покрутив її пальцями і, дещо пом’якшивши тон, але все ще тримаючись за свою незрозумілу позицію, продовжив:
— Добре, дівчата. Ви мені тут розповідаєте про шкільне приладдя, харчування та соціальні обов’язки держави. Але ви подивіться на це глобально! От навіщо люди взагалі зациклюються на цих виплатах? Хіба зарплата не має перекривати всі потреби людини в повному обсязі? Якщо підприємство платить людям гроші за роботу, то навіщо ще якісь державні бонуси чи допомога на дитину? От ви особисто, Ольго, якби не отримували цих додаткових копійок, що б змінилося у вашому житті?
Я глибоко вдихнула повітря, відчуваючи, як усередині мене закипає праведне обурення. Мені здавалося неймовірним, що доросла людина на керівній посаді може щиро не розуміти простих економічних реалій, у яких живуть звичайні українські сім’ї.
— Ігорю Петровичу, ви зараз розмовляєте так, ніби живете в іншій реальності, — спокійним, але дуже твердим голосом відповіла я, дивлячись йому прямо в вічі. — Зарплата покриває базові потреби: комунальні послуги, проїзд, купівлю продуктів на кожен день. Але дитина — це постійні додаткові витрати, які зростають разом із нею. Сьогодні потрібні якісні зошити, завтра — спортивна форма, післязавтра — додаткові заняття чи курс англійської мови. Державна допомога чи додаткові виплати — це не примха, це реальна підтримка, яка допомагає батькам не зводити кінці з кінцями, коли в країні така економічна ситуація!
Головний бухгалтер підтримала мене кивком голови і додала зі свого боку, перебираючи папери на столі:
— Правильно, Ігорю Петровичу. Ви спробуйте прожити місяць на середню зарплату, коли у вас двоє дітей-школярів, яким постійно щось потрібно для навчання. Ви дуже швидко зрозумієте, навіщо існують і зарплати, і всі ці соціальні допомоги разом узяті. Грошей ніколи не буває забагато, особливо коли йдеться про дітей.
Директор відкинувся на спинку свого шкіряного крісла, склав руки на грудях і задумано подивився у вікно, де осіннє сонце повільно ховалося за сірими багатоповерхівками Чернігова. Було видно, що наші аргументи хоч трохи, але зачепили його внутрішню систему переконань, хоча повністю визнати свою неправоту він, звісно ж, не збирався.
— Ну добре, можливо, в чомусь ви й маєте рацію, — пробурмотів він дещо тихіше. — Просто я іноді дивлюся на те, як люди ставляться до грошей, і дивуюся. Мені здається, що прагнення розраховувати тільки на власні сили — це найкраща стратегія для будь-якої людини. А всі ці державні виплати тільки розбещують суспільство.
Ми з бухгалтером лише тяжко зітхнули на такі слова. Зрозуміти прості людські турботи людині, яка заробляє в рази більше за своїх підлеглих і ніколи самостійно не купувала дитячі колготки чи зошити в клітинку, виявилося завданням нездійсненним.
— Добре, давайте повернемося до наших робочих звітів, — рішуче сказала я, закриваючи блокнот і встаючи з крісла. — Цифри самі себе не порахують, і ніяка допомога на дитину наш місячний план не виконає.
Директор кивнув, знову беручи до рук свої папери, а ми вийшли з його кабінету в просторий офісний зал, де на нас уже чекали колеги з новими питаннями та черговою порцією свіжих офісних історій. Робота тривала своєю чергою, а цей кумедний діалог назавжди залишився в нашій пам’яті як черговий приклад того, якими непередбачуваними бувають наші керівники.
Після того, як ми вийшли з кабінету нашого директора, головний бухгалтер важко зітхнула, поправила блузку і, дивлячись на мене з легкою усмішкою, тихо сказала: — Ну що, Ольго, вкотре переконуюся: наші керівники живуть у якомусь паралельному вимірі, де діти ростуть самі по собі, а гроші падають просто з неба. Тільки от чомусь у нашому світі все працює зовсім інакше.
Я розсміялася, відчинивши двері нашої затишної міні-кухні, де вже щосили шумела кавоварка і пахло свіжозмеленими зернами. — І не кажіть, Маріє Іванівно! Я досі під враженням від його фрази про те, нащо взагалі потрібна допомога на дитину. Людина на повному серйозі вважає, що якщо ти отримуєш зарплату, то будь-які додаткові державні чи соціальні виплати — це якась дивна примха суспільства. Цікаво, як би він сам прожив тиждень на зарплату звичайного працівника, купуючи дитині зошити, взуття, одяг та оплачуючи гуртки!
У цю ж секунду до кухні зазирнув наш головний менеджер із продажу — Максим, який якраз несли пачку паперів для принтера. почувши наші слова, він лукаво посміхнувся, поставив пачку на стіл і приєднався до розмови: — Ви знову про останні перли нашого Ігоря Петровича говорите? Я чув його вчорашню розмову по телефону, коли він обговорював якісь інвестиції. Йому здається, що всі люди навколо мають такі самі можливості й накопичення, тому будь-яка фінансова допомога від держави викликає в нього щире здивування. Мені здається, нашого директора треба хоча б на місяць відпустити у вільне плавання звичайним покупцем до найближчого супермаркету, щоб він на власні очі побачив цінники на дитячі товари!
Ми всі дружно засміялися. Напруга після важкої наради повністю розвіялася. Офісне життя йшло своєю звичною чергою: за вікном поступово темніло, на місто опускався спокійний вечір, а цифри у звітах нарешті зійшлися до останньої копійки.
Близько шостої вечора, коли робочий день добігав кінця, до нашого відділу заглянув сам Ігор Петрович. Він виглядав набагато спокійнішим, а на обличчі навіть грала легка, дещо знáйома посмішка. Він зупинився біля мого столу, оперся рукою об перегородку і сказав:
— Ну що, Ольго, ви там на мене не дуже ображаєтеся за мої ранкові філософські роздуми про гроші та дитячі виплати? Я просто намагаюся мислити глобально, хоча іноді, мабуть, відриваюся від реальних земних турбот.
Я підняла погляд від монітора, спокійно й доброзичливо посміхнулася йому у відповідь:
— Ми не ображаємося, Ігорю Петровичу. Ми просто знаємо, що у кожного своя реальність. Головне, щоб ми розузуміли одне одного і в робочих питаннях завжди знаходили спільну мову. А про гроші та дітей ми можемо дискутувати хоч щодня — головне, щоб звіти були здані вчасно!
Він задоволено кивнув, розвернувся і пішов до свого кабінету, на ходу застібаючи піджак.
Я закрила робочі файли, вимкнула комп’ютер, поклала блокнот до сумки і відчула неймовірне задоволення від цього дня. Наш офіс знову довів, що навіть найдивніші слова керівництва можна перетворити на добрий жарт, а будь-який робочий конфлікт — вирішити за допомогою здорового глузду і гарного почуття гумору. Життя триває, робота кипить, і попереду на нас чекають нові кумедні пригоди в нашому улюбленому колективі!
Минуло кілька днів після нашої пам’ятної розмови з Ігорем Петровичем про державні виплати, дитячі кошти та реальні потреби родин. Наш офіс жив звичним ритмом: звіти здавалися вчасно, кавоварка працювала на повну потужність, а в курилці періодично спливали спогади про те самий день, коли керівництво вперше замислилося над тим, нащо взагалі людям потрібні гроші.
У п’ятницю вранці на загальній планерці директор з’явився у дещо піднесеному настрої. Він упевнено зайшов до зали, поклав папку з документами на стіл і замість звичних робочих нагадувань почав із зовсім іншої теми.
— Колеги, я маю до вас одне оголошення, — сказав він, обводячи нас поглядом із доволі таємничою усмішкою. — Пам’ятаєте нашу нещодавню дискусію про дитячі виплати та фінансову допомогу? Я тут, знаєте, посидів, подумав, поспілкувався з нашими юристами та бухгалтерією… і зрозумів дещо важливе.
Я перезирнулася з головним бухгалтером. Марія Іванівна лише здивовано підняла брови, очікуючи чергового парадоксального висновку.
— Ігорю Петровичу, і до чого ж ви додумалися на цей раз? — не втрималася від легкого жарту я, посміхаючись.
— А до того, Ольго, що теорія — це одне, а реальне життя — зовсім інше, — серйозно відповів він. — Я вирішив, що наше підприємство не повинно стояти осторонь. Ми запускаємо внутрішню корпоративну програму підтримки для сімей нашої компанії, які мають неповнолітніх дітей. Окрім стандартних виплат, кожен працівник із неповнолітніми дітьми щомісяця отримуватиме додаткову матеріальну допомогу від нашої фірми на придбання всього необхідного для навчання та розвитку малечі! Думаю, це непогане доповнення до вже існуючого соцпакету.
У залі на кілька секунд запанувала повна тиша. Ніхто з нас такого точно не очікував. Наш директор, який кілька днів тому щиро дивувався сенсу будь-яких додаткових виплат, раптом влаштував повноцінну корпоративну програму підтримки сімей!
Головний бухгалтер першою отямилася від шоку, широко посміхнулася і голосно сказала:
— Ну що ж, Ігорю Петровичу! Здається, ваші філософські роздуми нарешті привели нас до дуже правильного і корисного бізнес-рішення. Ми готові займатися оформленням документів хоч із понеділка!
Зал вибухнув дружними оплесками. Колеги почали перешіптуватися, посміхатися і дякувати директору, який відверто задоволений таким прийомом, лише скромно махав рукою.
Коли нарада завершилася і всі почали розходитися по робочих місцях, Ігор Петрович зупинився біля мого столу, підморгнув мені і тихо сказав:
— Бачите, Ольго? Іноді корисно не просто сперечатися про життя, а й слухати те, що говорять розумні жінки у твоєму колективі. Тепер точно ніхто не запитуватиме, навіщо потрібні гроші та підтримка родинам.
Я дивилася йому вслід із щирою повагою в очах. Наш директор виявився людиною, яка вміє визнавати свої помилки та перетворювати кумедні непорозуміння на реальні добрі справи. Життя в нашому офісі знову довело, що навіть найдивніші розмови можуть мати напрочуд прекрасний і теплий фінал. Робота кипить, колектив задоволений, а попереду на нас чекають нові досягнення та чудова атмосфера!
