— Що я зробила не так? — питала я себе, намагаючись знайти хоч якесь пояснення. У голові крутилося стільки питань і жодної відповіді. Невже всі ті ніжні обійми, лагідні слова й обіцянки — все було просто грою? Серце билося шалено і я не знаходила собі місця.
Я сиділа на кухні, відчуваючи, як сльози знову накочуються на очі, і цього разу стриматись я не могла. Як він міг!? Мій коханий Михась, моє життя та щастя, мій найрідніший. Ми разом виросли, провели стільки часу разом і я була впевнена — ми будемо разом завжди.
Я гадала, що наші почуття сильніші за всі перешкоди, що тільки життя може поставити перед нами. Але останнім часом Михась змінився. Його погляд став холодним і я дедалі частіше відчувала, як він уникає мене, відводить очі, намагається зникнути, щойно залишаємося наодинці.
Раптом почула, як хлопнули вхідні двері. Він прийшов. Михась мовчки зайшов на кухню, зупинився біля порога. Я одразу помітила, що він навіть не намагався мене обійняти чи хоч якось підбадьорити, хоча завжди робив це раніше, коли бачив мої сльози. Дивне відчуття вдячності прокинулося всередині — мабуть, краще, що він не доторкнувся до мене, не зламав цього тонкого бар’єра, що вже почав вибудовуватися між нами.
— Кицю, я маю тобі все пояснити, — його голос був глухим і далеким.
Я підняла погляд і зустрілася з його очима, в яких, здавалося, не залишилося і краплини тепла. Мене охопила хвиля обурення і вирвалося коротке:
— Нема чого пояснювати. Забирайся, зрадник!
Михась мовчки стояв, його обличчя було схоже на маску. Та в його очах читалася скорбота, яку я ніколи раніше не бачила.
— Дарко, — він заговорив, і я вперше почула, як здригається його голос, — ми не можемо бути разом не тому, що я тебе не кохаю.
— Ти просто мені брешеш, — сказала я холодно. — Довго ти ще вигадуватимеш відмовки?
— Це не відмовки, — прошепотів він. — Просто я зустрів іншу і вона при надії. Я маю взяти відповідальність.
Я ледь стрималася, щоб не розбити тарілку, адже посуд не винен у тому, що так сталося. Хоча, мені б мало стати легше.
Після довгої паузи, він продовжив.
— Все почалося, коли ми з друзями пішли у баню. Ти ж пам’ятаєш, за день до весілля Марка, ми зібралися з хлопцями у бані. Гарно посиділи, дівчат там не було, тільки наша компанія. Після того, як ми розійшлися, я на вулиці побачив Марту. Це дівчина із сусіднього будинку. Я ще зі школи її знав, вона завжди була привабливою й біля неї крутилося багато хлопців.
Потім Михайло зробив довгу паузу та запитав:
— Може чаю мені наллєш?
Я мовчки поставила чайник, адже у цей момент у мене нічого не лишилося крім образи, але я вирішила дати йому шанс все пояснити. Пробачати я його не збиралася, хотіла знати правду, щоб не жалкувати все життя.
Він продовжив розповідь вже на кухні.
— Коли я повертався додому, почув, як під’їхав автомобіль, відкрилися двері й звідти хтось виштовхнув людину. У темряві я не побачив, хто то був. Машина від’їхала, а я підійшов до людини. То виявилася Марта. Вона була у сльозах та виглядала не дуже. Я відніс її до себе додому та почав розпитувати. Марта мені пояснила, що Марат хотів проти її волі вивезти її до Грузії, щоб одружитися. Проте вона трохи знає грузинську мову й почула, як він говорив не про весілля, а про роботу. Зрозуміло, яка у Грузії може бути робота для привабливої іноземки. Найгірше було те, що Марта при надії від Марата, але знає, що він не дозволить залишити дитину, тим більше не одружиться з нею.
Михайло замовк, а я дивилася на нього й чекала продовження.
— Щоб врятувати дівчину, я погодився одружитися з нею та взяти відповідальність за дитину.
Тут я не витримала:
— Яку відповідальність? Одружитися з дівчиною, щоб виховувати чужу дитину? Що за маячня.
— Я не можу допустити, щоб з нею, щось сталося. Марат не відступиться. Ми плануємо весілля.
— А як же я? – тихо я запитала.
— Ти мені просто друг, – сухо відповів Михайло.
— Я тобі просто такий друг, що ти живеш зі мною й приходиш завжди, коли тобі важко на душі? І всього лиш друг?
— У нас з тобою не може бути сім’ї, адже я люблю Марту і хочу, щоб у нас все вийшло. Я навіть готовий виховувати чужу дитину заради наших з нею почуттів.
— Ваших з нею? – перепитала я. – А тобі не здається, що у вас одностороння любов? І вона буде з тобою, поки їй це буде вигідно, поки вона не відчує себе у безпеці.
— Я знаю, але хочу дати нам шанс, – відповів Михайло.
— Я як же ми? – перепитала я.
— У нас була можливість створити сім’ю ще сім років тому, але цього не сталося. То ти вчитися хотіла, то кар’єру робила, то…
Я не дала йому договорили й продовжила:
— То ти Марину зустрів, то Настя була, а ще Олена. І завжди ти до мене повертався. Завжди! Я тебе пробачала та приймала, але цього разу так не буде. Як тільки ти узакониш стосунки, вороття тобі не буде, а я переїду в інше місто, щоб ти й не сподівався мене знайти.
Він мовчки зібрався та пішов, а знала, що таке пробачити не зможу, тому почала пакувати валізу й готуватися до переїзду до своєї двоюрідної сестри в інше місто.
