— Що… що це таке? — пробурмотіла я, відчуваючи, як усередині все застигає. Я крутнула коліщатко мишки вгору. Порожньо. Крутнула вниз. Порожньо. Подиву не було меж: де мій текст? Де висновки? Де місяці моєї праці?
На четвертому курсі філологічного факультету життя перетворюється на один суцільний марафон із книг, конспектів, курсових робіт та постійного поспіху. Для мене цей період був особливо відповідальним. На відміну від багатьох одногрупників, які відкладали написання наукових праць на останній тиждень, я підійшла до своєї курсової роботи з максимальною педантичністю.
Тема мого дослідження стосувалася порівняльного аналізу української стилістики та художнього перекладу класичної літератури. Науковий керівник, Віктор Степанович — суворий викладач старої гарту з сивиною на скронях і важким, вимогливим поглядом — від самого початку дав зрозуміти:
— Катерино, у мене випадкові роботи не проходять. Або ви робите якісне, ґрунтовне дослідження на тридцять сторінок із реальними прикладами, або краще навіть не приходьте на захист.
Я сприйняла його слова як особистий виклик. Починаючи з грудня, кожен свій вільний вечір я проводила за письмовим столом. Я сиділа в бібліотеках, вишукувала рідкісні видання, перечитала десятки наукових статей і формувала власні порівняльні таблиці.
До березня моя робота виглядала як справжній розкішний фоліант. У ній було рівно тридцять шість сторінок унікального, вичитаного тексту, де кожне речення було продумане до дрібниць, кожна цитата звірена, а списки літератури оформлені чітко за державними стандартами.
Мій Олег, з яким ми винаймали невелику однокімнатну квартиру біля університету, часто заглядав увечері до кімнати й дивувався моїй завзятості.
— Катю, ти знову сидиш за цими фоліантами? — запитував він, ставлячи на мій стіл чашку гарячого чаю з лимоном. — Уже друга година ночі. Ти ж завтра просто не встанеш на лекції.
— Олеже, мені залишилося зовсім трохи, — посміхалася я, випрямляючи втомлену спину. — Хочу вичитати останній розділ. Віктор Степанович дуже прискіпливий до формулювань. Якщо знайде бодай одну помилку — змусить усе переписувати. Я хочу, щоб усе було ідеально.
— Ти надто сильно переймаєшся, — лагідно мовив Олег, обіймаючи мене за плечі. — Ти працюєш над цією роботою вже чотири місяці. Вона в тебе й так найкраща на курсі. Відпочинь трохи, захист аж через тиждень.
— Ні, захист уже за два дні, — зітхнула я. — Завтра вранці останній термін здачі електронного варіанта й друкованого примірника. Якщо я не надішлю файл до восьмої ранку на кафедру, мене просто не допустять до захисту.
Того фатального вечора я пообіцяла собі, що зроблю фінальну вичитку, згенерую файл у потрібному форматі, збережу його на флешку й нарешті ляжу спати.
Годинник показував третю годину ночі. Починок був затишним, у кімнаті панувала повна тиша, чути було лише тихий гуркіт вентилятора мого старенького ноутбука. Очі злипалися. Я сиділа, поклавши руки на клавіатуру, й вдивлялася в монітор, де на 36-й сторінці курсової майоріли останні висновки.
«Ось і все, фінал», — промайнуло в моїй голові.
Від утоми шия просто затерпла. Я вирішила буквально на хвилинку схилити голову на руки, які лежали на клавіатурі, щоб дати очам перепочинок. Права щока й лоб зручно вмостилися на верхньому правому кутку клавіатури.
Я не планувала засинати. Мені здавалося, що я просто заплющила очі на кілька секунд…
Прокинулася я від того, що крізь штори пробивалося яскраве ранкове сонце, а в передпокої голосно дзеленчав будильник на телефоні Олега.
Я різко сіла на стільці. На лобі залишився глибокий, виразний відбиток від клавіш ноутбука. Шия боліла так, ніби по ній проїхав важкий валок.
— Ой, лишенько! Котра година?! — вигукнула я, дивлячись на годинник.
Була сьома ранку. До відправки курсової роботи на пошту кафедри залишалася рівно одна година.
Я подивилася на монітор ноутбука. Документ текстового редактора був відкритий. Але замість тридцяти шести сторінок ретельно розписаного тексту, списків літератури, схем і цитат перед моїми очима білів абсолютно порожній білий аркуш. У самому лівому верхньому кутку ритмично й спокійно миготів курсор.
— Що… що це таке? — пробурмотіла я, відчуваючи, як усередині все застигає.
Я крутнула коліщатко мишки вгору. Порожньо. Крутнула вниз. Порожньо. Подиву не було меж: де мій текст? Де висновки? Де місяці моєї праці?
У паніці я почала натискати комбінацію клавіш для скасування останньої дії — «Ctrl + Z». Проте екран залишався непорушним. Нічого не поверталося.
І тут до мене почало повільно доходити те, що сталося.
Коли я заснула від втоми й схилила голову на клавіатуру, мій лоб щільно затиснув клавішу «Delete» та «Backspace» у правому кутку. Протягом кількох годин, поки я солодко спала, комп’ютер терпляче, символ за символом, сторінка за сторінкою, зтирав усю мою чотиримісячну працю. Всі тридцять шість сторінок просто випарувалися в небуття!
А найгірше було попереду. Вранці, спросоння, коли я лише розплющила очі й побачила дивний порожній документ, мій мозок спрацював на автопілоті. Звикла машинально натискати комбінацію збереження, я за звичкою натиснула «Ctrl + S» й закрила програму, перед тим як почати детально розбиратися!
Я зберегла порожній файл поверх моєї готової курсової роботи!
— Олеже! Олеже, ходи сюди скоріше! — закричала я на всю квартиру, вхопившись руками за голову.
Олег забіг до кімнати в чищенні зубів, з зубною щіткою в руці: — Катю, що сталося?! Ти чого кричиш?
— Я стерла курсову! Повністю! Всю!
Олег зупинився й здивовано подивився на мене:
— Як стерла? Ти ж її вчора закінчила!
— Я заснула на клавіатурі! — розпачливо мовила я, показуючи на свій лоб, де досі чітко червонів відбиток клавіш. — Я затиснула лобом кнопку видалення! Вона зтерла весь текст за ніч, а я вранці спросоння це зберегла й закрила!
Олег підбіг до столу, взяв мишку й почав гарячково перевіряти папку, тимчасові файли, кошик, автозбереження. Але оскільки я використовувала стару версію програми й вимкнула хмарне резервне копіювання, щоб комп’ютер не «виснув», відновленню файл не підлягав. Поверталася лише порожня сторінка.
— Катю… тут справді нічого немає, — тихим голосом мовив Олег, перебираючи настройки. — Файл перезаписано. Розмір файлу — нуль кілобайт.
— Мені через п’ятдесят хвилин треба відправити її на кафедру! — мовила я, відчуваючи, як землі під ногами немає. — Якщо я не відправлю файл зараз, Віктор Степанович не допустить мене до захисту. Це означає неатестацію й повторний курс!
— Чекай, заспокойся, — мовив Олег, намагаючись зберегти холодний розум. — Бери ноутбук, біжимо в університет. Поясниш усе Віктору Степановичу особисто. Ти ж показувала йому чернетки протягом семестру! Він знає, що ти працювала!
— Ти не знаєш Віктора Степановича, — тихо мовила я. — Він ніколи не вірить нікому на слово.
Дорога до університету минула наче в суцільному тумані. Ранковий трамвай був ущент заповнений людьми, які поспішали на роботу й навчання, але я не помічала нікого довкола. У моїх руках був міцно затиснутий чохол із ноутбуком, а в голові прокручувалися сотні варіантів того, як саме пояснити викладачам цю безглузду, абсолютно абсурдну ситуацію.
Коли ми з Олегом прибігли до головного корпусу, на годиннику була восьма ранку. Коридори факультету вже вирували життям. Біля деканату та кафедри української філології скупчилися мої одногрупники. Усі тримали в руках роздруковані, переплетені у красиві тверді обкладинки курсові роботи, гортали сторінки, повторювали вголос ключові тези й нервово ділилися переживаннями.
— Катю! Привіт! Ти чого така бліда? — до мене підбігла моя одногрупка Ірина, тримаючи в руках пухку папку зі своїм дослідженням. — Ти вже відправила електронний варіант? Я свій надіслала ще о шостій ранку. Віктор Степанович вже в кабінеті, сидить, перевіряє пошту й робить якісь позначки у своєму журналі.
Я подивіться на Ірину, потім на її ідеально роздруковану роботу й відчула, як холодний пот проступає на лобі.
— Іро… я не надіслала, — тихо промовила я.
— Як це не надіслала? — здивувалася вона, витріщивши очі. — Ти ж закінчила її ще минулого тижня! Ти ж сама мені казала, що залишилося тільки висновки перевірити!
— Я її стерла, — мовила я, з трудом видавлюючи з себе кожне слово.
— Що зробила? Як стерла? Помилково видалила файл у кошик? Так дістань його звідти!
— Ні, Іро. Я заснула за столом під ранок. Схилила голову на клавіатуру й лобом затиснула кнопку видалення. За кілька годин ноутбук стер увесь текст, а я вранці спросоння це зберегла й закрила файл.
Ірина застигла. Її обличчя виражало повне замішання. А потім вона раптом фиркала й нервово засміялася:
— Катю, припини жартувати! Стерла лобом? Це найкумедніша відмовка, яку я чула в своєму житті! Якщо ти просто не встигла зробити висновки чи вичитати текст, так і скажи. Навіщо вигадувати якісь байки про лоб і кнопки?
— Це не байка! — гаряче вигукнула я, показуючи на свій лоб, де досі червонів розпливчастий відбиток від клавіш. — Подивіться на мене! Я справді спала на клавіатурі!
До нас підійшли ще декілька студентів. Почувши мою розповідь, вони теж почали усміхатися й перемигуватися між собою. Хтось прикривав рот долонею, хтось відверто похитував головою.
— Катю, ну ти б ще сказала, що твоя собака з’їла флешку разом із ноутбуком, — сказав Максим, один із найлінивіших студентів нашого курсу, який зазвичай згадував про курсові роботи за день до здачі. — Оце так фантазія! Я б до такого ніколи не додумався. Треба записати, може, мені на наступний семестр знадобиться.
— Я не брешу! — мої щоки спалахнули від обурення. — Я працювала над цією роботою чотири місяці! Ви ж самі бачили, як я щодня сиділа в бібліотеці й збирала матеріал!
— Ну, бачити ми бачили, — мовив Максим, знизавши плечима. — Але якщо у тебе немає роботи зараз, то Віктор Степанович тобі точно не повірить. Ти ж знаєш його характер. Для нього немає документа — немає людини.
У цей момент двері кабінету кафедри відчинилися, і на порозі з’явився сам Віктор Степанович. У своєму строгому темному піджаку, з масивними окулярами на носі й паперовою папкою під пахвою, він виглядав надзвичайно суворо й поважно.
— Так, шановні студенти, досить гомоніти в коридорі, — мовив він своїм глибоким, гучним басом, від якого в усіх миттєво зникли усмішки. — Список тих, хто вчасно надіслав електронні примірники, у мене на столі. Зараз я кликатиму по одному для попереднього перегляду й допуску до завтрашнього захисту. Катерино, проходьте першою. Ви завжди були серед найдисциплінованіших, тож почнемо з вас.
Я відчула, як моє серце пішло в п’яти. Олег міцно стиснув мою руку біля дверей: — Іди. Поясни все відверто. Якщо треба, я зайду й підтверджу.
Я зробила глибокий вдих, зайшла до кабінету й зачинила за собою двері.
У кабінеті, крім Віктора Степановича, сиділа ще одна викладачка — доцентка Олена Григорівна, яка викладала у нас порівняльну граматику. Вона привітно посміхнулася мені й поставила на стіл свою чашку з чаєм.
— Ну що ж, Катерино, розгортайте вашу роботу, — мовив Віктор Степанович, сідаючи за свій робочий стіл і відкриваючи ноутбук. — Я перевіряв пошту о восьмій ранку, але вашого листа чомусь не знайшов. Мабуть, якийсь збій у мережі? Ви ж надіслали файл?
Я стояла перед їхнім столом, затиснувши ноутбук у руках, і відчувала, як кожне слово дається мені з неймовірною важкістю.
— Вікторе Степановичу… Олено Григорівно… Сталася дуже прикра й абсурдна ситуація. Я не змогла надіслати файл.
Віктор Степанович повільно зняв окуляри, поклав їх на стіл і уважно подивився на мене через стіл.
— Тобто як це — не змогли? Студентко Катерино, ви хочете сказати, що робота не готова? Чотири місяці ви приходили до мене на консультації, показували план, показували чернетки, і в день здачі ви кажете, що роботи немає?
— Вона була готова! — гаряче перебила я. — Робота була повністю написана! Рівно тридцять шість сторінок, із висновками, джерелами й таблицями! Я закінчила її о третій годині ночі!
— Тоді де ж вона? — спокійно запитала Олена Григорівна, схиливши голову набік. — Чому ви не надіслали її на пошту?
Я опустила очі, згрібла всю свою мужність у кулак і промовила: — Я заснула за столом від утоми. Схилила голову на клавіатуру й лобом затиснула клавішу видалення. Протягом кількох годин, поки я спала, комп’ютер стер увесь текст. А вранці, коли я прокинулася, я спросоння машинально натиснула збереження й закрила файл…
У кабінеті запанувала така тиша, що було чути, як за вікном шумлять дерева. Віктор Степанович дивився на мене кілька секунд, а потім повільно спирався спиною на спинку крісла. Його обличчя не виражало співчуття. Навпаки, на ньому з’явилася сувора, холодна виразна гримаса недовіри.
— Катерино, — повільно мовив він, і в його голосі звучала глибока розчарованість. — Ви доросла дівчина, четвертий курс. Ви претендуєте на диплом із відзнакою. І ви приходите до мене з розповіддю про те, що ви стерли лобом тридцять шість сторінок тексту?
— Але це правда! — вигукнула я, дістаючи ноутбук із чохла й розгортаючи його перед викладачами. — Подивіться самі! Ось цей файл! Він порожній, дата останнього збереження — сьома ранку сьогоднішнього дня! І подивіться на мій лоб! У мене досі слід від клавіатури!
Олена Григорівна прикрила вуста долонею, намагаючись стримати посмішку, але Віктор Степанович залишався непорушним.
— Катерино, слід на лобі свідчить лише про те, що ви міцно спали, — суворо мовив він. — А порожній файл свідчить про те, що на момент здачі роботи у вас немає матеріалу. Я бачив багато вигаданих історій за тридцять років викладання: про вимкнене світло, про зламані флешки, про комп’ютерні віруси й навіть про залиті кавою носії. Але історію про стирання курсової лобом я чую вперше. Це звучить не просто непереконливо, це звучить як зневага до нашого часу й до наукового процесу.
— Я не зневажаю ваш час! — у моїх очах заблищали сльози, які я з усіх сил намагалася стримати, пам’ятаючи про свої внутрішні сили. — Я справді написала цю роботу! Ви ж пам’ятаєте мої розділи! Ми ж обговорювали з вами порівняння перекладів Франка й Рильського!
— Пам’ятаю, що ми це обговорювали, — погодився Віктор Степанович. — Але без готового, роздрукованого та оформленого тексту я не маю жодного права допустити вас до захисту. Положення університету суворе для всіх. Якщо до чотирнадцятої години сьогоднішнього дня у мене на столі не буде вашої друкованої роботи й електронного варіанта — я виставлю вам незадовільну оцінку з обов’язковим повторним проходженням курсу восени.
— До чотирнадцятої години?! — перепитала я, дивлячись на годинник, який показував уже дев’яту ранку. — Але це ж всього п’ять годин! Як я можу написати тридцять шість сторінок наукового тексту за п’ять годин?!
— Це вже ваші клопоти, Катерино, — холодно відповів викладач. — Або ви надаєте роботу, або прощаєтеся з можливістю вчасно отримати диплом. На все добре. Клиличте наступного студента.
Я вийшла з кабінету наче дерев’яна. В коридорі на мене чекав Олег. Бачачи моє обличчя, він одразу зрозумів усе без слів.
— Не повірив? — тихо запитав він.
— Не повірив, — відповіла я, зтискаючи кулаки. — Він дав мені час до чотирнадцятої години. Якщо через п’ять годин роботи не буде на його столі — мене не допускають до захисту й відправляють на повторне навчання.
Навколо нас знову зібралися одногрупники. Хтось співчутливо зітхав, а Максим лише посміхнувся:
— Ну я ж казав! Лобом — це занадто творчо навіть для нашого факультету. Співчуваю, Катю, зустрінемося восени.
Ці слова Максима та холодна недовіра Віктора Степановича раптом викликали в мені не розпач, а справжню, жагучу хвилю спортивного азарту й упертості.
Я подивилася на Олега, потім на своїх одногрупників і твердо мовила: — Ні. Восени ми не зустрінемося. Я напишу цю роботу за п’ять годин.
— Катю, ти божевільна? — сплеснула руками Ірина. — Тридцять шість сторінок за п’ять годин? Це неможливо! Людина фізично не може надрукувати такий обсяг наукового тексту за такий час!
— А я надрукую, — відповіла я, розвертаючись до виходу з корпусу. — Олеже, біжимо в читальний зал або додому. Мені потрібна кава, повна тиша й твій ноутбук для швидшого пошуку джерел. Я їм доведу, що ця робота була в моїй голові, а не тільки на зниклому файлі!
Ми прибігли до нашої орендованої квартири за п’ятнадцять хвилин. О дев’ятій п’ятнадцять я вже сиділа за робочим столом. Поруч стояв Олег, який миттєво включився у процес як справжній асистент і напарник.
— Так, Катю, який план? — запитав він, розгортаючи свій ноутбук поруч із моїм. — Що я можу зробити для тебе прямо зараз?
— Мені потрібні джерела, — швидко говорила я, відкриваючи новий порожній документ на комп’ютері. — Я пам’ятаю структуру роботи до найменших деталей. Я пам’ятаю всі свої тези, бо писала їх чотири місяці поспіль! Але мені потрібні точні цитати й сторінки з книг. Я буду надиктовувати тобі назви монографій та статті, а ти швидко шукай їх у електронних бібліотеках, копіюй цитати й скидай мені в чат.
— Зрозумів! Починаємо! — мовив Олег.
Це були найінтенсивніші п’ять годин у моєму житті. Мій мозок працював на якихось граничних обертах, видаючи інформацію із такою швидкістю, про яку я раніше й не підозрювала. Всі ті сотні годин, які я провела в бібліотеках, всі ті вичитані конспекти й сформовані думки не зникли разом із файлом. Вони залишалися в моїй пам’яті, розкладені по поличках.
Мої пальці летіли по клавіатурі з шаленою швидкістю. Старий клавіатурний тріск лунав на всю кімнату, не зупиняючись ні на секунду.
— Перший розділ! — вигукувала я, не відводячи очей від монітора. — Теорія художнього перекладу! Олеже, знайди мені цитату Потебні про внутрішню форму слова!
— Є! Вже в чаті! — відгукувався Олег через хвилину.
— Чудово! Вставляю! Другий розділ — порівняльний аналіз! Знайди мені фрагмент перекладу Рильського, дев’ята пісня, строфа третя!
— Шукаю… Знайшов! Скидаю!
Час плинув із катастрофічною швидкістю. О десятій тридцять у мене було готово вісім сторінок. О дванадцятій годині — вісімнадцять сторінок. Руки починали нити від безперервного друку, очі пекли від напруги, але я не зупинялася ні на мить. Я не робила перерв навіть на ковток води — Олег сам підносив склянку до моїх губ, поки я продовжувала набирати текст однією рукою.
— Катю, вже перша година дня! — тривожно мовив Олег, дивлячись на годинник. — Залишилася одна година! Скільки у тебе сторінок?
— Двадцять вісім! — відповідала я, витираючи піт з чола. — Мені треба ще чотири сторінки висновків і список літератури!
— Список літератури я зроблю сам! — вигукнув Олег. — Кажи мені авторів і назви праць, я оформлю за ГОСТом у окремому документі й скину тобі!
— Погнали! Франко, Коцюбинський, Зеров, Потебня, Білодед… — надиктовувала я на ходу, одночасно додруковуючи останній абзац практичного дослідження.
О тринадцятій тридцять робота була сформована. Рівно тридцять дві сторінки щільного, наукового, глибокого тексту. Мені вдалося відновити практично все: і складні порівняльні таблиці, і детальні аналізи перекладацьких трансформацій, і підсумкові узагальнення.
— Готово! — закричала я, вставляючи список літератури від Олега у фінальну частину. — Олеже, збержи це на три флешки й у хмару! На всі хмари у світі!
— Вже збережено! — відгукнувся він. — Біжимо в друкарню біля університету!
Ми вискочили з будинку й побігли до зупинки. Серце стукало в грудях, як божевільне. У друкарні неподалік від нашого корпусу була черга зі студентів, але побачивши моє виснажене, але рішуче обличчя й дізнавшись, що в мене залишилося десять хвилин до дедлайну, хлопці без слів пропустили мене вперед.
— Дівчино, вам у тверду обкладинку чи на пружину? — запитав оператор друкарні.
— У найшвидшу обкладинку, яка у вас є! — видихнула я. — Мені треба за трьома хвилинами бути на третьому поверсі кафедри!
О тринадцятій п’ятдесят п’ять друкарський верстат видав останню сторінку. Дівчина швидко скріпила аркуші у цупку блакитну папку. Вхопивши ще гарячу від друку курсову роботу, ми з Олегом злетіли сходами університету на третій поверх.
Біля кабінету кафедри досі стояли мої одногрупники. Побачивши мене з папкою в руках, вони буквально застигли на місці від здивування. Ірина розкрила рота, а Максим аж випустив із рук свій конспект.
— Це… це що, курсова? — запнувшись, запитав Максим. — Ти що, справді її написала?!
— Написала, — мовила я, з трудом переводячи подих і показуючи йому паперову папку. — Рівно тридцять дві сторінки.
У цей момент годинник на стіні коридору пробив рівно чотирнадцяту годину. Двері кабінету відчинилися, і на порозі знову з’явився Віктор Степанович. Він подивився на свій годинник, потім на мене й знову зняв окуляри.
— Катерино? Ви повернулися? — у його голосі відчувалося щире здивування. — І що це у вас у руках?
— Це моя курсова робота, Вікторе Степановичу, — спокійно сказала я, крокуючи вперед і простягаючи йому блакитну папку. — Електронний варіант я надіслала на пошту кафедри дві хвилини тому. Тут тридцять дві сторінки.
Викладач повільно взяв папку, відкрив її й почав гортати сторінки. З кожною секундою його суворі брови піднімалися все вище й вище. Він уважно читав абзаци, переглядав таблиці, зупинявся на аналізі художніх текстів і звіряв джерела.
Олена Григорівна підійшла до нього й теж зазирнула в роботу.
— Вікторе Степановичу… це дивовижно, — тихо промовила вона. — Тут не просто загальні фрази. Тут глибокий, деталізований аналіз. Вона справді відновила весь науковий апарат.
Віктор Степанович гортав роботу ще кілька хвилин у повній тиші. Потім він закрив папку, поклав її на стіл, підвівся зі стільця й дуже уважно подивився мені в очі.
— Катерино… — мовив він, і в його голосі вперше за весь час з’явилися теплі, поважні нотки. — Зізнаюся чесно, вранці я був переконаний, що ви просто вигадали кумедну виправдання, аби приховати свою непідготовленість. Історія про лоб і кнопку видалення здавалася мені абсолютно фантастичною.
Він зробив паузу й легенько усміхнувся:
— Але прочитавши цей текст, написаний за п’ять годин, я зрозумів одну річ. Написати роботу такого наукового рівня за такий короткий проміжок часу з нуля неможливо. Це можна зробити лише тоді, коли людина справді пропустила весь цей матеріал через себе, коли кожна думка й кожна цитата були глибоко опрацьовані й залишалися в її голові. Ви справді написали її раніше. І ви справді її втратили й змогли відновити.
Я відчула, як важкий груз, який я носила на плечах увесь цей день, нарешті зник.
— Дякую вам, Вікторе Степановичу, — щиро мовила я.
— Вам немає за що мені дякувати, Катерино, — відповів викладач, розправляючи плечі. — Це я мушу вибачитися за свою першопочаткову недовіру. Ви проявили не просто високий рівень знань, ви проявили справжній професійний характер, винахідливість і залізну волю. Ваша робота допущена до захисту із найвищою оцінкою за попередній перегляд. Чекаю вас завтра о дев’ятій ранку.
Коли я вийшла з кабінету, одногрупники зустріли мене справжніми оваціями. Навіть Максим підійшов до мене, почесав потилицю й зніяковіло мовив:
— Катю… ну ти даєш. Ти просто легенда нашого факультету. Я б після такого відмовився від усього й пішов додому спати.
— Спати я піду зараз, — посміхнулася я, беручи Олега під руку.
Наступного дня захист минув ідеально. Моя історія про лоб, клавішу видалення та п’ятигодинний марафон швидко розлетілася всім факультетом, ставши місцевою легендою. Викладачі з інших кафедр приходили подивитися на «студентку, яка відновила курсову з голови», а Віктор Степанович під час висвітлення результатів оцінювання назвав мій випадок прикладом справжнього наукового покликання.
Минуло кілька років після закінчення університету. Зараз я працюю успішною редакторкою та перекладачкою у великому виданні. Той випадок навчив мене головного: знання, досвід та наша внутрішня сила — це те, що ніколи не можна стерти жодною кнопкою у світі. Навіть якщо ви випадково затиснете її лобом у ніч перед головним випробуванням у житті.
