– Що це таке?! – Оля збиралася почати чистити картоплю, дістала сміттєве відро і зазирнула туди. – Я не зрозуміла…..
Вона нахилилася і витягла звідти свою ляльку.
– Чому? – вона судомно проковтнула і подивилася на Артема, який стояв біля вікна. – Ти викинув мою ляльку? Навіщо?
– Ну викинув. І що? – промовив Артем зухвало. – Не подобаються вони мені. І тобі вони не потрібні. Ех, треба було відро винести, ти б нічого й не помітила.
Оля кинула картоплину, яку тримала в руках, у раковину, відкрила кран з водою і ретельно вимила руки, а потім пішла в кімнату, до шафи, і стала діставати звідти свої речі.
За нею, звісно ж, вийшов Артем. Він дивився на Олю і нічого не говорив, але вираз його обличчя постійно змінювався. Спочатку був подив, потім нерозуміння, а потім обурення.
– Ти що, йдеш? – запитав він.
– Так.
– Через ляльку?
– Ні, – так само односкладово відповіла Оля.
– А через що? – Артем насупився.
– Ти викинув річ, яка тобі не належить.
– Слухай, але ж ти дістанеш цю ляльку. Вимиєш її – і все.
– Угу. А дві інші ляльки? Де вони? Я так розумію, що ти встиг позбутися їх.
– Олю, ну правда, ти не дитина. У ляльки вже не граєш… – почав пояснювати свою позицію Артем.
Оля зітхнула.
– Слухай, я збираю ляльки з 14 років. І я ще їх роблю…
– Оце, до речі, мені теж не подобається, – перебив Олю Артем. – Ми й так обоє працюємо, а ти приходиш додому і сідаєш робити цих ляльок і зовсім не звертаєш уваги на мене. Не порядок!
Оля знизала плечима:
– Я займаюся ляльками всього 2 рази на тиждень! Сподіваюся, що ти мені повернеш те, що викинув.
– Та навіщо тобі потрібні ці ляльки! – до цього моменту Артем був спокійний. Навіть надто спокійний. Але після слів Олі про те, що йому доведеться купувати нові ляльки замість викинутих, розлютився.
– А навіщо тобі потрібні твої супервудочки? А давай я їх візьму собі, а? Або подарую комусь?
– Е… збав обертів. Це моє хобі.
– А ляльки – це моє хобі.
Оля дістала валізу і поклала в неї всі речі, які витягла з шафи.
– Мене можеш не проводжати. Решту заберу потім.
Артем загородив їй шлях:
– Ти що, серйозно що підеш?
– Звісно піду.
– А як же любов? Значить, її не було? – усміхнувся Артем.
– Любов?! Звісно була і є, але однієї любові мало. Як мінімум потрібна ще повага партнера і прийняття його як позитивних, так і негативних рис. Бо змінити людину не вийде. Пропусти, Артеме!
Артем зробив крок убік, Оля пройшла. Вона навіть змогла спокійно вийти з квартири, спуститися вниз, викликати таксі, сісти в нього і доїхати до дому своїх батьків. І тільки в їхній квартирі розплакалася.
– Олю, ну ти чого? – запитав брат, який у цей момент був удома. – Що сталося? З Артемом посварилися?
– Так, посварилися! Він від моїх ляльок став позбуватися. Радій, ти мав рацію щодо нього! – сказала Оля і заплакала.
– Дивно, – пробурмотів Діма. – Він же знав тебе, знав, що ти займаєшся колекціонуванням і виготовленням. Не розумію…
– Це ти мене зурочив! – Оля була невтішна.
– Ну ти скажеш теж! Я тобі завжди бажаю тільки добра. А Артем твій… Він старший за тебе набагато, а це інше покоління. Та й він завжди тебе хотів під себе прогнути. Не розумію, чому ти цього не бачила?
Минув час. Артем, звісно ж, багато разів просив в Олі пробачення і дуже хотів, щоб вона повернулася.
– Давай я куплю тобі таких або схожих ляльок, – сказав він їй.
І Оля вирішила дати йому шанс. Вона обрала кілька іграшок за найнижчою ціною і скинула йому посилання. За 5 хвилин передзвонив Артем і запитав:
– Олю… Ти взагалі при своєму розумі?
– Звісно. А що не так?
– Ти бачила, скільки ці ляльки коштують? Ти спеціально хочеш, щоб я витратив на тебе більше грошей?
У цей момент Оля зрозуміла, що разом їм точно не бути.
– Ні, Артеме. Я обрала найдешевші моделі, а схожі на ті, які викинув ти, коштують у 2 або в 3 рази більше.
– Та ти точно хвора! – кинув Артем. – Витрачати такі суми на ляльок!
– Я ж не твої гроші витрачала! – Оля почала сердитися, а потім просто кинула слухавку, заблокувала Артема і викреслила його зі свого життя назавжди. Зрештою, вона з самого початку, коли Артем чіплявся до її ляльок, казала йому, що вони коштують цілий стан. А він спокійно взяв і викинув… Ех, будь вона десь за кордоном, то могла б подати на нього до суду і відшкодувати збитки. У нас таке навряд чи можливо.
Через деякий час на роботі Олі доручили спільний проєкт з Андрієм, і в них закрутився роман.
– Сестричко! Ну коли ж ти нас познайомиш? – запитував Діма.
А Оля тільки посміхалася і жартувала.
– Тебе? Познайомити з моїм хлопцем? Поки точно не збираюся. Раптом знову зурочиш. На весіллі моєму познайомишся.
– Олю, я ж тобі правду скажу – чи є у вас майбутнє чи ні. Мабуть, я краще, ніж ти, розуміюся на людях, – Діма був серйозний. Але Оля заперечно хитала головою і твердила, що боїться знайомити Діму з ким би там не було, бо не знає, що він зрештою скаже.
– Олю… Ну, Олю…
– Ні, Дімо. Справді. Боюся злякати удачу. А взагалі, Андрій у мене, можна сказати, ідеальний.
І знаєте, Діма справді вперше побачив Андрія, коли Оля виходила за нього заміж. Він відвів її вбік і сказав:
– Олю, невже історія з Артемом не навчила тебе нічого? Адже твій Андрій такий самий!
– Не кажи дурниць, до моїх ляльок він ставиться добре, – Оля насупила брови. – І взагалі, не хочу тебе слухати, а то знову зурочиш!
Діма зітхнув, махнув рукою і пішов шукати батьків. Взагалі Оля вважала, що їй пощастило з Андрієм: тихий, спокійний, неконфліктний. Єдине – ні до чого не прагне, але це можна було пережити. Головне, що в неї є свої бажання, і вона буде до них іти, благо, знову ж таки, Андрій не заважає їй.
– Олечко, роби що хочеш, – казав він і сідав за комп’ютер.
І Оля робила – вчилася графічних програм, малювання, ну і, звичайно, творила своїх ляльок. На відміну від Артема, Андрій не змушував її постійно бути поруч із ним. А потім Оля народила доньку і перестала впізнавати свого чоловіка.
– Олю! Я не зрозумів, як не прийду додому, ти їси. Стільки їсти не можна! – почав заявляти він.
– Але я вперше за день їм, – Оля губилася від таких слів. – Та й мені потрібно їсти і пити, щоб молоко було.
– А чим ти займалася весь день? Олю, ти, мабуть, неправильно плануєш свій час.
І Андрій почав читати Олі лекцію на цю тему. А Оля дивилася на чоловіка і думала, що їхній донечці якось байдуже, що і коли Оля запланувала. Що вона не дасть їй нічого зробити за цим планом.
– Андрію! Краще візьми Сонечку, мені потрібно трохи перепочити і підготувати тебе на завтра.
– Це не чоловіча справа, – заявив Андрій і пройшов повз Олю.
Оля закусила губу: вона думала, що Андрій їй допомагатиме, а виявляється он як: не чоловіча це справа, розумієш!
Потім пішли постійні причіпки. Оля списувала це все на стрес. Як не крути, а він був – адже їхнє життя повністю змінилося: у них з’явилася дочка, і тепер усе стало крутитися навколо Сонечки, а не навколо них. А потім Андрій активно почав заявляти, що Олі треба худнути, і тут Оля не витримала.
– Андрію, незважаючи на те, що я нещодавно з пологового, я вже повернулася до своєї ваги. Ти мене що, голодом заморити хочеш? На мені дім, на мені дитина, мені потрібні сили, я ще дитину годую. І навіть якщо я схудну ще, то моя фігура вже не буде колишньою.
– Чому це? Ти все вигадуєш і шукаєш собі виправдання. Починай більше займатися спортом, – Андрій явно не чув Олю. – Та й взагалі, чому я маю терпіти таку тебе? Я хочу, щоб твоя фігура стала як і колись.
– То тоді треба буде операцію робити, – Оля сама не знала чому, але стала захищатися.
Здавалося б – нічого такого не сталося – чоловік у чергове підкреслив, що Оля змінилася і виглядає не так, як раніше, але чомусь їй це зовсім не сподобалося. Вона ж не тільки тіло і зовнішність. Вона ж ще жива людина зі своїм внутрішнім світом. Та й взагалі, часто так буває, що людина некрасива і повна, але в результаті вона виявляється таким привабливим, що ти одразу закохуєшся в неї. Ні… тіло і зовнішність – це не головне, головне – це душа. Але це для неї, а для її чоловіка, видно, це не так…
За інерцією Оля прожила ще поряд з Андрієм кілька місяців, а одного дня, коли він поїхав на роботу, зібрала всі свої речі та речі дитини і за допомогою брата переїхала до батьків.
– Дімо, ти мав рацію, – сказала вона йому, сідаючи поряд з ним у машину. – Ну щодо Андрія.
Діма сумно посміхнувся.
– Олю, але ж ти була з ним щаслива. Та й донька тепер у тебе є. Тож не все так і погано, правда?
– Так, – кивнула Оля.
Що буває після розставання? У всіх по-різному, але зазвичай на людину накочує смуток і туга, і вона оплакує свої колишні стосунки. Іноді її тягне назад, навіть якщо ці стосунки були не надто хороші. Але Оля не дозволила собі страждати, вона не стала згадувати всі хороші моменти і плакати від того, що їх більше не буде. Ні, вона намагалася проаналізувати: чому вдруге вона наступила на ті самі граблі? Але все одно так і не зрозуміла, чому це сталося.
Миттю промайнули три роки, і Оля віддала доньку в садочок і вийшла на роботу, і на її щастя, Андрія перевели в інший філіал, і вона по роботі з ним не перетиналася. Поговарювали, що він зустрів іншу дівчину, але Олі було байдуже. «Напевно, своїми причіпками він зруйнував у мені всю свою любов», – думала вона.
– Олю, ти йдеш додому? – запитала її колега.
– Ні. Я на фітнес.
– Ех! Я ось теж хочу, але в мене немає такої сили волі, як у тебе.
Оля промовчала. Хм… Сила волі! Хоча так, сила волі в неї є – вже 2 роки ходить на заняття і все намагається і намагається привести себе у форму. І все одно незадоволена своїм тілом! Видно, все-таки після вагітності та пологів змінюється все, і тому потрібна інша стратегія для того, щоб виглядати ідеально. Але яка?
Оля зітхнула, вимкнула комп’ютер і стала збиратися на заняття. Робила вона це не поспішаючи, бо фітнес-клуб знаходився в цій же будівлі на першому поверсі. Тому запізнитися на заняття вона ніяк не могла.
Потім Оля спустилася вниз, переодяглася і попрямувала на тренування. Вона побіжно глянула на стенд з інформацією, і її погляд зачепився за якесь оголошення, і Оля зупинилася. Напевно, цього від неї ніхто не очікував, тому спершу вона відчула, що хтось налетів на неї, а потім, що її футболка стає мокрою.
– Ой, вибачте! – пролунав чоловічий голос. Оля, палаючи праведним гнівом, обернулася. Вона хотіла насварити на того, хто йшов позаду неї. – Я ненавмисно. Мені так прикро…
На обличчі чоловіка було написане таке щире каяття, що Оля не стала лаятися і кричати – ну а навіщо? Хіба її крик щось змінить? Вона сама не знаючи чому сказала:
– З вас вечеря.
– Вечеря? Та я ж тільки облив вас водою!
– Ну і що? Це компенсація за те, що я пропущу заняття сьогодні. Адже в такому вигляді я туди піти не зможу.
– Згоден. Тоді чекаю на вас за 15 хвилин біля виходу звідси.
Оля кивнула і посміхнулася молодому чоловікові, а подумки здивувалася своїй несподівано звідкись узятій нахабності. Так Оля познайомилася з Олексієм. Після цієї зустрічі вони стали вітатися одне з одним, а одного разу Олексій запросив Олю прогулятися, і так в Олі закрутився роман.
Оля з мамою пили чай на кухні.
– Олю, а ти не зраджуєш собі, – жартувала мама. – Артем, Андрій, тепер ось Олексій. І всі на «А»…
– Що вдієш, мам? – Оля підморгнула їй. – Видно, ця літера переслідує мене.
– Ти будеш говорити про нього Дімі? Просто сама знаєш, наш Діма як скаже щось про людину… І ніби здається, що ні, не такий він, а потім виявляється, що Діма правий.
– Звісно буду і навіть обов’язково познайомлю їх і дуже серйозно поставлюся до його думки, – Оля усміхнулася.
– А не боїшся, що зурочить? – запитала мама.
– Зурочить? Ні. Діма просто добре розуміється на людях. І хоча я відчуваю, що Олексій інший, не схожий ні на Артема, ні на Андрія, я хочу послухати, що скаже Діма. Знаєш, мам, набридло робити помилки.
