Валентина 10 років тому залишилася вдовою з 12-ти річною донькою на руках. – Жити було важко, – підтверджує вона, – мама моя нічим особливо мені не допомагала, у мене ще молодший брат з сестрою були, вчилися обоє. Так, власне, коли чоловік був живий ми теж не шикували.
Валентина з чоловіком, стомившись орендувати квартиру, зважилися на іпотеку, але разом вони виплачували її тільки 4 роки. Левову частину боргу перед банком жінці довелося погашати вже самій. А ще треба було ростити і навчати доньку Марину. Одягати не гірше, ніж подружки одягалися, утримували, поки дівчина вчилася в інституті.
– Минулого літа Маринка інститут закінчила, – продовжує Валентина, – я думала легше стане, удвох будемо працювати. За іпотеку-то хвостик тільки залишався – трохи більше 2 тисяч доларів. Але дочка розсудила по-іншому: – Я заміж виходжу, я його кохаю і я все вирішила.
– Ну вирішила, – каже Валентина, – так вирішила. На питання, де жити будуть молоді дочка відмахнулася: «не з тобою ж». Але Маринка закапризувала – хочу весілля.
– Тато був би живий, – сльозами дівчина волала до материнського серця, – він би мене видав заміж, як годиться. А я хочу і біле плаття, і фотосесію, і машини, і гостей!
– Краще на житло прибережіть, – хитала головою бабуся, матір Валентини, – кого дивувати зібралися?
– На весілля, природно, грошей не було, – згадує Валентина, – свати майбутні мали накопичення, а мені довелося від істерик дочки кредит брати. Гаразд, думаю, у всьому тепер заощаджу, раз одна. Нехай буде весілля.
Свято відбулося, молоді пішли в орендовану квартиру, почали збирати на перший внесок. А Валентина практично сіла на хліб і макарони: платити-то треба було тепер два кредити.
– Цей білет лотерейний, – каже жінка, – мені на касі супермаркету запропонували. Ніколи не купувала, у виграші не вірила і ось – на тобі! Сунула в сумку і забула. Перевірила тільки через три тижні після тиражу. Очам не повірила. Пішла на балкон, постояла, потім чаю налила, посиділа, потім знову звіряти і дивитися стала.
Виграла Валентина суму по іншим мірками і невелику, але вистачало після сплати податку і на погашення іпотеки, і на виплату весільного кредиту дочки. І навіть залишалося трохи, трохи менше 20-ти тисяч.
– І я вирішила, – розповідає Валентина, – з’їжджу за кордон, відпочину. Що в житті бачила? Дочка, роботу, борги. Рідним я про виграш не говорила ні слова, паспорт закордонний зробила, тур купила, тоді вже довелося: кота-то хтось повинен годувати, поки мене немає.
– І ти мовчала? – образилася дочка, – яке закордон, а ми? А я? Ти не подумала, що я теж хочу в подорож?
– А на трьох не вистачить, – каже Валентина, – та й потім, мені так прикро стало: я в боргах душилася, дочка не згадувала, що віддаю я за її гучне весілля. А тут відразу: а я ?!
– Ну ти, Валя, вчудила, – підтримала дочку і літня мама, – дітям жити ніде. Треба було їм на перший внесок віддати. А ти що? Гроші прокатаєш тільки і все! Дався тобі той закордон, не той вік, треба про дочку і майбутніх онуків думати.
– А у мами друга молодість, – уїдливо обізвалася дочка, – вона про себе подумала, а про інших забула. Які онуки? Онуків довго не буде, нам тепер іпотеку брати ні на що!
– А 20 тисяч вам би вистачило? – не витримала Валентина, – А без виграшу мого обійшлися б? Я про себе подумала? Так, вперше за довгі роки я подумала про себе. Не маю права? Я теж з іпотекою жила, і з тобою, і з кредитом на твоє весілля. Я на півдні-то останній раз була ще студенткою!
Валентина поїхала в свою подорож мрії. Її ніхто не проводжав, ніхто не збирається зустрічати: образилися. Як же, мама егоїстка, думає тільки про себе, а треба було – про дочку. Кіт? Кота на час взяла колега Валентини. У рідних не знайшлося часу і місця для вихованця віроломної мами.
Фото ілюстративне з вільних джерел
