Я прийшла додому втомлена після важкого робочого дня. Ліфт підняв мене на п’ятий поверх, двері квартири зачинилися за мною, і я видихнула. Але в ту ж мить щось здалося не так. З кухні доносився запах свіжої випічки, але разом з ним ледь вловний аромат ліків проти серця.
Це занепокоїло мене. Я зняла кросівки, обережно поставила їх біля дверей і, стривожена, попрямувала на кухню.
— Я вдома! — вигукнула я, хоча вже чула голоси чоловіка й свекрухи.
— Ой, Наталочко, ти вже повернулася! — Олена Вікторівна сиділа за столом, тримаючи кухоль чаю. — Я ж тільки вирішила вам допомогти трохи. Мій Ростик так звик до домашньої їжі, що я просто не змогла сидіти вдома й чекати ще цілий тиждень!
— Але, Олено Вікторівно, ви ж мали приїхати у суботу? — я спробувала говорити спокійно, але у голосі почувся легкий роздратований тон.
— Ну, знаєш, я не могла дозволити, щоб мій син їв ці напівфабрикати, — свекруха хитро усміхнулася, спостерігаючи за моєю реакцією. — Ось, я купила продукти, наготувала на тиждень вперед. Вам цього вистачить, а у суботу я приїду. Поприбираю, як треба, приготую вам їсти. Я от, пиріг з капустою пекла… Ледве серце не схопило, від втоми. Але ж Ростик, мій єдиний син! Хто йому ще спече такого пирога? Тільки я! Бо у твоєї дружини, Ростиславе, руки не скажу, звідки ростуть.
Я відчула, як всередині мене все закипає, але стрималася. “Спокій, тільки спокій”, — повторювала я собі подумки. Тим часом мій чоловік, який сидів поруч з матір’ю, підняв очі й пробурмотів:
— Мам, я не люблю пиріг з капустою. І, чесно кажучи, жирну свинину я теж не їм.
Олена Вікторівна різко обернулася до нього, з таким виразом обличчя, ніби щойно отримала ляпас:
— Що, мати вже не потрібна? Дорослий став, до жінки втік! Думаєш, жінки тебе люблять? Їх у тебе ще скільки завгодно буде, а мати одна. Чуєш, Ростик? Одна!
— Мамо, — він нервово провів рукою по волоссю. — Я тобі викличу таксі й ти поїдеш додому. Наталія чудова господиня, я її люблю безмежно. Нам не потрібна твоя “свята жертва”. У тебе ж чудовий вік — можеш поїхати у подорож, займатися своїми квітами, зустрічатися з подругами. Але, будь ласка, не треба нам допомагати. У нас все чудово.
— Ось як, — свекруха опустила голову, демонстративно схилившись над чашкою чаю. — Тепер я заважаю. Ну, добре. Я піду.
І знову ця її маніпуляція. Я вже знала, що це означає. Ми всі знали. Вона просто чекає, коли ми зламаємося й попросимо її залишитися. І мій чоловік першим здався:
— Мамо, не треба так. Ми не намагаємося від тебе позбавитися. Просто я вже дорослий. І Наталія теж. У нас своя сім’я, розумієш? Не треба хазяйнувати у нашому домі, будь ласка.
— Добре, добре. Я розумію. Ви хочете жити своїм життям. Але подумайте, що буде, коли мене не стане. Ось, мій тиск знову підскочив, — вона витягла тонометр із сумки й почала нервово міряти собі тиск. — Усе погано. Не можу їхати у такому стані. Мені потрібен відпочинок.
Чоловік зітхнув, глянув на мене з безсилим виразом обличчя й промовив:
— Ну, тоді залишайся на ніч, мамо. Але завтра, будь ласка, їдь додому.
Тієї ночі я довго не могла заснути. Олена Вікторівна вже не вперше залишалася з нами, попри всі наші прохання про особистий простір. Я відчувала, як кожен її візит порушує гармонію у нашій родині. Її зауваження, докори, вигадки про здоров’я — все це створювало напругу, яку мій чоловік намагався не помічати. Але я більше не могла терпіти.
Наступного ранку, коли свекруха знову сиділа на кухні й читала газету, я не витримала:
— Олено Вікторівно, — мій голос був твердий. — Я поважаю Вас і вашу турботу про Ростислава. Але нам дійсно не потрібна допомога. Нам потрібно наше власне життя.
— Ти хочеш сказати, що я вам заважаю? — свекруха глянула на мене з-під брів.
— Я хочу сказати, що Ви маєте своє життя і ми теж маємо своє. І Вам треба зосередитися на собі.
Свекруха піднялася, зібрала свої речі й мовчки вийшла з квартири. Це був перший раз, коли я вистояла у розмові з нею. Але мене більше не тішила ця маленька перемога. Я знала, що ця війна тільки почалася.
У суботу свекруха приїхала, ніби нічого не сталося. Знов привезла нам їсти, ніби ми голодні сидимо та скаржилася на своє здоров’я.
— Мамо, – я не витримала. – Давайте ми Вам купимо путівку у санаторій?
— Що? – обурилася Олена Вікторівна. – Позбутися мене вирішили? А хто вам готуватиме? Ви ж не проживете.
Всі зусилля відправити у санаторій свекруху виявилися марними. Жінка противилася, як могла. Вона настільки хотіла контролювати сім’ю сина, що влаштувалася консьержкою у їх будинок. Проте щастя від цього молодим не було. Постійні втручання у сімейне життя призвели до сварок, а потім і до розлучення.
