«Що сталося, того уже не змінити. Гадаєш, усе так просто було? Шукай собі пару і народи ще. Звикай до думки, що в тебе не донька, а сестра»

Вона – вагітна! Не могла повірити своєму щастю – це буде його і її дитина! Дарма, що Ігор одружений, дівчина була упевнена – тепер він назавжди буде тільки її, адже не раз казав, що дружину свою не кохає.

Кому ще з її подруг, простих сільських дівчат, так пощастило, як їй? Вадим – Людин викладач. Він і квартиру їй найняв, і подарунки дорогі купляє, і з оцінками, завдяки йому, проблем у неї нема. «Ти лишень кохай мене, золотко моє, і все, що хочеш, у тебе буде», – не раз казав їй.

Дівчина з самого ранку поприбирала, торт спекла з такої нагоди. Хай побачить Вадим, яка гарна вона господиня.

Він уже телефонував. Запитував, чому вона не у виші? Може, захворіла? «Усе в мене добре. А чому вдома – дізнаєшся увечері. Отож, чекаю», – лукавим тоном у голосі сказала білявка.

Вадим аж зблід, почувши новину, якої не чекав. О, ні! Не має права. Вона молода. Пологи зіпсують її красу. Та й кар’єра його постраждає. Сім’я дізнається, що тоді буде? «Ось візьми. Забирай усе. Тут і на аборт вистачить, і на так звану моральну шкоду», – кинув на стіл гаманець.

Білявка ніби прикипіла до стільця. Не вірила, що усі ці страшні слова чує від людини, якою жила, дихала. Адже Вадим завжди був такий милий, уважний до неї! Запевняв, що ще нікого так сильно не кохав, як її. «Забирай ті кляті гроші! Більше нічого не хочу від тебе!» – її трясло. Заледве дійшла до дверей, залишивши їх відчиненими. Вадим зрозумів – його проганяють!

Наступного дня перебралася до подруги, а через тиждень залишила виш і поїхала додому. Мати, вислухавши, спочатку сварилась, а потім безутішно заплакала. «У нашій родині не було байстрюків. Який сором! Що люди скажуть?» Одразу зателефонувала рідній сестрі Світлані, яка була жіночим лікарем і жила у сусідній області. Може, ще не пізно зарадити їх біді? «Це – не телефонна розмова, я приїду», – відповіла Світлана.

Світлана Павлівна почала з того, що Люда вже і сама знала: перший аборт може мати плачевні наслідки і вона більше ніколи не буде мати дітей. Про свою вагітність нехай нікому не розказує. Через місяць-другий переїде до неї. Там і народить. Тим часом тут Оксана, її матір, зімітує вагітність і вийде так, начебто не Люда, а вона народила. І після сорока стають мамами. Головне, щоб Люда погодилася, а про все решту подбає Світлана Павлівна. Звісно, справа ця ризикована і непроста, але гадає, що з її зв’язками усе вийде.

Люда народила дівчинку. Звісно, пологи приймала Світлана Павлівна з «надійною акушеркою». Люду помістили в іншу палату, а годувати доньку віддавали іншій жінці, в якої було вдосталь молока.

Світлана, як досвідчений фахівець, знала, що іноді, навіть коли мати відмовляється від дитини, приклавши її до грудей, змінювала своє рішення. А тут, коли племінниця й так страждала від їхньої ідеї, ліпше не показувати їй немовля.

Після пологів Люда залишилася у тітки. Дитинку забрала мати, яка врешті позбулася підставного живота. Дехто співчував жінці – нелегко буде Оксані з її малям у її сорок три, дехто заспокоював: виросте, потіху на старості матимеш. Он Людка, як поїхала в місто на навчання, так і забула про матір. Може, заміж там вийшла?..

Читайте також:“Бабусю, коли вже буде той Страшний суд? Я хочу, щоби він уже був. Я тоді зустріну маму”

Оксана сумно підтакувала…

Світлана Павлівна усіляко вговорювала племінницю пожити у неї. Білявка щодня по кілька разів телефонувала мамі: як донечка, чому плаче, чи не захворіла? О, як шкодувала вона, що погодилася на тітчину пропозицію! Якось сказала їй про це. Ту аж пересмикнуло: «Що сталося, того уже не змінити. Гадаєш, усе так просто було? Шукай собі пару і народи ще. Звикай до думки, що в тебе не донька, а сестра». Щоб якось розрадити Людмилу, пообіцяла заповісти їй усе своє майно, оскільки, окрім сестри і племінниці, більше нікого з рідних не мала.

Час спливав. Люді стало подобатися міське життя, у село тепер не спішила. Справді, тітка має рацію: що робити їй там? Донечка бабусю матір’ю називає і гріх ворушити спокій дівчинки. А тут у неї – гарний дім, достаток, робота. І добра, мила тітонька, яка усіляко догоджає Люді, бо бачить у ній свою опору на старості. Люда не раз дивувалася, чому тітка така гарна, вчена, переживши зраду коханого, більше так і не виходила заміж?

Якось Люда затрималася на роботі. На порозі став її шеф. Високий, статний сорокарічний чоловік, він подобався не одній жінці, але й досі був не одружений.

«Може, коньяку трішки, Людочко? Робота, як кажуть, не вовк. Тим паче, ви її уже завершили. В мене теж день був напруженим, обом нам слід розслабитися».

Спиртне розвеселило Люду, зняло втому. Їй хотілося, щоб цей вечір ще довго не закінчувався. «Ти така вродлива, ніжна, Людо. Чому ж нареченого нема? Чи, може, я про щось не знаю?» – він взяв у свою руку її тремтячу долоню. «Не сучасна я, мабуть», – відповіла Люда.

Шеф долив коньячку. Перевів мову про себе. Йому, мовляв, теж не щастить. У дитинстві тяжко захворів. Це позначилося на його чоловічому здоров’ї. Кожна жінка хоче народити, а він, на жаль, не може подарувати таке щастя. «От ти, хотіла б такого, як я?» – якось несподівано відкрився. Як дитину, погладив Люду по голові. Його погляд такий ніжний… І Люда, несподівано для себе самої, мовила: «Хотіла б». Її обличчя палало, а серце стало битися сильніше…

Люда літала від щастя. Та його затьмарило несподіване горе. Матір сапала на городі, як влучила блискавка. Померла.

Люда не могла повірити, що матері більше нема. Картала себе, що не допомагала їй з малою. Вирішила, що саме тепер настав час розказати Антону про доньку. Батько ж тим часом не довго сумував за матір’ю. Привів додому іншу жінку, яка встановила тут свої правила, знущалася з малої. Батько сильно запив й дитину віддали в дитячий будинок. Коли Люда приїхала за донькою, не могла повірити в це. Накинулася на мачуху з кулаками, допитувалася, де поділи малу? Батько, який ледве стояв на ногах, п’яним голосом сказав: «Нічого не знаю. Затіяла колись дурницю – тепер роби, що хочеш». «Не плач, я разом з тобою поїду у дитбудинок», – заспокоював її Антон.

Директор дитячого будинку уважно вислухав Людмилу. Подякував за гостинці для дітей. Схиливши голову, сказав: «На жаль, ви запізнилися. Дівчинку забрав рідний батько. На підтвердження істини – проводилося дослідження ДНК. У них із дружиною померла єдина донька. Помилка молодості тепер просвітлила їх життя.